Здібний учень - Сторінка 36

Менше часу. У повній середній школі вчитися далеко важче... треба було здобувати бали, щоб потрапити до коледжу.

— Але Тод дуже здібний учень,— майже автоматично проказала Моніка.

— Він закінчив школу другим у класі. Ми так пишаємося.

— Ще б пак,— сказав Річлер із теплою усмішкою. — Мої два хлопці вчаться у коледжі Феав'ю і на превелику силу утримуються на рівні, який дозволяє їм займатися спортом. — Він знову звернувся до Тода. — Тож ти більше не читав йому книжок після того, як став учитися у повній середній школі?

— Ні. Інколи я читав йому газети. Я приходив, і він питав, що там пишуть. Він цікавився Вотергейтом, коли все це відбувалося. І його завжди цікавила ситуація на ринку цінних паперів, а шрифт на тих сторінках був такий, що... "уср... можна",— казав він, даруй, мамо.

Вона погладила його по руці.

— Не знаю, чому його цікавив курс акцій, проте цікавив.

— Він мав кілька акцій,— пояснив Річлер. — І з цього жив. Не маєте бажання почути про один неймовірний збіг? Чоловіка, що порадив йому, які акції купувати, засуджено за вбивство наприкінці сорокових. У Дюсандеровому будинку в різних місцях було знайдено п'ять комплектів особистих посвідчень. Так, він справді був дуже завбачливий.

— Акції він, мабуть, тримав у банківському сейфі? — запитав Тод.

— Перепрошую? — Річлер звів брову.

— Свої акції,— уточнив Тод.

— Він тримав акції у скриньці під ліжком,— сказав Річлер,— разом зі знімком, де він ще Денкер. У нього, синку, що, був у банку сейф? Коли-небудь він тобі про це казав?

Подумавши, Тод тріпнув головою.

— Просто я думав, що люди саме там зберігають свої цінні папери. Не знаю. Усе... що зараз діється... розумієте... у мене голова йде обертом, — він із приголомшеним виглядом похитав головою, але то не була гра. Він і справді був приголомшений. Та з часом відчув, що інстинкт самозбереження починає брати гору. Поверталася пильність, з'являлися перші паростки певності. Якщо Дюсандер справді мав у банку сейф, де тримав компрометувального документа, то чому ж він не переніс туди своїх цінних паперів? І тієї фотографії?

— Ми розслідуємо цю справу разом з ізраїльтянами,— повідомив Річлер.

— Неофіційно, звичайно. Я був би дуже тобі вдячний, якби ти про це не згадував, коли вирішиш зустрітися із пресою. Ці ізраїльтяни — справжні професіонали. Там є один чоловік, Вайскопф, який волів би поговорити з тобою, Тоде. Якщо ти та твої батьки не мають нічого проти.

— Я не маю,— відповів Тод, відчуваючи холодок атавістичного жаху на думку, що його обнюхуватимуть ті самі дойди, що переслідували Дюсандера в останню третину його життя. Дюсандер ставився до них із належною повагою, і Тод знав, що про це не можна забувати.

— Пане і пані Боуден? У вас немає заперечень щодо зустрічі Тода із паном Вайскопфом?

— Ні, якщо Тод згоден,— сказав Дік Боуден. — Але я хочу бути присутнім при цьому. Я читав про цих людей з Моссаду.

— Вайскопф не з Моссаду. Він із тих, кого ізраїльтяни називають оперативниками. Офіційно він викладає, вірте не вірте, граматику івриту та англійську літературу. І ще він написав два романи,— усміхнувся Річлер.

Дік підніс руку на знак заперечення.

— Хоч би хто він був, я не дозволю йому допитувати Тода. Судячи з того що я бачив, що я читав, ці хлопці часом діють трохи аж надто професійно. Може, він і не такий. Але я хочу, щоб ви і той Вайскопф пам'ятали, що Тод лише намагався допомогти старій людині. Він і гадки не мав, що дід не той, за кого себе видавав.

— Усе гаразд, тату, — сказав Тод із силуваною усмішкою.

— Я тільки хочу, щоб ви допомогли нам, скільки можете, — сказав Річлер. — Я розумію вашу стурбованість, пане Боудене. Ви побачите, що Вайскопф — приємний хлопець, він не з тих, хто полюбляє тиснути. У мене все, однак я трохи відкриваю наші карти і хочу сказати, що найбільше цікавить ізраїльтян. Тодів візит до Дюсандера, коли того спіткав серцевий напад, напад, що загнав його в лікарню.

— Він попросив мене прийти до нього прочитати листа,— сказав Тод.

— Ми це знаємо,— Річлер нахилився вперед, спершись руками на коліна, його краватка, коливаючись, мов висок, майже сягала підлоги. — Ізраїльтяни хотіли б знати все про того листа. Дюсандер був велика рибина, але не остання в озері,— каже Сем Вайскопф, і я з ним згоден. Вони вважають, що Дюсандер міг знати про багатьох інших акул. Про тих, які ще й досі живуть у Південній Америці, а може, і в десятках країн... зокрема у Сполучених Штатах. Чи знаєте ви, що вони повісили у холі одного з готелів Тель-Авіва начальника табору Бухенвальд?

— Справді? — спитала Моніка, і очі їй скругліли.

— Справді,— кивнув Річлер. — Два роки тому. Бачте, ізраїльтяни припускають, що лист, якого він просив Тода почитати йому, був саме від якоїсь із тих акул. Може, вони мають рацію, а може, й ні. Але все одно лист їх цікавить.

Тод, який повертався до будинку Дюсандера і спалив листа, сказав:

— Я допоможу вам чи тому Вайскопфові — якщо зможу, лейтенанте Річлере, але лист був німецькою. Читати його була мука. Я почувався дурнем. Пан Денкер... Дюсандер хвилювався, слухаючи моє читання, і попросив мене читати по літерах слова, яких він не розбирав через мою вимову. Та, гадаю, він зрозумів усе. Пам'ятаю, раз він засміявся і сказав: "Так, так, саме це ти і зробив би, га?" А потім додав ще щось німецькою. Це було за кілька хвилин до того, як у нього стався серцевий напад. Щось наче "Dumkopf". Оскільки я знаю, німецькою це означає "дурень".

Річлер кивав головою.

— Так, ми розуміємо, що лист був німецькою. Лікар, який приймав його до лікарні, чув цю історію від тебе і все підтвердив. Але сам лист, Тоде... ти не пам'ятаєш, що з ним сталося?

Ось воно, подумав Тод. Це — кінець.

— Гадаю, він лежав на столі, коли приїхала "швидка". Коли ми всі від'їхали. Я не міг би стверджувати це на суді, але...

— По-моєму, на столі був якийсь лист,— втрутився Дік. — Я взяв ту штуку в руки і глянув. Авіаконверт, по-моєму, проте я не помітив, щоб він був надписаний німецькою.

— Тоді він мав би лежати там ще й досі,— сказав Річлер. — Це те, чого ми ніяк не можемо зрозуміти.

— А що, його немає? — запитав Дік. — Я хотів спитати, не було?

— Не було і немає.

— Може, до будинку хтось удерся,— припустила Моніка.

— Вдиратися туди не було жодної потреби,— сказав Річлер. — У тій метушні, щоб швидше його відвезти, будинок залишили незамкненим. З усього видно, і сам Дюсандер не подумав про те, щоб попросити когось його замкнути. Його ключ був у кишені його штанів, коли він помер. Будинок зоставався незамкнений, відколи санітари "швидкої" вивезли його звідти й аж поки ми опечатали його сьогодні вночі о пів на третю.

— Ось вам і відповідь,— зауважив Дік.

— Ні,— заперечив Тод. — Я розумію, що саме непокоїть лейтенанта Річлера. — Так, він дуже добре це розумів. Треба було бути сліпим, щоб цього не бачити. Чому злодій, якщо це злодій, нічого не взяв, окрім листа? Та ще й написаного німецькою? Це просто на голову не налазить. У пана Денкера не так багато було чого красти, але злодій, який вдирається до помешкання, знайшов би щось краще за листа.

— Ти мене правильно зрозумів,— сказав Річлер. — Непогано.

— Був час, коли Тод мріяв бути детективом, як виросте,— встряла Моніка і легенько поскубла сина за волосся. Відколи він подорослішав, їй здавалося, ніби це йому вже не подобається, та тепер він, здавалося, нічого не мав проти. Господи, який він блідий. — Але зараз він наміряється вивчати історію.

— Історія — це цікаво,— відзначив Річлер. — Ти можеш бути істориком-дослідником. Чи не читав ти чого-небудь Джозефіни Тей?

— Ні, пане.

— Байдуже. Як би мені хотілося, щоб мої хлопці прагнули більших досягнень, ніж бачити цього року "Ангелів" із прапорцем перемоги в руках!

Тод блідо всміхнувся і промовчав.

Річлер знову споважнів.

— Так от, я викладу вам версію, яку ми розробляємо. Ми вважаємо, що хтось, може, саме тут, у Санта-Донато, знав, ким і чим був Дюсандер.

— Невже? — здивувався Дік.

— О, так. Хтось знав правду. Може, якийсь інший збіглий нацист. Я знаю, що це скидається на смішні нісенітниці Роберта Лудлума, та чи міг хто-небудь припустити, що в такому маленькому, затишному передмісті, як Санта-Донато, є бодай один нацист-утікач? Ми вважаємо, що коли Дюсандера забрали до лікарні, той Містер Ікс погнав до його будинку і знищив викривального листа. Бачте, в унітазі ще й досі плаває повно попелу.

— Не дуже переконливо,— зауважив Тод.

— А то чому, Тоде?

— Ну, якби пан Денк... якби у Дюсандера був якийсь іще табірний приятель, навіщо йому був би тоді потрібен зайвий клопіт, навіщо йому потрібно було б кликати мене до себе, щоб я прочитав листа? Якби ви тільки чули, як йому доводилося виправляти мене і все таке інше... принаймні той давній його приятель-наці, про якого ви говорите, знав би по-німецькому.

— Гарне зауваження. Крім одного моменту, що, може, той, другий — в інвалідному кріслі або ж він сліпець. Ми ж нічого не знаємо напевне. Це може бути сам Борман, який навіть не насмілюється виходити і показувати своє обличчя.

— Сліпі та інваліди не годні бігати стрімголов по листи.

Річлер знову кинув на Тода захоплений погляд.

— Твоя правда. Але сліпець може когось найняти.

Тод, подумавши, кивнув; воднораз він знизав плечима, аби показати, якою притягнутою за вуха здається йому ця думка... Однак він спитав себе, а чи мало це якесь значення для нього? Ні, значення мало лише те, що Річлер і далі винюхував, і той маланець Вайскопф теж. Лист, триклятий лист! Якби ж йому не довелося під тиском обставин його знищити! І раптом на думку йому спала його гвинтівка, що лежала у покрівці на полиці у прохолодному, темному гаражі. Але він умить відігнав ту думку. Долоні у нього звологли.

— Дюсандер мав якихось друзів, знаних тобі? — поцікавився Річлер.

— Друзів? Ні... До нього давніше приходила прибиральниця, але вона виїхала з міста, а іншої він так і не найняв. Улітку наймав когось із хлопців підстригти газон, але я не певен, чи він це зробив цього року. Ви не помітили, трава там дуже висока?

— Височенька. Ми балакали з багатьма сусідами, здається, він нікого не наймав. Хтось йому телефонував?

— Звичайно,— відповів, не роздумуючи, Тод — перед ним заяснів проблиск світла, можливий аварійний, порівняно безпечний вихід.