Життя - Сторінка 6

- Гі де Мопассан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Безмежний простір, здавалося, заснув, огортаючи мовчанням зустріч двох стихій; і морська гладінь, як велетенська наречена, вигинаючи своє блискуче і прозоре лоно, чекала вогненного коханця, що спускався до неї. Він поспішав, палаючи пурпуром від жадання обіймів. Він торкнувся її, і вона його помалу поглинула.

Тоді з обрію повіяло прохолодою; легке тремтіння пройшло по рухливих грудях води, ніби поглинене світило послало світові зітхання заспокоєння.

Швидко смерклося; розгорнулася заквітчана зорями ніч. Дядько Ластік узявся за весла, і всі побачили, що море мінилось фосфоричним блиском. Жанна й віконт, одне біля одного, дивились на це рухливе світло, яке човен лишав позад себе. Майже бездумно, захоплені неясним спогляданням, вдихаючи вечірнє повітря, вони потопали в розкошах. Жанна обіперлась рукою об лаву, і от палець її сусіда, ніби ненароком, доторкнувся до неї; вона не ворухнулась, щаслива й зніяковіла від цього легкого дотику.

Повернувшись увечері до себе в кімнату, вона відчувала себе дивно схвильованою і такою зворушеною, що їй від усього хотілось плакати. Глянувши на годинник, подумала, що бджілка на маятнику б’ється, як серце, як серце друга, що вона буде свідком усього її життя, супроводитиме її радості й печалі своїм бадьорим і розміреним цоканням; вона спинила золоту мушку й поцілувала її в крильця. Вона ладна була розцілувати весь світ. Вона згадала, що сховала десь у шухляді стару ляльку; знайшла її, подивилась на неї радісно, мов зустрівши улюбленого друга, і, пригортаючи іграшку до грудей, вкрила палкими поцілунками її розмальовані щічки й кучеряве прядив’яне волосся.

І, тримаючи її в руках, замислилась.

Чи не він це, обіцяний їй тисячами потайних голосів наречений, що його послало у своїй доброті провидіння? Чи не та це створена для неї істота, що їй вона присвятить своє життя? Чи не ті вони обранці, ніжність яких з’єднає їх нерозривно й породить кохання?

Вона не відчувала ще тих бурхливих поривів, того шаленого захоплення, того глибокого піднесення, які вважала властивими пристрасті; але їй здавалось, що вона починає його кохати, бо не раз від згадки про нього вся завмирала, а думала ж про нього невпинно. В його присутності серце її тривожно стискалося; вона то червоніла, то блідла, зустрічаючи його погляд, і тремтіла, почувши його голос.

Вона дуже мало спала цю ніч.

Так з кожним днем все більше захоплювало її хвилююче жадання кохати. Вона раз у раз допитувала себе, ворожила на маргаритках, на хмарах, на монетах, підкинутих угору.

Якось увечері батько сказав їй:

— Причепурись гарненько завтра вранці.

Вона спитала:

— Нащо, тату?

Він відповів:

— Це секрет.

І коли вона вранці зійшла вниз, сяючи свіжістю у світлому вбранні, то побачила на столі у вітальні купу коробок з цукерками, а на стільці величезний букет.

На подвір’я в’їхав екіпаж. На ньому був напис: "Лера, кондитер у Фекані. Весільні обіди", — і Людівіна, з допомогою кухарчука, витягла через дверцята, що розчинялися ззаду візка, великі плоскі кошики, що дуже смачно пахли.

Появився віконт де Ламар. На ньому були штани в обтяжку і елегантні лаковані чобітки, що дозволяли бачити, яка в нього маленька нога. У вирізі довгого, стягнутого в талії сюртука видно було мереживне жабо; тонкий, обмотаний кілька разів круг шиї галстук змушував його високо й поважно тримати вродливу чорняву голову. Він мав незвичайний вигляд, той особливий вигляд, що його несподівано надає одежа найзнайомішим обличчям. Жанна здивовано дивилась на нього, так ніби досі ніколи не бачила; він здавався їй справжнім джентльменом, вельможею з голови до п’ят.

Він уклонився посміхаючись.

— Ну, кумасю, ви готові?

Вона пробурмотіла:

— Та що це? В чому ж річ?

— Зараз дізнаєшся, — сказав барон.

Під'їхала коляска; пишно вбрана пані Аделаїда спустилася зі своєї кімнати, спираючись на руку Розалії, яку елегантність де. Ламара так вразила, що татусь прошепотів:

— Гляньте, віконте, ви, здається, припали до вподоби нашій покоївці.

Він почервонів по самі вуха, вдав, що не почув, і, взявши великий букет, подав його Жанні. Вона взяла його, ще більш здивована. Всі четверо сіли в екіпаж, і куховарка Людівіна, що принесла баронесі для підкріплення сил холодного бульйону, сказала:

— Справді, пані, чим не весілля?

В’їхавши в Іпор, вони встали і пішли селом; їм назустріч виходили з хат матроси в новій випрасуваній одежі, вітали їх, потискували руку баронові і йшли за ними, мов у процесії.

Віконт вів Жанну під руку і йшов з нею попереду.

Прийшовши до церкви, всі спинилися, хлопець-гірислуж-ник виніс великий срібний хрест, а за ним друге хлоп’я в червоному з білим стихарі винесло чашу зі свяченою водою й кропило.

За ними йшло троє старих півчих, з яких один кульгав, потім трубач, потім кюре, позолочена, перехрещена єпітра-хиль якого надималась на випнутому череві. На знак вітання він усміхнувся й кивнув головою; потім, напівзаплющивши очі, шепочучи молитву, насунувши мало не на ніс шапочку, пішов за своїм почтом у стихарях, простуючи до моря.

На пляжі їх чекала юрба круг нового човна, обвитого гірляндами квітів. Його щогла, парус та снасті були оповиті довгими стрічками, що тріпотіли на вітрі, а на кормі золотими літерами було написано: "Жанна".

Дядько Ластік, шкіпер цього судна, збудованого коштом барона, виступив назустріч походові. Всі чоловіки разом зняли шапки, а ряд богомолок, у широких чорних накидках, що спадали великими складками на плечі, опустилися півколом навколішки перед хрестом.

Кюре став між двома хлопчиками з хору по один бік човна, а по другий — троє старих півчих, у білому вбранні: брудні, неголені й поважні, не зводячи з нот очей, зафаль-шивили вони на все горло серед ясного ранку.

Щоразу, як вони зводили дух, трубач ревів сам, і його сіренькі очі зникали в надутих повітрям щоках. Він гак надимався, що навіть на чолі й на шиї шкіра його, здавалось, відставала від тіла.

Нерухоме, прозоре море ніби зосереджено дивилось на хрещення човна, набігаючи на берег дрібними, з палець заввишки, хвилями і шурхаючи рінню з таким звуком, як шкребуть граблі. А в блакитному небі, описуючи криву, літали великі білі чайки, розгорнувши крила, віддалялись, вертались і кружляли над юрбою, що стояла навколішках, ніби цікавились, що саме тут відбувається.

Погорлавши хвилин з п’ять "амінь", скінчили співати, і священик прокудкудакав глухим голосом кілька латинських слів, з яких можна було розібрати тільки звучні закінчення.

Після цього він обійшов круг човна й покропив його свяченою водою, потім спинився й почав бурмотіти молитву, стоячи край човна проти хрещеного батька та матері, що нерухомо тримались за руки.

Вродливе обличчя молодого чоловіка зберігало свій урочистий вираз, але дівчина мліла, охоплена раптовим хвилюванням, і почала так тремтіти, що їй зацокотіли зуби. Мрія, що переслідувала її з якогось часу, враз набула, мов галюцинація, реальної видимості. Говорили про весілля, їх благословляв священик, люди в стихарях співали молитов; чи не її це вінчають?

Чи її пальці нервово затремтіли, чи хвилювання її серця передалось по жилах до серця сусіда? Чи зрозумів він, чи вгадав, чи був охоплений, як і вона, якимсь любовним сп’янінням, чи просто знав з досвіду, що ніяка жінка проти нього не встоїть? Вона раптом відчула, що він стискує їй руку спочатку легенько, потім дедалі міцніше, міцніше, мов хотів її зламати. І не міняючись на обличчі, щоб цього ніхто не помітив, він сказав, так, справді, він сказав їй дуже виразно:

— О Жанно, коли б ви захотіли, це були б наші заручини!

Вона дуже поволі схилила голову; може, цим вона хотіла сказати "так". І священик, що кропив ще свяченою водою, бризнув їм кілька крапель на пальці.

Церемонію скінчено. Жінки підвелися. Повертались безладною юрбою. Хрест у руках прислужника втратив усю свою величність; він швидко линув, хитаючись справа наліво або схиляючись уперед, трохи не падаючи комусв на голову. Позаду мовчки, без молитов, поквапливо тупав священик; півчі й трубач зникли в завулку, щоб швидше переодягтися, а матроси поспішали, розбившись на групки. Одностайна думка, що впливала на них пахощами кухні, підгонила їх ноги, викликала слину в роті, спускалася в шлунок, де заводили свою пісню кишки.

В Пеплі їх чекав гарний сніданок.

На подвір’ї під яблунями стояв великий стіл. За нього сіло шістдесят душ моряків і селян. Поруч баронеси, в центрі, сиділо двоє кюре — одиз з Іпора, другий з Пепля. Навпроти, поруч із бароном сидів мер з дружиною, худою, вже пристаркуватою селянкою, що без кінця кивала на всі боки. Обличчя в неї було вузьке, стиснуте високим нормандським чепчиком — справжня куряча голова з білим гребінцем, з круглими, завжди здивованими очима; вона ковтала маленькими бистрими ковтками, немов дзьобала носом тарілку.

Жанна почувала себе щасливою поруч свого кума. Вона вже нічого не бачила, нічого не розуміла й мовчала; голова її була затуманена радістю.

Вона спитала його.

— Як вас звуть?

Він сказав:

— Жюльєн. Хіба ви не знали?

Вона нічого не відповіла й подумала: "Як часто повторюватиму я це ім’я!"

Коли сніданок закінчився, подвір’я полишили матросам, а панове перейшли на другий бік замку. Баронеса розпочала свій моціон, спираючись на руку барона, у супроводі двох священиків. Жанна і Жюльєн подались до гаю, на зарослі стежки. Раптом він схопив її за руки:

— Скажіть, хочете бути моєю дружиною?

Вона знов похилила голову, а що він шепотів: "Відповідайте, благаю вас!" — вона тихо підвела на нього очі, і він прочитав відповідь у її погляді.

IV

Якось уранці барон зайшов до Жанни в кімнату, коли вона ще не встала, і сказав, сівши в ногах:

— Віконт де Ламар просить у нас твоєї руки їй хотілося сховати обличчя під ковдру.

Батько провадив далі:

— Ми відклали свою відповідь на деякий час.

Вона задихалась від хвилювання. Через хвилину барон, посміхаючись, додав:

— Ми нічого не хотіли робити, не поговоривши з тобою.

Мати і я нічого не маємо проти цього шлюбу, але й не хочемо тебе силувати. Ти далеко багатша за нього, але коли справа йде про щастя для цілого життя, на гроші не слід зважати. В нього нема батьків, отже, коли б ти вийшла за нього, до нас у родину увійшов би син, а за кимсь іншим ти, наша дочка, пішла б між чужі.