Жінка в пісках - Сторінка 12

Жінка лежала боком, наполовину уткнувшись у мату, її підборіддя то піднімалося, то опускалося. Вдихаючи повітря, вона випинала підборіддя вперед — мабуть, боялася набрати в легені водночас і піску, а видихаючи, роздувала ніздрі, ніби стараючись розвіяти пісок якомога далі від обличчя.

— Трохи потерпи... Потерпи, доки вернуться селяни з кошиками. Якщо згадати, скільки лиха я зазнав, то ти не маєш підстав скаржитись. І за нічліг я тобі заплачу... Однак покрию тільки фактичні видатки, які сам підрахую... Ти не заперечуєш?.. А чого б тобі заперечувати?.. Зрештою, я тобі нічого не винен, бо я тут не з власної волі, але мені не хотілося б таким чином з тобою поквитатись... Як собі хочеш, а я боржником не залишуся.

Відгорнувши комір сорочки і пустивши за пазуху повітря, збуджений і неспокійний, чоловік прислухався якийсь час до звуків знадвору. Справді, мабуть, краще загасити лампу. Він уже підняв лампове скло і збирався дмухнути на вогонь... Ні, передусім треба перевірити, що з жінкою. її ноги були міцно зв'язані — пальця не просунеш. На зап'ястях з'явилися темно-червоні набряки, а плоскі нігті здавалися плямами старого чорнила.

Кляп теж був добрий. Кров майже відринула з її розтягнутих білих губ. Жінка скидалася на привид. Слина стікала їй з рота і залишала на маті чорну пляму. За кожним погойдуванням світла лампи йому вчувався мовчазний зойк.

— Тепер уже нічого не вдієш... Бо ти сама заварила цю кашу...— зірвалося у нього з язика.— Отож ти обдурила мене, а я — тебе... Я теж людина, і мене не можна прив'язувати ланцюгом, як собаку! Кожен визнав би, що я лише спритно і законно оборонявся.

Раптом жінка крутнулась і спробувала зиркнути на нього краєм ока.

— Що таке?.. Хочеш щось сказати?

Вона насилу ворухнула головою. Це могло означати і згоду, і заперечення. Чоловік підніс близько до її обличчя лампу і глянув їй в очі — ану ж, вони йому все розкажуть. І навіть не повірив! У них не було ні злості, ні ненависті, а лише скарга й безмежна туга.

Неймовірно... Може, це йому здалося? "Вираз очей" — це лише мовний вислів... Бо хіба очне яблуко, позбавлене м'язів, може щось виражати?.. З такими думками чоловік подався назад і простяг руки, щоб розв'язати жінці рота.

Але в ту ж мить передумав і квапливо загасив лампу. Наближалися голоси носіїв кошиків з піском. Чоловік поставив лампу на видноті, коло порога, вийняв з-під умивальника чайника й ковтнув води. Прихопивши лопату, сховався біля дверей. Його кинуло в піт. Уже скоро... Треба потерпіти хвилин п'ять-десять... Однією рукою він міцно притиснув до себе коробочку з комахами.

16

— Гей! — пролунав хрипкий голос.

— Що ти там робиш? — вторив йому другий, дзвінкіший, ще юний.

Яма поринула в густу, майже відчутну на дотик, темряву. Здається, вже зійшов місяць, і люди на межі неба та піску вимальовувалися розпливчастими, скупченими тінями.

З лопатою у правій руці чоловік вибрався нахильці з хати.

На кручі розлігся грубий регіт. Згори поволі сповзала линва з гаком, якою витягували бідони з піском.

— Тітонько, будь ласка, мерщій!

Тієї ж миті чоловік кинувся до линви, аж пісок за ним закурився.

— Гей, тягніть догори! — закричав він, учепившись за вузлувату линву десятьма пальцями з такою силою, що міг би роздушити камінь.— Тягніть догори! Тягніть! Бо не пущу, доки не витягнете!.. Жінка лежить зв'язана у хаті! Як хочете їй помогти, то тягніть швидше! Інакше до неї не доберетесь!.. А як хто-небудь посміє спуститися вниз, розчереплю йому голову лопатою!.. І суд мене виправдає! Я з вами не буду панькатися!.. Чого ждете? Якщо зараз же мене витягнете, то я не буду на вас скаржитись і закрию очі на всю цю справу... Пам'ятайте, що незаконне затримання — немалий злочин! Що з вами? Ну, чого не тягнете?

Піщаний дощ бив в обличчя. Холод проникав за комір і охоплював усе тіло. Гарячий віддих обпікав губи.

Люди нагорі, здається, почали щось обговорювати. І несподівано сильний ривок — потягли линву до себе. Його тіло поважчало набагато більше, ніж можна було сподіватись, і линва мало не вирвалася йому з рук. Чоловік учепився в неї з подвійною силою... Від шлунка піднялася схожа на сміх нестримна конвульсія... Кошмарний сон, що тривав цілий тиждень, от-от розвіється... Як добре!.. Як добре!.. Врятувався!

Нараз він став невагомим і завис у повітрі... Його пронизало відчуття, схоже на морську хворобу, а линва, що досі впивалася в шкіру, не чинила рукам жодного опору.

Ті селюки випустили з рук линву!.. Чоловік крутнувся і майже сторчака шугонув у пісок. Під ним хруснула коробка. Потім щось прошмигнуло повз нього, торкнувшись щоки. Мабуть, кінець линви з гаком. От негідники! Добре, що хоч не пошкодив собі нічого. Болів тільки той бік, яким упав на коробку. Чоловік зірвався на ноги й почав шукати очима линву. Та було пізно — її витягли нагору.

— Дурні! — закричав він натужно.— Йолопи! Ви ще пожалкуєте!

Відповіді не було. Лише тихе перешіптування плило над ним, як дим. Воно доводило його до сказу, бо він не міг розібрати, що за ним ховається: ворожість чи лише стримуване глузування.

Гнів і приниження застряли в душі залізним стрижнем. Стиснувши кулаки так, що нігті вп'ялися йому в долоні, чоловік кричав далі:

— Ще не зрозуміли?.. Я вам показав, на що здатний, бо слова до вас, мабуть, не доходять!.. Хіба вам не сказано, що жінка зв'язана?.. Негайно тягніть мене нагору, а то їй доведеться довго так лежати!.. І тоді нікому буде пісок згрібати... Вам байдуже?.. Добре подумайте!.. Як пісок нас засипле, то й вам не буде від цього добра!.. Бо він не зупиниться й швидко поглине все село!.. Ну, що з вами?.. Чого мовчите?

Замість того щоб відповідати, селяни байдуже пішли, чути було тільки шурхотіння кошиків, що їх вони тягли по піску.

— Чому?.. Чому ви не захотіли зі мною говорити? — простогнав чоловік настільки тихо, що ніхто, крім нього, не почув. Тремтячими руками він позбирав усе, що висипалося з розбитої коробки. Пляшечка із спиртом, видно, тріснула, бо коли він доторкнувся до неї, розлилася свіжа прохолода. Чоловік тихо схлипував. Він не дуже горював. Та й самому йому здавалося, ніби плаче хтось інший.

Пісок чіплявся до нього, мов хитрий звір. Ледве переставляючи ноги, чоловік намацав у темряві хатні двері. Так само навпомацки обережно поклав коробочку із зірваною кришкою біля вогнища. З неба над ямою доносився шум вітру. Чоловік добув з порожньої бляшанки загорнуті у поліетиленову плівку сірники й засвітив лампу.

Жінка лежала в тій самій позі, лише обличчя повернула до дверей — видно, хотіла побачити, що діється надворі. Від несподіваного світла спочатку закліпала повіками, а потім знову міцно стулила очі. Цікаво, як вона сприйняла те, що з ним так жорстоко повелися?.. Як хоче плакати, то нехай плаче, а як хоче сміятися, то нехай сміється... Та визнавати себе переможеним нема причини. В усякому разі запальник від бомби сповільненої дії в його руках.

Чоловік опустився за її спиною на одне коліно. Трохи повагався, а тоді рвучко зірвав з неї рушника. Майже не відчував ні провини, ні жалю.

Його знемагала втома. Такого напруження він довше не витримав би. Крім того, як подумати, то кляп узагалі був зайвий. Навпаки, жінчин лемент про порятунок збив би селян з пантелику і, може, наблизив би перемогу.

Жінка підняла підборіддя й відсапувалася. Рушник обважнів — просякнутий її слиною і неприємним запахом із рота, скидався на здохлого пацюка. Вп'явшись у шкіру, він залишив по собі синяки, які навряд чи швидко зійдуть. Намагаючись розм'якшити тверді, як сушена риба, щоки, жінка заворушила нижньою щелепою.

— Вже скоро...— Чоловік жбурнув рушник у сіни.— Незабаром щось вирішать. От-от прибіжать із драбиною. Бо інакше матимуть неприємності... Правда?.. І навіщо їм здалося наставляти на мене пастку?

Жінка проковтнула слину й облизала губи.

— Однак...— Вона заговорила приглушеним голосом, наче тримала в роті ціле яйце,— видно, її язик ще погано обертався.— Зірки вже зійшли?

— Зірки?.. А навіщо вам зірки?

— Коли їх не видно, то...

— То що?..

Знесилена жінка не відповідала.

— Що з вами? Негарно уривати на середині почату розмову! Складаєте гороскоп? Чи дотримуєтесь якогось тутешнього забобону?.. А може, беззоряної ночі не дозволяється спускати мотузяну драбину?.. Що таке? Не розумію, чого ви мовчите?... Вільному воля — ждіть собі, поки зорі зійдуть... А як тим часом зніметься тайфун, то що робитимете? Тоді буде не до зір!

— Зорі...— ледве видушила із себе жінка.— Якщо їх досі не видно, то сильного вітру не буде...

— Чому?

— Бо вони гаснуть у тумані.

— Отакої! А хіба зараз не чути вітру?

— Чути, але інший, з висоти...

Мабуть, вона сказала правду. Якщо зорі губляться в імлі, то це означає, що вітер неспроможний розігнати водяну пару, яка міститься в повітрі. Очевидно, цієї ночі не буде буревію... А коли так, то селяни не спішитимуть з остаточним рішенням... її безглузда маячня виявилася напрочуд розумною.

— Ну що ж... Якщо вони стоятимуть на своєму, то і я не здамся. Мені однаково, чи ця війна триватиме тиждень, десять днів чи п'ятнадцять...

Жінка підігнула пальці на ступнях. Вони стали подібні до присосків риби-причепи. Чоловік засміявся. Сміючись, відчув, як його занудило.

Власне, чого ти занепокоївся?.. Хіба не ти намацав слабке місце у ворога? Чому б тобі не подивитися на все це спокійним поглядом сторонньої людини? Бо як тільки повернешся додому живий і здоровий, то мусиш описати свої поневіряння.

...О, просто дивно, що нарешті ти зважився викласти пережите на папері! Кажуть, що навіть черв'як-дощовик не росте, коли його шкіру ніщо не подразнює... Спасибі. Я навіть заголовок уже придумав... Який?.. "Сатана з дюн" або "Страх перед личинкою мурашиного лева"... Знову женешся за незвичним! А чи не справить така назва небажаного враження?.. Невже?.. Хоч би якими глибокими були твої переживання, нема рації накидати лише обриси подій. Справжні герої трагедії — тутешні селяни, і якщо ці записи не сприятимуть полегшенню їхнього становища, то твій гіркий досвід нічого не вартий... Що за чорт?.. А в чім річ?.. Десь чистять водогін? Чи, може, дезинфекційний розчин, розбризканий у коридорі, вступив у хімічну реакцію із запахом часнику, що виходить із твого рота?..