Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 31

Втім, уже і в цих документах з'являються іноді подвійні прізвища: Чонкін-Гол ицин та Голицин-Чонкін.

Так ось, справа Чонкіна була відправлена "нагору" і пішла по інстанціях, а тим часом майор Фігурін, користуючись наявною паузою, вирішив негайно відновити репутацію органів, що похитнулася внаслідок необачної (скажемо так) загибелі капітана Миляги. З цією метою майор не лише домігся публікації в газеті нарису про подвиг покійного капітана, але вирішив провести й інший важливий політичний захід — поховати останки героя публічно і з належними почестями.

Однак при здійсненні цієї операції виникли дещо незвичайні труднощі.

Похорон від інших урочистих церемоній відрізняється тим, що в ньому бере участь бодай один покійник. А тут вся заковика полягала в тому, що саме покійника й не було. Було відомо тільки, що капітан загинув під селом Красне, але де точно і взагалі, чи заритий він у землю, чи валяється просто так, ніхто певно не знав.

Для виявлення останків героя майор відіслав пошукову групу з шести чоловік на чолі із сержантом Свинцовим, котрому було наказано провести операцію в глибокій таємниці, не привертаючи до неї уваги місцевого населення.

12

Діло було надвечір. Плечовий повертався з Долгова, куди ходив у якихось своїх справах, коли побачив дивну картину. Якісь люди бродили полем, ніби чогось шукали. Вони то розходилися в різні боки, то сходились докупи і щось обговорювали, і знову розходились. Вельми заінтригований, Плечовий попрямував до них. Люди, що бродили полем, помітивши Плечового, повелися ще дивніше — вишикувались в колону по одному й почали відходити до лісу. Плечовий наздогнав їх аж на узліссі.

— Здорові були, мужики! — сказав Плечовий голосно. Ті мовчки прямували далі.

— Гей! — Плечовий торкнув крайнього за рукав.— Припалити не знайдеться?

— Ні,— буркнув той і повернув до Плечового зле обличчя.

— Ого! — здивувався Плечовий, упізнавши Свинцова.— А я думаю, хто б це міг бути. Ловите когось, чи що?

Свинцов не відповів, але зупинився. Зупинилась і вся компанія. Розійшлися й почали оточувати Плечового.

— Ви що це, хлопці, що? — злякався Плечовий, задкуючи.— Я ж так просто, я ж нічого,— бурмотів він, уважно стежачи за Свинцовим, котрий одвернув полу плаща, засунув руку до кишені і тепер повільно витягав її назад.

Свинцов різко смикнув рукою. Плечовий здригнувся.

— На, припалюй,— мовив Свинцов, протягуючи сірники.

— Ух, перепудив! — зізнався Плечовий.— Та в мене ж і тютюну катма.

Свинцов перезирнувся зі своїми, посміхнувся, дістав зім'яту пачку "Зірочки", витягнув шкарубкими пальцями дві цигарки, одну подав Плечовому:

— Пали.

Задиміли. Свинцов, прикриваючи долонею цигарку, со-пів, позирав на Плечового, наче вагаючись, питати чи не питати. Нарешті зважився.

— Ти, цеє, от що...— сказав він наче просто з цікавості.— Упокійника тут ніякого не стрічав часом?

— Упокійника? — не дуже здивувавшись, перепитав Плечовий.— Та ні, начебто не стрічав. А що, гайнув?

— Хто?

— Ну цей же, упокійник.

Свинцов дивився на нього, примружившись.

— Ти що дурника корчиш? Як же упокійник може гайнути?

— Ну, я й сам думаю своєю головою, що не може. Наших упокійників ми зазвичай в землю кладемо, вони не бігають. А цей... ти ж сам кажеш, чи не стрічав?

Свинцов замислився.

— Ти, цеє, от що...— розпочав він непевно з тієї самої фрази.— В мене до тебе одне діло є. Але якщо комусь писнеш...— Він підніс до носа Плечового кулак.

— Та ти що! — рішуче заперечив Плечовий, відводячи кулак.— Щоб я кому слово сказав! Могила!

— Гляди ж,— наблизивши до Плечового лице, Свинцов притишив голос.— Пам'ятаєш, у нас капітан був?

— Ну?

— Його шукаємо.

— Воскрес? — просто спитався Плечовий, знову ж таки не дивуючись.

— До чого тут воскрес? — поморщився Свинцов.— Тіло його шукаємо. Десь він тут похований. Не видів?

— Тіла не видів,— сказав Плечовий.— А кості траплялися. За отим горбом біля села рілля. За ріллею канава, і там, в канаві, кості.

— Людські? — пожвавішав Свинцов.

— Які, брехать не стану, не знаю, але є>Так, знацця, як на горба вийдеш, ось там і рілля. Правда, там зараз, боюсь, розкисло. Але, знову ж таки, не втонеш. Зорано ж мілко, я сам на зяб орав, еге ж. Колись, конешно, орали глибче, оскільки земля своя. Теперки все колгоспне. Теперки хоч так ори, хоч сяк, платня одна — ось.—Плечовий склав і показав Свинцову велетенську дулю з далеко просунутим великим пальцем.

— Що, колгоспна система не до душі? — пильно спохо-пився Свинцов.

— Політики торкаться не будемо,— ухилився від прямої відповіді Плечовий.— А щодо кісток, то вони якраз у тій канаві й лежать; чисті, гладенькі, воронами обкльовані, просто хоч зараз у музей. Вам же для музею?

— Що — для музею?

— Та кістки ж.

— Та вони нам зовсім і не треба.— Згадавши про таємність отриманого завдання, Свинцов вирішив напустити туману.

— А для чого ж питав? — здивувався Плечовий.

— Та так просто, заради інтересу. А якщо ти кому скажеш, що кістками цікавились, довбешку одірвемо, зрозумів?

— Що ж тут не зрозуміти, діло нехитре,— підтвердив Плечовий.

Плечового відпустили, але брати кістки одразу не зважилися — було занадто близько від села. Вирішили почекати в лісі темряви.

13

— Капітоліно, я вас прошу сьогодні затриматись,— сказав майор Фігурін своїй секретарці.— Дуже багато справ. Потрібно приготуватися до завтрашнього дня. Я зараз ненадовго піду, а ви побудьте. Якщо подзвонять з області, я — в клубі. Коли повернеться Свинцов, хай мене підожде.

— Гаразд,— сказала Капа.

В Будинку культури залізничників йшли останні приготування до урочистої церемонії. На сцені тесляр Кузьма оббивав червоною тканиною домовину, що стояла на двох табуретках. Його роботою керував секретар райкому Борисов, голова райвиконкому Самодуров та редактор Єрмолкін.

В глибині сцени походжав якийсь чоловік з блокнотом. Він вимахував руками, бурмотів щось собі під носа й потім щось записував огризком олівця.

В кутку сцени художник Геннадій Шутейников, приколовши до фанери аркуш ватману, завершував портрет Опанаса Миляги, який по клітинках змальовував з маленької паспортної фотокартки. Фотокартка також була приколота на фанері поруч з ватманом.

— Ану, ану,— Фігурін придивився до фотокартки, потім одійшов, аби на відстані порівняти з нею портрет.— Ви вважаєте, схожий? — запитав він художника, котрий в шанобливій позі стояв поруч зі своїм творінням.— У мене таке відчуття, що цей портрет нагадує мені когось іншого.

— Цілком можливо,— сказав художник.— Карточка дуже маленька. А я звичайно до свят малюю товариша Сталіна. І, знаєте, рука сама...

— Що значить сама? — спохмурнів Фігурін.— Рукою ось що повинно керувати.— І він постукав себе пальцем по лобі.— Так що ви трохи образ його, будь ласка, змініть.

— Так, але я боюся, що тоді він зовсім не буде на себе схожий.

— Це не має значення,— сказав Фігурін.— Важливо, аби він не скидався на того, на кого він тепер скидається. Ви мене зрозуміли?

— Так, так.

— І взагалі, знаєте, я особисто не був знайомий з капітаном. Але я чув, що він був життєрадісним, любив посміхатися, ось і зробіть йому усмішку.

— Незручно якось,— несміливо заперечив художник.— Все-таки мертвий.

— Так, мертвий. Але в пам'яті нашій він повинен залишитися живим. Ви мене розумієте, живим,— повторив Фігурін і посміхнувся печально.

Він одійшов від портрета, і тут йому дорогу перепинив чоловік з блокнотом. Фігурін подивився на нього запитально.

— Серафим Бутилко,— відрекомендувався чоловік.— Вірші пишу, друкуюся в місцевій газеті, он у Євгена Борисовича,— поет вказав на Єрмолкіна, що метушився довкола домовини.

— Дуже приємно,— мовив Фігурін.— І що ж?

— Я, так-екать, хотів би вас ознайомити... дещо створив для завтрашньої, так-скать, церемонії.

— Що означає "так-скать"? — поцікавився Фігурін.

— Ну, це я, так-скать... тобто в розумінні "так сказати" говорю,— пояснив Бутилко, дещо знітившись.

— А, втямив. Якщо я вас вірно зрозумів, ви склали вірша, якого хотіли 6 прочитати завтра.

— Так, над тілом, так-скать, покійного.

— Ну, щодо тіла я не знаю. Над домовиною точніше. А зараз хочете прочитати мені?

— Точно,— погодився Бутилко.— Хотілося 6, так-скать, почути вашу думку.

— Ну, що ж,— згодився Фігурін.— Коли не дуже довго...

— Зовсім коротко,— запевнив Бутилко.

Він одступив два кроки назад і прибрав позу.

— Романтик, чекіст, комуніст,— оголосив він, і всі, хто метушився довкола домовини, озирнулися. Лише художник Шутейников продовжував займатися своєю справою.

Тримаючи в лівій руці блокнот і вимахуючи кулаком правої, Бутилко завив:

Туман парував, наче брага, Повітря прозоріло скрізь, Виходив в атаку Миляга, Романтик, чекіст, комуніст.

Ти битись ішов за свободу, Про тебе, герой наш, мій спів, Як син трудового народу, Ти не пощадив ворогів.

Твердіш надміцнішої сталі,

Ти був би між нами й тепер.

Та з вигуком: "Хай живе Сталін!" —

Спинився нараз і завмер.

Та будеш ти ворогу грізний, Як помста, як блискавка й грім. Ти чуєш, сам Фелікс залізний Схилився над гробом твоїм.

Читаючи останні рядки, Серафим сплакнув.

— Ну, що ж,— сказав Фігурін,— як на мене, нічого антирадянського нема. І взагалі,— він зробив якісь не-визначені жести руками,— здається, непогано. А ви як вважаєте? — повернувся він до Борисова.

— Хороший вірш,— сказав Борисов.— 3 наших позицій.

— Там, щоправда, на початку неув'язочка,— втрутився Єрмолкін.— Стелився туман і в той же час повітря що робило?..

— Прозоріло скрізь,— зиркнувши у блокнот, мовив Бутилко.

— Так, тут якось не теє. Туман — і одночасно прозоріло скрізь.

— Ні-ні, так може бути,— авторитетно сказав Фігурін.— Внизу яр, там туман, а трохи вище... Але мені особисто якраз кінцівка здається не зовсім. Залізний Фелікс — це добре, образно, але бажано якось... ну, я б сказав, оптимістичніше.

— Побільше, так-скать, мажору? — запитав Бутилко.

— Саме так, мажору побільше,— зрадів Фігурін потрібному слову.— Ну, там, звичайно, на початку і ще більше всередині, коли ви пишете, що загинув герой, смуток потрібен, не без цього. Але в той же час потрібно, аби в цілому вірш не наганяв суму, а звав на бій, до нових перемог. Ну, можна якось так сказати, що сам він загинув, але своїм подвигом надихнув інших, і на його місце постануть тисячі нових бійців.

— Дуже добре! — з почуттям сказав Бутилко, записуючи: — Можна, так-скать, якось у такому дусі:

Хоч загинув та-та-та Миляга, Але у якомусь бою Я також та-та-та поляжу, Так-скать, за Вітчизну свою.

Так?.

— От-от,— замахав руками Фігурін.— Якось у цьому дусі, але не поляжу — у вас у вірші один лежить, завмер, досить, а якось помщу ся, мовляв, твоїм ворогам.

— Беру до уваги,— сказав Бутилко.

— Дуже цінне зауваження,— вставив Борисов.

— Ну, гаразд,— Фігурін зиркнув на годинника.— Мені час.