Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 37

Кажуть, майор Фігурін згодом одібрав зняту плівку і багато разів її передивлявся. Все, здавалося, йшло гаразд, можна навіть сказати, чудово. Ось урочисто відчиняються двері. Ось з'являється торець домовини. Ось виникають обличчя Серафима і Самодурова, які несуть її. Плівка німа. Музики немає. Але відчувається, що вона звучить десь за кадром. Бутилко й Самодуров обережно й статечно переставляють ноги. Обличчя Бутилка виражає відповідну моментові скорботу, але в той же час видно, як крізь скорботу проступає самовдоволення, наче він, сучий син, заздалегідь знає, що станеться наступної секунди, і зловтішно радіє.

Непоправне завжди здається неймовірним. Ось Бутилко піднімає праву ногу... "Стоп! Стоп!" — вигукував на цьому місці Фігурін. Він замислено дивився на завмерлий кадр, наче сподівався, що коли в цьому місці плівку зупинити, а потім пустити знову, то все піде як слід. Нога Бутилка опуститься на першу сходинку, потім друга нога стане на другу сходинку... "Давай",— наказував Фігурін кіномеханіку, і знову виникала та сама картина: розгублене від несподіванки обличчя Бутилка ,> а наступної миті він летить з ґанку, недоладно розмахуючи руками.

28

Що було Далі, навіть страшно розповідати. Люди, неймовірно збуджені, почали загрозливо підступати.

— Свят-свят-свят,— бурмотіла бабуся в чорній хустині, знову опинившись перед Нюрою.

— Коняка! — сварливим голосом вигукнула якась жінка.— Коняку ховають!

— Коняка! Коняка! — прошелестіло в натовпі.

Люди зашуміли. Пролунав міліцейський свисток. Почувся голос Борисова:

— Товариші, заспокойтесь! До чого тут коняка? Ось же покійник! — кричав він, намагаючись пред'явити народові Єрмолкіна.

В цей час Єрмолкін, як на гріх, розплющив очі.

— Живого ховають! — заверещала та сама жінка.

— Що? — намагалися зрозуміти ті, хто натискував ззаду.

— Коняку ховають!

— Живого коня ховають!

Шпиги розсипалися в натовпі і штовхалися, не маючи більш-менш зрозумілих інструкцій. Народ хвилювався. Со-ломопрохач, перебуваючи у юрмі і користуючись загальним збудженням, вирішив висунути свої економічні вимоги:

— Солому! Йому відповіли:

— Заткнешся ти чи ні!

Майору Фігуріну здалося, що кричать: "Свободу Чонкі-ну!" Це згодом дало йому підставу для прохання посилити місцевий гарнізон.

Люди хвилювалися все дужче. Бажаючи спрямувати стихію в потрібне русло, Борисов зіскочив на вантажну машину і велично звів правицю. В цей час гнилий помідор (хтось, щедрий, не пошкодував) заліпив йому праве око. (Потім у донесенні Фігуріна відзначалося: "Мали місце окремі акти терору проти представників влади"). Борисов відчув удар, а коли розліпив око, побачив щось червоне.

— Убили! — тихо сказав Борисов і звалився непритомний головою до обеліска.

Напруга наростала. Влада, намагаючись оволодіти ситуацією, пустила на натовп один з військових автобусів, але він, здається, негайно й заглух.

Становище врятував один метикований шпиг. Вискочивши на приступку автобуса, він закричав:

— Братва! В раймазі карточки пшоном отоварюють! Зістрибнувши з приступки, він першим побіг до раймагу.

Люди розгубилися, заойкали і кинулись за шпигом.

Пшона, звичайно, не виявилося. Люд пошумів і затих. А тим часом на площі Полеглих Борців з'явився новий могильний пагорбок і бляшаний обеліск, завалений штучними вінками. Якщо розсунути вінки, можна було прочитати:

капітан

ОПАНАС ПЕТРОВИЧ МИЛЯГА (1903—1941) героїчно загинув у бою з білочонкінською бандою

Кажуть, через певний час, захопивши До.іговський район, німці розрили могилу і знайдений череп передали місцевому краєзнавчому музею, де у відділі "Сучасний період" він лежав під склом. Тут же була пояснювальна табличка з текстом двома мовами:

Череп радянського комісара Миляги

Серед загального сум'яття одна втрата пройшла майже непоміченою.

...Єрмолкін був уже непритомний, коли віко домовини, відлетівши, впало йому на груди. Отямившись, він побачив, що лежить на холодній бруківці, побачив на рівні свого обличчя безліч чиїхось ніг, напружився, але не зміг пригадати, чому він тут і що відбувалося до цього.

Довкола панував шум і гвалт, і якийсь верескливий жіночий голос вигукував:

— Коняку! Коняку ховають!

Щось стисло груди, він подивився і розгледів, що на ньому, закриваючи його майже до підборіддя, лежить віко домовини, обтягнуте червоною тканиною. Якийсь чоловік, вказуючи на Єрмолкіна пальцем, казав: "Ось він, покійник!"— а той же верескливий голос волав, що ховають живого коня.

Єрмолкін не мав нічого проти того, щоб бути похованим, але він завжди остерігався можливих помилок.

— Ви помиляєтесь,— поправив він, з достоїнством посміхнувшись,— я не кінь. Я — Єрмолкін Борис Євгенович.

Можливо, так він сказав, можливо, так подумав, можливо, і не сказав, і не подумав, а просто йому здалося, що він так сказав чи так подумав.

Голова його від слабкості повернулася набік, він побачив дуже близько щось біле, щось довгасте, здається, це був череп, кінський череп, він щирив зуби і намагався вкусити Єрмолкіна за ніс.

Йому не жаль було свого носа, йому тепер взагалі нічого не було шкода, він тільки хотів зрозуміти, чому цей череп лежить поряд з ним. Але,враз згадавши, що когось ховають, що ховають скоріш за все його самого, він ще раз подивився на білий продовгуватий предмет і зрозумів, що це його власний череп. "Значить, правда, я — кінь",— подумав Єрмолкін. Це було дивно. Дивно і смішно. Він працював відповідальним редактором газети, він займав важливий пост, і ніхто не помітив, що насправді він був звичайною конякою, всього лише конякою, тягловою одиницею кінського поголів'я.

Шолудивий собака, з'явившись перед очима, ощирився і кинувся з гарчанням на його череп, який лежав осібно, і вп'явся в череп зубами. Єрмолкін зрозумів, що зараз йому буде дуже боляче, він заплющив очі, і свідомість його знову потьмарилася.

Згодом, отямившись, він побачив дідугана в облізлому танкістському шоломі. Старий схилився над ним.

— Молодий чоловіче,— сказав старий.— Я б на вашому місці тут не лежав. Ви можете простудитися, потрапити під машину або під коня.

Йому і раніше доводилося зустрічати цього відважного літнього танкіста, але він не міг згадати, де й коли. Здається, це було давно. А нещодавно тут бігали якісь люди, галасували, метушилися, ховали когось, чи його, чи якогось коня, так, справді, коня, але конем був саме він. Танкіст теж сказав щось про коня.

"Але,— подумав він мляво,— якщо я кінь і якщо мене поховали, то чому в мене болить голова, болять груди, чому я хочу пити і чому бачу перед собою цього танкіста?"

Він здогадався, що ті, хто ховав, просто помилилися й поховали редактора замість коня, а кінь, чи, точніше, мерин (хтось, пригадав він, називав його мерином), випадково залишився живий. І хоча в нього все болить, він відчув радість, бо збагнув, що помилки бувають приємні, він думав, що краще бути живим мерином, ніж мертвим відповідальним редактором.

Чого, однак, хоче цей танкіст? Що він сказав про коня? Мабуть, його прислали, аби виправити помилку...

Єрмолкін вирішив прикинутися людиною. Радянською людиною і другом радянських танкістів.

— "Но если вдруг,— проспівав він, посміхаючись танкістові,— нагрянет враг матерый, он будет бит повсюду и везде..."

У полі зору поряд з танкістом з'явилася стара.

— Мойша,— сказала вона,— облиш ти його. Ти ж бачиш, він таки добре п'яний.

"Чудово,— подумав Єрмолкін.— Хай думають, що я п'яний. Коні п'яними не бувають". Він підвівся на лікті і ледь чутно, але з почуттям співав далі:

Тогда нажмут водители стартеры, И по лесам, по сопкам, по воде...

— Я бачу, що він п'яний,— сказав танкіст,— але я боюсь, що він простудиться і заробить запалення легенів.

— Мойша,— сердито заперечила стара,— ти ж добре знаєш, ці люди, коли нап'ються, лежать і в калюжах, і в канавах, і де завгодно, вони звикли, і в них ніколи не буває запалення легенів.

Головне було досягнуто: ці люди вважали його людиною. Тепер важливо, аби вони швидше пішли геть. Єрмолкін опустив повіки і вдав, що заснув. Коли він розплющив очі, поруч з ним нікого не було. Він насилу підвівся, в усьому тілі відчувалася жахлива слабкість, ноги тремтіли і роз'їж джалися, як у малого лошати. І йому подумалося, що, можливо, він і справді не мерин, а всього тільки лошатко, мабуть, йому три з половиною роки, його можуть образити, можуть зарізати, йому треба знайти свою маму, вона його прикриє, вона його захистить.

Він кудись пішов, йти було важко, боліли груди, боліла голова, дуже хотілося пити.

Біля якогось тину він побачив коняку, білу, гарну, з добрими людськими очима. Прив'язана до стовпа, вона стояла спокійно, але, побачивши Єрмолкіна, повернула до нього морду і, роздуваючи ніздрі, заіржала.

"Це моя мама!" — здогадався Єрмолкін.

— Мамо! — сказав він і, ставши на коліна, припав до її вимені.— Мамо! — повторив він і, втягнувши в себе один з її шкарубких сосків, зацмокав витягнутими в рурку губами.

Відчувши щось знайоме біля вимені, коняка повернула голову, напевне, очікуючи побачити своє лошатко, але вгледіла двоногу істоту, якусь дивну, брудну й хвору. Коняка підняла задню ногу, бридливо змахнула нею, і копито вдарило Єрмолкіна просто в тім'я.

— Мамо! — неслухняним язиком пробелькотів брмолкін, ліг на землю і вже остаточно помер.

ЗО

Того ранку Другий Мислитель занедужав. (У критичні моменти історії, в періоди загострення внутрішньовидової боротьби, перед відповідальними зборами, на яких треба було когось ганьбити, скидати й топтати, йому завжди відмовляло здоров'я). Він лежав у своїй кімнаті, де жив сам-один (він був холостяком), і страшенно пітнів під ватяною ковдрою, коли в двері постукали умовно — тричі. Мислитель підвівся, вступив у калоші, накинув на плечі ковдру і пішов відчиняти.

— Що з вами? — запитав, з'явившись на порозі, Перший Мислитель.— Ви хворі?

Другий Мислитель повів себе вельми дивно.

— Це, власне кажучи, я повинен запитати вас, що з вами.— Відступаючи, він підтримував ковдру, з-під якої виднілися драні блакитні кальсони.

— Ага,— хитро посміхнувся і підморгнув Перший Мислитель,— ви, очевидно, маєте на увазі мою голову?

— Так, саме вашу голову я маю на увазі.

Діставшись до свого ліжка, Другий Мислитель ліг, підтягнув ковдру до підборіддя і заплющив очі.