Жінка в пісках - Сторінка 20

Та нічого страшного, навряд чи жінка здогадається, де його сховано... Чоловік легенько свиснув і простягнув руку, намагаючись вивідати, що собака збирається робити. У відповідь той вишкірив свої жовті, обліплені піском зуби... Невже гострить їх на нього?.. Яка товста шия! От би порішити його одним ударом!..

Раптом пес відвернувся й, опустивши голову, подибав спокійно геть. Певно, злякався. "Є ще в мене сила духу, якщо самим поглядом я поборов собаку",— подумав чоловік. Сповз у заглибину і ліг, зіпершися спиною на схил. Відразу стало легше дихати — мабуть, тому, що опинився в затишку. Похитуючись од вітру, собака зник у піщаній хмарі. Якщо звірина обрала собі цю хижку, то це означає, що сюди люди не потикаються... Поки собака не доніс на нього в правління артілі, йому ніщо не загрожує. Хоч обливався потом, почувався досить добре. Яка тиша!.. Наче лежав під шаром желатину... Тримав у руках бомбу з годинниковим механізмом, що могла з хвилини на хвилину вибухнути, але вона хвилювала його не більше, ніж цокання звичайного будильника... В такому випадку "Стрічка Мебіуса" негайно почав би аналізувати становище й сказав би:

— Чуєш, друже, ти намагаєшся полегшити біль тим, що перетворюєш засіб на мету.

— Маєш рацію! — Він легко з ним погодився б.— Але чи слід завжди розділяти мету і засіб?.. Чи не доцільніше вдаватися до цього тільки в разі потреби?..

— Ні, так не годиться! Адже не можна прожити час вертикально! Кожен знає, що така штука, як час, тече горизонтально.

— А все-таки що сталося б, якби хтось спробував прожити його по вертикалі?

— Не сумніваюсь, що він обернувся б на мумію! Підсміюючись, чоловік заходився роззуватись. Справді,

час тече горизонтально. Не можна було далі терпіти. В черевиках було повно піску, змішаного з потом. Зняв також шкарпетки, випрямив пальці й виставив на вітер. Гм, чого це так смердить у звіриному лігві?.. От було б чудово, якби звірі пахли, як квіти!.. Ой, та це ж тхнуть його' ноги... Після такого здогаду чоловік відчув раптом дивне зворушення. Одного разу хтось казав йому, що нема на світі нічого смачнішого за сірку із власного вуха, навіть найкращий сир не йде з нею у порівняння... Може, це перебільшення, але можна мати задоволення й від багатьох інших речей, наприклад, нюхати запах своїх гнилих зубів...

Вхід у темну хижку був засипаний до половини піском. Невже це залишки старої криниці? Немає нічого дивного, що над нею, щоб захистити від піску, збудували будиночок. Хоча не віриться, що в такому місці било джерело... Чоловік спробував заглянути досередини — цього разу запахло тільки псиною. Тваринячий запах сильніший від філософії. Здається, якийсь соціаліст казав йому, що любить душу корейців, але не зносить їхнього запаху... Ну гаразд, якщо час тече горизонтально, то було б добре, якби показав, наскільки швидко він може текти... Надія і побоювання... відчуття свободи і неспокій... Такі подразнення найнестерпніші. Чоловік прикрив обличчя рушником і ліг горілиць. У ніс йому вдарив тепер власний запах, але при всьому бажанні зробити собі комплімент, він не зміг би назвати його приємним.

Щось поповзло по нозі... Як для жука-стрибуна, то надто повільно... Напевне, якась жужелиця, що ледве тримається на своїх кволих шістьох лапках... Чоловік не мав найменшої охоти перевіряти свій здогад. Більше того, навіть якби це був жук-стрибун, навряд чи кинувся б його ловити. Певно, не зважився б.

Вітер зірвав рушник з обличчя. Краєм ока чоловік побачив, що в одному місці гребінь дюни виблискує золотом. Перед цією золотою лінією плавно вигнута поверхня спадала круто в тінь. У композиції краєвиду проглядало якесь дивне напруження, і чоловік затремтів з туги за людьми. (Так, це справді романтичний краєвид... Сучасні молоді туристи високо оцінили б його... Які прибуткові акції криються в ньому!.. Як людина, досвідчена в таких справах, він гарантує майбутній розвиток туризму. Потрібна лише реклама! Без неї навіть муха сюди не прилетить... Якщо ніхто не знає про місцевість, то це однаково, що її нема на світі... Захований у землю скарб. Що робити?! Треба запросити здібного фотографа і виготовити гарні художні листівки. В давнину спочатку шукали прекрасний краєвид, а тоді готували листівки. Тепер, коли верх узяв здоровий глузд, усе навпаки — спочатку випускають художні листівки, а після того місцевість стає знаменитою. "Я приніс кілька зразків. Подивіться, будь ласка...") Бідолашний торговець листівками намагався розставити пастку на селян, а сам у неї попав, захворій і помер. Виходить, не був спритний на язик... Легковажно довірився своїй мрії і поставив на карту все, що мав... Власне, в чому суть тутешньої краси? У фізичній закономірності й точності природи чи навпаки — в її жорстокості й повному запереченні людського розуму?

Ще вчора від самої думки про цей краєвид його занудило б. У нападі злості чоловік навіть думав, що ями приготовано саме для таких шахраїв, як той мандрівний торговець листівками.

Проте нема підстав для того, щоб протиставляти життя в ямах навколишньому краєвиду. Адже не обов'язково прекрасний краєвид має бути великодушним до людей. Зрештою, в його вихідному положенні про те, що пісок — це заперечення нерухомості, немає нічого безглуздого... Плинність піщинок із діаметром одна восьма міліметра... Світ, де існування — це зміна стану... Стривай! А все-таки прикро, коли тобі дорікають, що ти міцно тримаєш у руці зворотний квиток і не хочеш з ним розлучатися. Люди радо дивляться кінофільми про хижих звірів і про війну (навіть якщо вони такі правдиві, що можуть спричинитися до серцевого нападу) тому, що відразу за дверима кінотеатру їх чекає сьогоднішній день — продовження вчорашнього... Та чи є на світі шаленець, який наважиться прийти у кінотеатр із гвинтівкою, зарядженою справжніми патронами?.. До життя в пустелі пристосовуються тільки миші, які замість води п'ють сечу, комахи, охочі до падалі, і кочові племена, що мають квитки лише в один кінець. Коли від самого початку переконаєш себе, що вороття не буде, перестанеш марно чіплятися до піску, мов устриця до скелі. До речі, в наш час і кочівники називають себе по-іншому — скотарями.

Еге ж, годилося б розповісти жінці про цей краєвид... Проспівати їй також (хай навіть фальшиво) пісню про пісок, що не визнає зворотного квитка... Правду кажучи, те, що він робив,— це усього-на-всього невдале наслідування спокусника, який намагався спіймати жінку на гачок розмовами про інше життя. Навіть його душа, як кіт у мішку, впиралася носом у пісок.

Раптом світло на гребені дюни погасло... За мить увесь краєвид поринув у темряву. Непомітно стих вітер. Це означало, що туман знову почне здійматися. Певне, завдяки швидкому заходу сонця.

...Ну що ж, пора рушати.

25

Треба було проскочити через село раніше, ніж бригади селян почнуть вивозити пісок. Опираючись на власний досвід, чоловік підрахував, що у своєму розпорядженні мав близько години. Для більшої безпеки скажемо — хвилин"із сорок п'ять. Мис наче охоплював село з одного боку плавною лінією і, круто вигнувшись, підступав на сході села до затоки, залишаючи одну вузеньку дорогу. Десь там його крутий схил кінчався й переходив у пологі піщані дюни. Якщо йти прямо, залишаючи праворуч у тумані розпливчасті вогники села, то вдасться туди попасти. Він подолає кілометрів зо два й опиниться на околиці, де вже немає людських осель, а лише іноді трапляються нивки, засаджені арахісом. Коли перебереться через дюни, вийде, мабуть, на дорогу. Якщо по цій дорозі з червоної глини побіжить щодуху, то за хвилин п'ятнадцять буде на шосе. А там уже все гаразд. Бо по шосе ходять автобуси і люди нормальні...

У нього лишалося півгодини, щоб вибратись із села. Йти по піщаному грунту із швидкістю чотири кілометри на годину досить важко. Прикро не стільки те, що ноги грузнуть, скільки те, що даремно витрачаєш силу. Тим більше коли біжиш. Найкраще всього, напевно, йти широкими кроками. Однак пісок, знесилюючи чоловіка, ніби винагороджував його тим, що робив нечутними кроки. Не треба переживати, що хтось почує. В цьому теж велика перевага.

Гей, дивись під ноги!.. Очевидно, він не вбачав нічого страшного в тому, якби навіть покотився на землю, бо спотикався на найменших виступах, заглибинах і падав на коліна.

Впасти на коліна — то ще півбіди. А от якби звалився в якусь глибоку яму, що тоді?..

Піщані хвилі котилися одна за одною і зникали в навколишній пітьмі. На великі хвилі набігали менші, на менші — зовсім маленькі брижі. Вогні села, що служили чоловікові орієнтиром, рідко з'являлися в полі його зору — ховалися за гребенями нескінченних дюн. Тоді він обирав напрямок руху, довіряючись інтуїції, але завжди помилявся і круто звертав убік. Певне, тому, що ноги самі несли його на узвишшя, звідки він підсвідомо надіявся побачити вогники.

О, знову збився з дороги! Треба взяти лівіше!.. Бо як піде в цьому напрямку, то потрапить якраз у село. Вже перебрався через три пагорби, та вогники майже не наблизилися... Здавалось, наче кружляє на одному місці. Піт заливав йому очі. Чоловік на хвильку зупинився й глибоко вдихнув.

Чи жінка вже прокинулась?.. Як вона повелася, коли помітила, що його немає?.. Мабуть, подумала, що пішов за хату справляти нужду... Минулої ночі вона втомилась і напевно здивувалася, що проспала до самого вечора... Не охололе від поцілунків тіло нагадало їй про ранкове шаленство... Шукаючи навпомацки лампу, вона сором'язливо всміхається...

Щиро кажучи, немає підстав відчувати обов'язок до неї або відповідальність за ту її усмішку. З його втечею жінка втратить лише часточку життя, яку легко можна замінити радіоприймачем і дзеркалом.

"Справді, ви мені дуже помогли... Тепер я можу довше поспати й працюю на дві години менше... Думаю попросити, щоб артіль дала мені якусь роботу, що я її зможу виконувати вдома. Заощаджу трохи грошей і, може, куплю собі радіоприймача і дзеркало..."

Радіоприймач і дзеркало... радіоприймач і дзеркало... Жінка повторювала ці слова з такою настирливістю, ніби хотіла сказати, що життя складається лише з цих двох речей. Безперечно, радіоприймач і дзеркало мають у собі щось спільне — служать засобом єднання людей.