Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 28

Лейтенанта Філіппова, як відомо, заарештували. Щоправда, вже через кілька днів вдалося перехопити нову радіограму за підписом Курта, в якій повідомлялося про арешт Філіппова. Ця радіограма була зовсім ні до чого. Вона плутала всю картину. Блискуче проведена операція по виявленню, викриттю і знешкодженню Курта була відзначена подяками та орденами, присвоєнням нових звань. (При цьому підполковник Лужин став полковником). Визнати, що замість Курта заарештований хтось інший, значить, одмінити всі оці нагороди й нові звання... Ні, то було ніяк неможливо. Тому на перехоплену шифровку лягла резолюція:

"Це радіогра. Противник сподівається нас заплутати. Наказую: радіограми за підписом "Курт" ігнорувати, а стеження за ефіром на даній ділянці припинити".

На місце лейтенанта Філіппова прибув досвідчений спеціаліст у цій галузі майор Федот Федотович Фігурін, який з першого дня повів себе вельми дивно.

Приступаючи до виконання своїх обов'язків, Федот Федотович навіть у гадці не мав відрекомендуватися першому секретареві райкому. Це було щось неймовірне. Звичайно таких начальників привозили обласний начальник і секретар обкому, якщо не перший, то хоча б другий, і рекомендували районному партійному керівникові. Більше того, новий начальник розпочинав вивчення стану на місці саме бесідою з першим секретарем райкому. Цей же не лише не був кимось рекомендований, а й сам не виявляв ніякого прагнення зустрітися. Ревкіну така поведінка нового начальника здалася надзвичайно дивною. Але ж не набиватися на зустріч самому! Адже не Фігурін, а він, Ревкін, поки що головна людина в районі. Отож-бо й є, що поки...

У місцевих колах поширилися чутки, щоправда, доволі глухі, що новий начальник розвинув бурхливу діяльність, викликає до себе найрізноманітніших людей, допитує і бере в кожного, не зважаючи на особи, підписку про нерозго-лошення. Усе ж до Ревкіна докотилося, що Фігуріна вже відвідало багато людей, серед них Борисов — неодноразово. Стало відомо, що побував у нього і відповідальний редактор газети "Більшовицькі темпи" Єрмолкін. Ні той, ні інший змісту своїх бесід не розголошували, але дійшло до Ревкіна, що новий начальник цікавиться і його, Ревкіна, діяльністю також. Це наклало відбиток на ставлення до Ревкіна його підлеглих, які вже не посміхалися йому привітно, як раніше, і не кидалися сторчголов виконувати його накази.

Якось вранці, переглядаючи за чаєм місцеву газету, Ревкін знайшов у ній на третій сторінці підвал з крупним заголовком "Подвиг капітана Миляги". У Ревкіна буквально потемніло в очах. Чай давно вистиг, а перший секретар все ковзав очима по рядках, повертаючись до початку, тому що ніяк не міг второпати змісту прочитаного. В нарисі розповідалося про подвиги Тих, Кому Слід, від самого зародження нашої держави і до сьогоднішніх днів, про те, які це тихі і непомітні герої. Автор нарису висловлював жаль, що про таких героїв не завжди можна сказати привселюдно. Автор обіцяв, що колись усі подвиги непомітних героїв стануть відомі народові, а їхні імена будуть занесені до золотої книги пошани. А поки що такою славою можуть користуватися тільки герої полеглі, і то не завжди. Одним з таких героїв і назвав автор колишнього начальника Долговської Установи капітана Милягу. Далі туманно розповідалося про те, що, як відомо, певний час на території району діяла банда (чия банда, не вказувалося). На ліквідацію банди було кинуто оперативний загін на чолі з капітаном Милягою. Миляга був підступно захоплений у полон. Його катували, на його спині вирізали зірку, в горло йому заливали розплавлений свинець, але вороги так і не почули від героя того, що хотіли. "Хай живе Сталін!" — були останні слова героїчного капітана. Автор нарису навіть не намагався пояснити, як можна кричати щось із горлом, залитим свинцем.

Ревкін не повірив своїм очам. Він покликав Аглаю.

— Це ж цілковита брехня! — сказав він їй.

— І до того ж шкідлива брехня,— погодилась Аглая. Ревкін подзвонив Єрмолкіну, але того не виявилось ні

вдома, ні на роботі. Того ж дня Ревкін зібрав бюро райкому. Знайшли і привели Єрмолкіна, котрий намагався сховатись, щоки у нього тремтіли від страху. На бюро Ревкін піддав нарис різкій критиці. Він сказав, що такий нарис ніяк не можна було друкувати, тому що всім відомо, як насправді загинув капітан Миляга.

— Звичайно,— сказав Ревкін,— наша партійна преса мусить викладати події в потрібному нам світлі. Але тобі, Єрмолкін, слід було подумати, чи варто зображати героєм зрадника Батьківщини. Своїм нарисом ти тільки дискредитуєш нашу газету і всю нашу пресу в цілому. Це ж запитай на вулиці будь-якого колгоспника, і кожен скаже тобі, як загинув капітан Миляга. Навіщо ж ти друкуєш таку брехню? Ти сам це придумав чи тобі хто доручив?

Єрмолкін стояв навитяжку і дрібно тремтів. Чутно було, як цокотять його зуби. Бачачи його розгубленість, Ревкін вирішив наступати далі.

— Я тебе запитую, Єрмолкін,— сказав він уже наполегливіше.— Хто тобі дав завдання дискредитувати нашу пресу?

— Та я... власне...— залепетав Єрмолкін ледь чутно.— Федот Федотович мені сказав...— тут він прикусив язика і озирнувся на Борисова.

Ревкін зрозумів, що Єрмолкіну і тим, хто стоїть за його спиною, час показати характер.

— Так ось що, любий,— проказав він, чітко вимовляючи кожне слово,— ніяких Федотів Федотовичів я особисто досі не знаю. І газета наша "Більшовицькі темпи" — орган не Федота Федотовича, а райкому партії, і прошу це добре зарубати собі на носі. А поки що я усуваю вас від роботи і порушую проти вас персональну справу.— Називаючи Єрмолкіна на "ви", він наче відсував його за ту риску, за якою з людиною говорять вже не як з товаришем, а як з ворогом.

— Оце-то так! — мовив раптом Борисов.

— Товаришу Борисов, ви щось хотіли сказати?

— Так, скажу.— Борисов підвівся і заговорив неквапно.— Я тут, Андрію Єремійовичу, дещо не зрозумів. Я собі думав, що бюро в нас колективний орган, а ви товариша Єрмолкіна начебто самі усуваєте від роботи і самі порушуєте персональну справу. Так ось, мені не зовсім зрозуміло, навіщо ж ми сюди зібралися? Це перше. А друге, чого я не зрозумів, так це вашого ставлення до загиблого капітана Миляги. Зараз, як ви знаєте, йде війна зі смертельним нашим ворогом. Ну, я не стану вам говорити, що війна дуже тяжка. Коли не тільки зовнішні, але й внутрішні наші вороги різко активізувалися. І не десь, а в нашому районі. Ви пам'ятаєте, тут орудувала, можна сказати, у нас на очах банда Чонкіна. І ви не згірш мене знаєте, ким виявився оцей так званий Чонкін. І про Курта достославного ви також, я гадаю, чули. І в цих умовах, коли нашим партійним, можна сказати, обов'язком є протиставити таким бандам наші органи, в цих умовах я не можу зрозуміти, для чого першому секретареві райкому партії потрібно, щоб працівники органів в очах населення виглядали зрадниками і перекинчиками.

Ревкін добре знав Борисова і розумів, що той ніколи б не зважився йти супроти думки свого начальства. І коли він зараз це робить, то не інакше, як з чийогось благословення. Ревкін припинив обговорення і знервований та роздосадуваний поїхав додому. Аглая, що не чекала його так рано, здивувалася:

— Ти що, захворів?

— Ні,— відказав Ревкін і, подавшись до своєї кімнати, закрився зсередини.

У замкову щілину Аглая бачила, як її чоловік, заклавши руки за спину, швидкими кроками ходить з кутка в куток по кімнаті. Час від часу він вивільняв руки, аби пригрозити комусь кулаком.

— Нічого! — виголошував він, розмахуючи кулаком.— Ви не на такого натрапили! Я також кусатися вмію! Я вам ще покажу!

І знову закладав руки за спину, і знову швидко-швидко ходив з кутка в куток. Раптом вискочив з кімнати:

— Де машина?

— Пішла в гараж.— Припалюючи "Біломор", Аглая нервово ламала сірники.

— Дзвони до Мотьки, хай катає сюди!

— Та що там сталося?

— Нічого не сталося. Дзвони, кажуть тобі!

— Якщо ти дозволяєш собі так розмовляти з дружиною,— скипіла Аглая,— то сам і дзвони.

Ревкін зупинився й поглянув на Аглаю. Він подивився на неї тим безжальним поглядом, яким дивився лише на ворогів народу.

— Товариш Ревкіна,— сказав він тихо, але чітко.— Я тобі не як чоловік, а як твій партійний керівник наказую...

Аглая метнулась до телефону. Моті в гаражі не виявилося, сказали,що вона в чайній. А в чайній не було телефону. Аглая послала в чайну сина Владилена, а сама, палячи цигарку, ходила під дверима чоловікової кімнати.

Нарешті з'явилися Владилен з Мотею. Машина стояла біля хвіртки. Аглая кулаком постукала в чоловікові двері. Той вискочив і бігом до машини. Мотя з Аглаєю за ним. Поки вони добігли, Ревкін вже нетерпляче йорзав на правому сидінні.

— Гайда швидко! — прикрикнув він на Мотю. Нервовість його передалася й Моті, вона довго не могла

втрапити ключем в замок запалення. Аглая забігла справа, відчинила дверцята.

— Андрію, ти як дружині скажи мені, куди ти?

— В обком! — кинув він, вирвав дверцята з її рук і ляснув ними.

Машина з місця рвонула і помчала, занурюючись в калюжі, оббризкуючи випадкових перехожих.

4

Дорога була довгою. Вона заколисувала. Через півгодини Ревкін сидів уже в звичайній своїй величній позі і, позиркуючи навсебіч, спокійно зважував шанси.

"Ви, Ідіот Ідіотович,— подумки звертався Ревкін до далекого Федота Федотовича Фігуріна,— здається, трішки помилилися. В погоні за дешевою популярністю ви вирішили половити рибку в каламутній воді".

Ревкін розумів, що Миляга як такий навряд чи всерйоз цікавив Фігуріна, котрий просто шукав привід для заміни керівництва району своїми людьми. Але Фігурін переоцінював свої сили. Він не знав, що у Ревкіна в області є рука — сам Петро Терентійович Худобченко, з яким у Ревкіна давні зв'язки. У двадцять п'ятому році разом навчалися на робіт-фаці. І тоді Худобченко дав йому рекомендацію в партію. Разом проводили колективізацію...

— Ми ще побачимо, чия візьме,— мовив Ревкін уголос.

— Що? — запитала Мотя. *

— Нічого, це я до себе. Заговорюватися почав.— Він посміхнувся. До нього повертався не те щоб добрий, але звичайний діловий настрій. Він навіть почав роззиратися на всі боки.

Бабуся в личаках і з мішком за спиною чапала, зігнувшись, узбіччям дороги до міста.

— Ану, зупини! —наказав Ревкін.

Мотя загальмувала.