Жінка в пісках - Сторінка 11

Здається, вже минуло чотири години, як жінка пішла згрібати пісок. Друга бригада якраз скінчила свою звичну роботу й поверталася до триколісного "пікапа". Чоловік прислухався, а впевнившись, що селяни більше не пр .йдуть, тихо встав й одягнувся. Жінка забрала лампу, тому все робив навпомацки. Його черевики були повні піску. Чоловік заткнув холоші штанів у шкарпетки, а гетри засунув у кишеню. Причандалля ентомолога вирішив покласти на видноті коло дверей. Опинившись у сінях на товстому піщаному килимі, вже не боявся, що почують його кроки.

Жінка була поглинута роботою. Вправні рухи лопатою, що розтинає пісок... Розмірене, глибоке дихання... Танець її миготливої — то короткої, то довгої — тіні у світлі лампи біля ніг... Чоловік заховався за рогом хатини й затамував віддих. Схопив рушник за обидва кінці й сильно розтягнув. От порахує до десяти й кинеться... Нападе якраз тоді, коли вона набере лопатою піску й нахилиться вперед.

Однак не треба думати, що йому нічого не загрожує. Адже ставлення людей із села до нього може перемінитися за півгодини. Адже існує той урядовець з префектури. Недарма першого дня старий поставився до чоловіка з осторогою, бо помилково вважав його тим урядовцем. Видно, селяни чекали якоїсь перевірки найближчим часом. Якби справді хтось із префектури приїхав, то їхні думки щодо нього розійшлися б; вони не змогли б його приховувати й перестали б затримувати як в'язня. Але ж нема певності, що ця півгодина не розтягнеться до півроку або й року. І півгодини, і рік — однаково ймовірні шанси, тож ставити на один із них ризиковано.

Проте, як уявити собі, що допомога близько, то найкраще й далі прикидатися хворим. Але й на це він не міг зважитися. Звичайно, як людина, що живе в конституційній державі, він мав право сподіватися на порятунок. Іноді люди зникають в тумані таємничих обставин і не дають про себе знати, та здебільшого це відбувається з їхньої волі. Якщо не пахне злочином, то в таку цивільну, а не кримінальну справу поліція майже не заглиблюється. Однак у його випадку все складалося по-іншому. Шукаючи порятунку, він простягав у розпачі руки. Не треба навіть чути його голосу чи бачити його самого, досить зазирнути до кімнати, яка втратила свого господаря, щоб одразу збагнути всю правду. Розгорнута на перших сторінках книжка... Дрібні гроші в кишені робочого вбрання... Чекова книжка з невеликим вкладом... Коробочка з висушеними, але ще не розкладеними як слід комахами... Замовлення на баночки для зберігання комах, приготовлене для відправлення, з маркою... Усе це спростовувало припущення, ніби він мав намір укоротити собі життя.

Будь-який відвідувач мимоволі почує голос скарги, що лунає в тій кімнаті.

Так... Якби лише не той лист... Той дурний лист... Але ж що було, то було... Навіть сон розповів йому правду, а він силкувався себе одурити... Навіщо? Досить тих словесних викрутасів. Забуті речі вже не існують. Він давно задушив себе власними руками.

Чоловік оточив свою відпустку страшною таємницею і навмисне нікому з колег не сказав, куди вирушає. Не просто мовчав, а намагався створити навколо своєї поїздки якусь загадковість. Бо не було кращого способу, щоб подражнити людей, в яких навіть шкіра почала сіріти від сірої буденщини. Як тільки він уявляв собі, що в сірому людському роді можуть траплятися не тільки сірі, як він, особи, але й червоні, голубі, зелені, то відчував нестерпну огиду до самого себе.

Тільки в романах і кінофільмах літо завжди виповнене сліпучим сонячним промінням. А насправді світ зовсім інший. Це недільна дрімота вбогих службовців над політичною сторінкою газети, просякнутої пороховим димом... Термоси з магнітними кришками і консервований сік... Взятий у довгій черзі напрокат — сто п'ятдесят ієн за годину — човен... Свинцево-сіре шумовиння від здохлих риб понад узбережжям... І нарешті, переповнені втомленими людьми вагони електрички... Кожен усе це добре знає, але не хоче виставляти себе дурнем, якого обшахрували, і намагається квапливо малювати на сірому полотні подобу химерного свята. Нещасні, із зарослими щоками батьки, які стусають своїх вередливих дітей і змушують їх підтвердити, що неділя була чудова... Сценки в кутку вагона, які кожен спостерігав хоч раз... Зворушлива жадоба і заздрість до сонця над чужою головою...

Та якби справа полягала тільки в цьому, то не слід було б сприймати все це поважно. Якби і той чоловік, "Стрічка Мебіуса", не реагував так само, як інші його колеги, то навряд чи він став би таким упертим.

Він довіряв тільки "Стрічці Мебіуса", завзятому профспілковому активістові з випуклими очима і відкритим, наче щойно вмитим обличчям. Навіть відкривав йому свої потаємні думки, які приховував від інших.

— Цікаво, як ти на це дивишся?.. А я от маю глибокі сумніви щодо освіти, яка опирається на саме життя...

— Що значить "опирається"?

— Ну, я маю на увазі освіту, яка спонукає вірити в химеру — в те, що не існує... Ось чому я так сильно зацікавився піском — твердим тілом, яке водночас має властивості рідини...

Збентежений співрозмовник ще дужче зсутулився, але вираз обличчя залишався відкритим. Не помітно було, що його дуже дратував такий хід думок. Хтось казав, що він схожий на стрічку Мебіуса — паперову стрічку, перекручену і склеєну так, що її поверхня не має ні лиця, ні вивороту. Може, цим натякали, що в того чоловіка особисте життя і профспілкова діяльність сплавились у щось одне, як поверхня у стрічки Мебіуса. Здається, в тому прізвиську вчувалася не тільки ірбнія, але й похвала.

— Отже, ти за реалістичну освіту?

— Та ні... Я просто навів приклад піску... Бо, зрештою, світ схожий на нього, хіба ні?.. Коли пісок перебуває у нерухомому стані, його суті не збагнути... Пісок не просто рухається, а сам рух є піском... На жаль, краще я не вмію пояснити...

— Я розумію, що ти хочеш сказати. Що практична освіта включає також елементи релятивізму, правда?

— Та ні, не це. Сам перетворюєшся на пісок... Дивишся його очима... Хто раз помер, тому вдруге не треба боятися смерті...

— Ти — ідеаліст!.. А може, ти відчуваєш страх перед своїми учнями?

— Так... Бо вони нагадують мені пісок...

Видно, й цей незв'язний обмін думками не зіпсував настрою "Стрічці Мебіуса", він блиснув зубами й весело засміявся. Його маленькі очиці заховалися у складках шкіри. Довелося відповісти тим же. Той чоловік — таки стрічка Мебіуса. Як у хорошому, так і в поганому розумінні. В усякому разі, його добру сторону варто поважати.

Однак "Стрічка Мебіуса" заздрив його відпустці так само, як інші колеги. Хоча це було не характерне для нього. Заздрив і водночас радів. Адже кожного дратують чесноти інших. Ось чому ще дужче хотілося подратувати колег.

А той лист... Вчорашній кошмарний сон таки мав свою причину.

Казати, що між ним і нею не було любові, було б неправдою. Однак їхні стосунки мали трохи спотворений вигляд: трималися на взаємних суперечках. Приміром, коли він стверджував, що одруження схоже на розорювання перелогу, то ні сіло ні впало вона сердито заявляла, що одруження схоже на розбудову тісного дому. Якби ж він висловився навпаки, то й доті ї ї думка була б протилежною. Такі сцени повторювалися без упину протягом двох років і чотирьох місяців. Мабуть, краще сказати, що полум'я почуттів вони не втратили, а заморозили надмірною ідеалізацією.

І ось тоді він раптом вирішив повідомити ї ї листовно, що вирушає сам-один у коротку подорож, але навмисне промовчав куди. Таємниця його відпустки, що справила на товаришів по роботі сильне враження, звісно, не могла не зачепити і ї ї за живе. Однак в останню хвилину, коли на конверті вже була написана адреса і приклеєна марка, лист здався йому дурним, а тому він залишив його на столі й поїхав.

Тій наївній витівці судилася роль автоматичного замка із кодовим пристроєм, який може відімкнути тільки його господар. Ясна річ, того листа всі помітили. Певно, всі подумали, ніби він написав заяву про втечу з власної волі. Все це не скидалося на поведінку спійманого на гарячому дурного злочинця, який уперто стирає відбитки пальців і тим самим підтверджує свої нечисті наміри.'

Втеча ставала дедалі нездійсненнішою. Хоч як він чіплявся

за найменшу можливість порятунку, та сумніви отруювали душу. Дорога на волю була одна: треба виламати двері, а не чекати, поки їх хтось відчинить. Більше вагатись не можна.

Вп'явшись ногами в пісок, що аж пальці заболіли, чоловік подався вперед. Ось дорахує до десяти й кинеться... Але дорахував до десяти і все ще не міг зважитись. І лише тоді, як чотири рази глибоко вдихнув і видихнув, нарешті рушив.

15

Незважаючи на рішучість, він просувався вперед надто повільно. Всю його силу поглинав пісок. А тим часом жінка обернулась і, тримаючи перед собою лопату, приголомшено витріщила на нього очі.

Якби справді вона захотіла чинити опір, то справа набрала б іншого повороту. А так його надія на раптовість нападу справдилася. Він квапився, а вона закам'яніла від подиву — навіть не здогадалася відігнати його піднятою лопатою.

— Не кричи... Я тобі нічого поганого не зроблю... Спокійно...— прошепотів чоловік здушеним голосом і мерщій заткнув їй рота рушником. Жінка не опиралася його незграбним і нерозважним діям, а майже здалася на його волю.

Запримітивши її піддатливість, чоловік нарешті опанував себе. Спочатку висмикнув рушника, а потім знову просунув їй між зуби і зав'язав на потилиці. Після того заламав жінці руки за спину і теж перев'язав гетрою, захованою в кишені.

— А тепер іди до хати!

Видно, жінка була дуже приголомшена, бо корилася не тільки його силі, але й словам. Не відбивалася й не перечила. Здавалось, вона впала в гіпнотичний стан. Чоловік не був певен, чи майстерно зіграв у цій сцені, але не сумнівався: його насильство відібрало в жінки здатність до опору.

Він наказав їй перейти в сіни і зв'язав їй ноги на кісточках другою гетрою. В пітьмі орудував навпомацки і для певності зайвий раз обмотав ноги.

— Ну, а тепер не ворушись... Як будеш слухняна, ніщо тобі не загрожуватиме... А то я на все готовий...

Чоловік позадкував до дверей, не спускаючи очей з того місця, де залишив жінку. З порога кинувся по лопату та лампу й миттю повернувся до хати.