Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 39

Якщо подзвонять з бондарного заводу, скажіть, аби збори проводили без мене.

— Гаразд,— відповіла Ганна Мартинівна, тривожно дивлячись на Ревкіна.— А ви... скоро повернетесь?

Даючи їй зрозуміти, що подальше залежить не від нього (хоча вона й так усе зрозуміла), Ревкін поглянув на одного із супроводжуючих і ввічливо запитав:

— Як ви гадаєте, ми скоро повернемось? Але той посміхнувся і мовив:

— Ходімо, хазяїне.

34

Майор Фігурін зустрів свого гостя привітно.

— Дуже радий, дуже радий,— бурмотів він, потискуючи Ревкіну руку,— давно мріяв познайомитись, але не встиг стати до роботи, як одразу все навалилося, і цей Чонкін, і цей Миляга... так закрутився, що навіть не зміг вибрати часу відрекомендуватись вам. А тут якраз ваша записка. Ось я й подумав, що, напевне, буде зручніше, коли зустрінемося у мене, а не у вас.

Відтак він зауважив, що останнім часом поведінка Ревкіна його трохи хвилює.

— Мені не зовсім зрозуміло,— сказав він,— чому ви так виступаєте проти цього бідолашного Миляги, адже він, власне кажучи, вже небіжчик, а ви... а ви ще ні,— Фігурін широко посміхнувся.— У вас із ним особисті рахунки?

— У мене ні з ким особистих рахунків немає,— різко вимовив Ревкін,— а загинув Миляга не як герой, а як зрадник. Я сам тому був свідком.

— Ех, Андрію Єремійовичу,— похитав головою Фігурін,— не мені вам казати, що нам потрібна не всіляка правда, а тільки та, яка нам потрібна. І потім, оце ваше обурення, що там, у домовині, виявився не той череп. Припускаю, що ви бачили, як він загинув, але черепа його ви ж не бачили. Ну, згоден, може, не той череп, може, інший. Хлопці наші квапилися, ніколи було, час воєнний, поклали, що знайшли. Чи варто через дрібниці здіймати галас?

— Варто,— сердито сказав Ревкін,— дуже навіть варто. Весь район балакає про це.

— А ви менше зважайте на чутки. Мало хто що каже і мало в кого який череп. Врешті-решт, ми можемо ваш череп покласти замість його черепа, а ще чийсь замість вашого черепа, незамінних черепів у нас, як відомо, не буває.

Фігурін знову посміхнувся і доброзичливо поглянув на Ревкіна.

— Ви зі мною не згодні? Ну, гаразд. Ось вам папір, пишіть.

— Що писати? — запитав Ревкін.

— Напишіть, коли і за яких обставин ви стали на шлях ворожої діяльності проти нашої держави, ким завербовані, що встигли зробити, яку отримали за це винагороду, в якій валюті і так далі, і тому подібне, надто не розпатякуйте, але забувати про подробиці теж не слід.

— Послухайте, ви,— сказав Ревкін,— вам треба негайно звернутися до лікаря, ви хворий, у вас з головою не все гаразд.

— Так, мені дехто вже казав про це,— сумно погодився Фігурін.— Серед них і лікарі. Але де вони? Ні, ви не подумайте, я не з вразливих, ви мене хоч бовдуром назвіть, мені все одно, але ж я є представником певної відомої вам організації, і ображати її я вам не рекомендую. Це може лише погіршити ваше і без того складне становище. Зараз вас одведуть до камери, і ви там у спокійній обстановці зосередьтесь, подумайте, а згодом поговоримо ще. І, будь ласка, не виявляйте надмірної впертості, бо наші люди бувають часом грубі.

Ревкіна одвели в камеру і помістили між різних злочинців, що боляче вразило його самолюбство.

35

Уночі в нього була істерика, він бився головою об металеві двері камери і ніяк не хотів прислухатися до вмовлянь наглядача, який казав, що після відбою галасувати не можна. Його відвели до карцеру, де він геть здурів і погрожував надіслати телеграму особисто товаришу Сталіну, але до ранку затих і змирився.

Вранці він попросився до Фігуріна і там у його присутності власноручно написав свої зізнання. "У контакт з міжнародною реакцією,— писав він,— я вступив у Лондоні. Ми провели декілька таємних зустрічей, на яких були присутні Троцький, Чемберлен і шеф гестапо Гіммлер. На цих зустрічах ми обговорювали різноманітні підступні плани, як-от: диверсії, саботаж і шкідництво. Для виконання цих планів, бувши секретарем райкому, я ввів до бюро осіб, вороже настроєних до радянського лаДу, і за рекомендацією всесвітньої буржуазії спрямовував їх діяльність на розвал сільського господарства, різке зменшення продуктивності тваринництва і зниження життєвого рівня трудящих до мінімуму, з тим щоб викликати невдоволення серед населення і, можливо, навіть бунт. Остання мета, однак, досягнута не була".

Записавши всю цю абракадабру, Ревкін сподівався, що вище начальство зрозуміє абсурдність висунутих Фігурі-ним звинувачень, але цього, зважаючи на подальший розвиток подій, не сталося.

Фігурін, прочитавши зізнання, навіть похвалив Ревкіна: — Ви чудово пишете,— сказав він.— Багата фантазія, хороший стиль. З вас міг би вийти цілком пристойний письменник.

На подив і таємну радість Ревкіна Фігурін не помітив у зізнаннях ніяких протиріч і копію протоколу надіслав нагору по інстанціях. Ревкін ждав результату з нетерпінням і навіть зловтішно. Згодом він довідався, що зізнання і "нагорі" були сприйняті схвально. Роман Гаврилович Лужин сказав про зізнання Ревкіна: "Жахливо цікаво". Потім подумав і Чемберлена викреслив, сказавши, що згадувати представника Великобританії, союзника по антигітлерівській коаліції, зараз, мабуть, не варто. Замість Чемберлена Лужин вписав Чонкіна, якого Ревкін мав визнати своїм ватажком і котрий, в свою чергу, через якогось Курта був зв'язаний з німецьким верховним командуванням. Ревкін несподівано образився. Він погоджувався вважатись великим злочинцем, але відмовлявся визнати себе поплічником якогось Чонкіна. Коли ж його як слід відлупцювали, він і зовсім затявся, озлобився, став поводитись зухвало і взагалі відмовився од попередніх своїх зізнань. Йому нагадали, що партія його зростила, безкоштовно навчала, лікувала, годувала, одягала і взувала, але він виявив цілковиту невдячність і блюзнірськи написав: "З 1924 року входив до злочинної організації, яка зветься ВКП(б), займав ряд керівних постів і вкупі з іншими членами цієї організації завдавав максимальної шкоди країні і народу".

Прочитавши цю заяву, майор Фігурін негайно відправив Ревкіна на психіатричну експертизу, де лікар, добре знайомий з медичною доктриною майора, зафіксував:

"Хворий Ревкін А. Є., сорока років.

Психоневрологічний статус:

Свідомість порушена до ступеня оглушеності.

Нюх збережено.

Гострота і поля зору не порушені, очні щілини 0=Б, рух очних яблук в повному обсязі, зіниці звичайної величини і форми, фотореакції живі, 0=Б, реакції на конвергенцію і аккомодацію збережені.

Іннервація мімічних м'язів обличчя збережена, 0=Б, легка девіація язика ліворуч.

Ковтання, фонація і артикуляція не порушені, піднебінний і глотковий рефлекси збережені, рефлексів орального автоматизму немає.

Асиметрія обличчя 0<Б.

Ходи не порушено, сінкінезій немає, пробу Мінгаціні — Барре виконує задов., 0=Б. Колінні й ахіллові пожвавлені, 0=5.

У позі Ромберга нестійкий, є явища гемібаллізму, псев-добульбарного синдрому, паллідарного та інтенційного тремору, каталепсії та адіадохокінезу.

Больова, температурна, тактильна чутливість не порушені.

Хворий перебуває в похмурому, пригніченому стані, не спілкується, на запитання про скарги відповідає: "Скаржуся на незаконний арешт", на інші запитання відповідає неохоче, але згодом збуджується, зривається зі стільця, кричить, вимагає дати йому спокій. У деяких випадках все ж виявляє бажання контакту з лікарем, пояснює багато й плутано, що в минулому займав відповідальну посаду, "керував цілим районом", був "солдатом партії", був "відданий своєму народові", "користувався авторитетом" тощо. Але потім на службі в нього начебто завелися вороги і заздрісники, котрі мітили на його посаду і тому вигадували проти нього всілякі підступи, що врешті-решт привело його в тюрму. Стверджує, що до арешту помічав за собою стеження. Каже, що слідство начебто вимагає від нього брехливих зізнань проти самого себе, діючи погрозами і фізичним насильством. Час від часу починає плакати, погрожувати, що "дійде до самого Сталіна". Деякі газетні повідомлення, які не мають до нього ніякого відношення, вважає спрямованими проти нього особисто. Іноді марення втрачає видимість логічності, з'являються фрази про переваги круглих голів перед довгими і т. д. Про радянську владу каже, що служив їй вірою й правдою, а тепер зневірився.

Діагноз: хворий страждає на параноїдну форму шизофренії, що розвинулася на грунті тривалої ненависті до радянського ладу і супроводжується манією величності і переслідування. Прогноз сумнівний. Лікування симптоматичне. Протипоказань до утримання під арештом немає".

Оскільки Ревкін теж виявився, хоча й не такою, як Чонкін, але все-таки досить поважною фігурою, було наказано виділити окрему камеру і йому. Начальник тюрми старший лейтенант Курятников, не придумавши нічого ліпшого, помістив колишнього секретаря райкому в одній камері зі своєю коровою і змушений був миритися з тим, що Ревкін ночами тихцем висмоктував у неї молоко.

36

Лаврентій Павлович Берія сидів за своїм столом у розстебнутому габардиновому пальті, в чоботях з калошами і в сірому капелюсі, насунутому на очі.

Була друга година ночі, він збирався додому, але сил підвестися забракло. Підперши голову руками і заплющивши очі, він думав про становище на різних ділянках фронту, про те, що справи кепські, про те, що вчорашньої ночі Сталін розмовляв із ним грубо, докоряв Берії за те, що керована ним служба працює погано, незграбно, не вміє пристосовуватися до умов воєнного часу.

Москву, напевне, не сьогодні, так завтра доведеться залишити, а евакуація важливих підприємств і установ провадиться неорганізовано, в паніці. Бракує транспорту. Часто вантажать другорядне обладнання, а найцінніше залишають. Чимало керівників заводів і фабрик квапляться насамперед вивезти не свої заводи і фабрики, а самих себе. Головні залізничні й шосейні шляхи, мости і вокзали досі не заміновані. В місті циркулюють неймовірні плітки, і значна частина населення вражена капітулянтськими настроями, тобто, простіше кажучи, чекає німців. Дуже мало зроблено для підготовки спеціальних бойових груп, які мають лишитися і в умовах підпілля вести підривну диверсійну роботу.

Але понад усе Сталіна вивело з рівноваги повідомлення, що на території однієї з нині окупованих областей діяла розгалужена таємна організація, яка сприяла захопленню цієї області ворогом, до того ж в організації брали участь деякі партійні працівники і навіть працівники органів.

Сталін кричав на Берію і навіть плюнув йому в обличчя, але згодом охолов і сказав: "Даруй, нерви".

"Нерви то нерви, але навіщо плюватися?" — думав Берія, аж тут двері кабінету відчинилися, і молодий полковник, який виконував обов'язки секретаря, наблизився й поклав на край столу товсту папку, перев'язану шовковими шворочками.

— Що це? —не підводячи очей, запитав Берія.

— Начальник управління контррозвідки просив ознайомитись,— сказав секретар і вийшов.

Напевне, в папці було щось надважливе, коли начальник контррозвідки і секретар зважилися потурбувати наркома в такий пізній час.

Берія розплющив одне око, скосив його на папку, побачив написане великими літерами прізвище Голицин-Чонкін, здивувався, розплющив друге око і підсунув папку до себе.

Розв'язав шовкові шворочки і, попльовуючи на палець, став гортати підшиті до справи аркуші.