Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 13

І для хліба годиться, і для всього..."

Подумав він про хліб, і одразу засмоктало під грудьми.

Узагалі, звичайно, він теж дарма вдався в амбіцію. Плечовий що завгодно ляпне, тільки слухай, а він вуха розвісив, наче дурень. А тепер що ж. Тепер треба стояти на своєму, хоча начебто й ні до чого, і їсти, ох,як хочеться!

Тим часом уже геть посутеніло. Зорі тепер були розсипані по всьому небу, і одна з них, найяскравіша, жовта, висіла низько над обрієм, здавалося, пройди трохи і простягни руку — дістанеш. Гладишев казав, що всі небесні тіла обертаються і рухаються в просторі. Але ця зірка не оберталась. Вона висіла на одному місці, і, хоч скільки Чонкін мружився, ніякого руху не помічав.

Радіо, що почало було передавати концерт легкої музики, раптом захрипіло і змовкло, але одразу на зміну йому заграла гармошка, і хтось ще ламким басом заволав на всеньке село:

А хуліганом мать вродила, А хуліганом назвала, А фінку-ножик нагострила, А хулігану подала.

І враз звідкілясь жіночий високий голос:

— Катько, сучко нещасна, ти підеш додому чи ні?

Далі гармоніст заграв "Раскинулось море широко", безсоромно перебріхуючи мелодію, напевне, тому що в темряві не міг потрапити пальцями на потрібні кнопки.

Потім гармошка змовкла, і стало чути інші звуки, які досі не розрізнялися. Пищала польова миша, сюрчав цвіркун, хрумкотіла сіном корова і десь мостилися, в сонній тривозі кудкудакали кури.

Потім зарипіли двері. Чонкін насторожився. Але то були не Нюрині двері, а сусідські. На ґанок вийшов Гладишев, постояв, позітхав, можливо, звикаючи до темряви, відтак попростував до ватерклозету, спотикаючись між грядками і попихкуючи цигаркою. По тому ще постояв на ґанкові, покашляв, заплював цигарку і повернувся до хати. Невдовзі після цього вискочила Афродіта і квапливо помочилася біля ґанку. Потім Чонкін чув, як вона, зачиняючи за собою двері, довго гримкотіла засувом. Нюра не виходила, не просила вибачення і, здається, не збиралася.

14

Хтось торкнув його за лікоть. Він поглянув і побачив перед собою синє в нічному відблиску обличчя Плечового.

— Ходімо,— тихо мовив Плечовий і простяг Чонкіну руку.

— Куди? — здивувався Чонкін.

— Куди слід,— пролунала відповідь.

Не хотілося Чонкіну підводитися і пертися серед ночі хтозна-куди і навіщо, але, коли йому казали "треба", він відмовлятися не вмів.

Вони йшли, пробираючись поміж високими деревами зі стовбурами білими, наче в беріз, але то були зовсім не берези, а якісь інші дерева, густо вкриті інеєм. Трава була також укрита памороззю, що мала вельми дивні властивості — на ній не зоставалося ніяких слідів. Чонкін помітив це, хоча і квапився, боячись спустити з ока Плечового, спина котрого то зникала, то знову з'являлася перед очима. Одне було незрозуміле Чонкіну: як можна орієнтуватися в цьому дивному лісі, де немає навіть найнепримітнішої стежки; він тільки-но хотів спитати про це Плечового, та саме в цей момент перед ними виник високий глухий паркан з вузькою хвірткою, в яку Чонкін ледве проліз слідом за своїм поводарем. За парканом була хатина, її Чонкін одразу впізнав, хсіча й не гадав тут побачити,— це була хатина Ню-рина.

Біля ґанку кружка й поодинці стояли якісь не відомі Чонкіну люди в однакових темних піджаках наопашки. Люди ці палили цигарки і розмовляли між собою — це було видно по тому, як вони розкривали і закривали роти, проте не видавали ніякого звуку. Не було чутно і звуків гармошки, що її, сидячи на ґанку, ліниво розтягував хлопець у високих хромових чоботях. А інший хлопець, у сандаліях, танцював перед гармоністом навприсядки, але в такому сповільненому темпі, наче плавав у воді. І теж цілком без-

звучно. Навіть коли ляскав себе по колінах, нічого не було чути.

— Що це вони тут роблять? — запитав Іван Плечового і був дуже здивований, не почувши власного голосу.

— Не патякай! — суворо обірвав його Плечовий, чим украй вразив Чонкіна, до якого слова ці дійшли, але дійшли не через звукові коливання, не через вухо, а якимось іншим чином.

Гармоніст з байдужим виглядом відсунувся, звільняючи дорогу, і Чонкін слідом за Плечовим повільно зійшов на ґанок. Плечовий штовхнув ногою двері і пропустив Івана вперед. За дверима виявилися не сіни, як гадав собі Чонкін, а якийсь довгий коридор зі стінами, облицьованими білими блискучими плитками, і розісланою на підлозі червоною килимовою доріжкою. Чонкін і Плечовий пішли цією доріжкою, і через кожні кілька кроків перед ними виникали безмовні людські постаті, вони з'являлися — одна з правої стіни, інша з лівої, пильно вдивлялися в обличчя перехожих і, відступаючи, знову розчинялися в стіні. Потім виходили інші, схожі на попередніх, а може, й ті самі (Чонкін не встиг розгледіти їхні обличчя), вони знову пильно вдивлялись і знову розчинялися. І так тривало безліч разів, і коридор здавався довгим до нескінченності, аж ось Плечовий зупинив Чонкіна і кивнув праворуч:

— Сюди!

Чонкін розгублено тупцював на місці: перед ним була та сама стіна, облицьована білими блискучими плитами, в цих плитах відбивалися фігури Чонкіна і Плечового, але ніяких дверей, ніякого натяку на двері не було.

— Чого ж ти стоїш? Іди,— нетерпляче сказав Плечовий.

— Куди? — запитав Чонкін.

— Просто йди, не бійся.

Плечовий підштовхнув його вперед, і Чонкін несподівано для себе пройшов крізь стіну, ні до чого не доторкнувшись, нічого не зачепивши, наче вона була зіткана з туману.

І тут він побачив просторий зал, яскраво освітлений голубуватим світлом, що виходило казна-звідки. Великий довгий стіл, який стояв посеред залу, був щедро заставлений випивкою і закускою, його, ніби мухи, обсіли гості.

З того гулу, який прокочувався за столом, з настрою гостей і з усієї обстановки Чонкін одразу збагнув, що тут відбувається чиєсь весілля. І, поглянувши в кінець столу, негайно переконався в слушності своїх міркувань.

На чолі столу в білому вінчальному платті сиділа Нюра, і

З В. Войнович

65

обличчя її сяяло щастям. Поруч неї, як належить, умостився на високому стільці наречений, меткий такий хлопчина в коричневій вельветовій куртці зі значком "Ворошиловський стрілець" на правому боці грудей. Наречений цей, посилено розмахуючи короткими руками, весело і швидко казав щось Нюрі і при цьому зиркав пустотливими очима то туди, то сюди, він завважив Чонкіна і кивнув йому просто, по-дружньому. Чонкін придивився до хлопчини — наче б і не з місцевих, і не з армійських, і в той же час було відчуття, ніби вони раніше десь зустрічалися, чи то випивали, чи ще щось, узагалі — знайомі.

Нюра, вздрівши Чонкіна, знітилася і опустила очі, але згодом, зрозумівши, що так поводитися безглуздо, підвела їх, тепер уже з викликом, в якому було одночасно й бажання виправдатись. Очі її наче казали: "Ти ж мені нічого такого не пропонував, просто жив, та й годі, а мені чого ждати і на що надіятись? Адже час іде, і тут нічого не буде, і там не вхопиш. Тому воно так все й сталося".

Чонкіну від усього цього зробилось якось не по собі. Не те щоб він ревнував (хоча було, звичайно, й це), найголовніше почуття, яке він пережив у цю хвилину, була образа. Адже могла сказати йому просто, так, мовляв, і так, а він би ще подумав, можливо, й женився б. Але ж нічого не сказала, а вже коли не сказала, то навіщо на весілля кликати? Хіба що на сміх.

Однак нічого цього він зараз уголос не висловив і не подав навіть виду, а вклонився, як належить, нареченому й нареченій і мовив ввічливо:

— Здрастуйте.

А потім зробив поклін решті і їм сказав загальне:

— Здрастуйте.

На це йому ніхто не відповів, а Плечовий підштовхнув у спину до столу, там саме стояла вільна табуретка. Чонкін умостився на цій табуретці і роззирнувся.

Ліворуч від нього сидів літній вгодований мужчина в українській вишиванці, підперезаний шовковим крученим шнурком. В нього було кругловиде обличчя з маленьким товстим носом і навислими над очима густими вицвілими бровами. Голова була на тімї лисою зроду, а по краях виголена до блиску, з невеличким, що вже гоївся, порізом біля правого вуха. На тімї виднілося кілька темних плям, наче хтось гасив об нього недопалки. Мужчина доброзичливо зирив на нового сусіда маленькими очицями, що запливли жиром, і привітно посміхався.

Сусідка праворуч була Чонкіну приємніша: тут сиділа молоденька, років сімнадцяти дівчина з ледь опуклими грудьми, з двома хвостиками кісок з бантиками на кінчиках. Дівчина ця без усякої ложки, а просто ротом їла розмазану по тарілці манну кашу й поглядала на Чонкіна зацікавлено й пустотливо. І лише зараз Чонкін помітив, що всі, хто сидів за столом, як і його сусідка, тичуть ротом в тарілки, і ніяких виделок чи хоча б ложок перед ними нема, і наче вони й ні до чого. "Не інакше, чучмеки",— подумав Чонкін і запитально поглянув на Плечового, який прилаштувався навпроти, по той бік столу. Плечовий кивнув йому, аби він не хвилювався, мовляв, все йде як слід, а червонощока жінка в крепдешиновому сарафані, котра сиділа поруч з ним, стала якось дивно підморгувати і кривитися, від чого Чонкін знітився, почервонів і перевів погляд на сусіда, а той посміхнувся йому, сказавши:

— Ти, голубе, не дрейф, тут усі свої, і ніхто тебе не зо-бидить.

— А я й не дрейфлю,— бадьорячись, сказав Чонкін.

— Дрейфиш,— не повірив сусід.— Ти тільки вдаєш, що не дрейфиш. А насправді, ох, як дрейфиш. Тебе звати як?

— Чонкін я, Ваня.

— А по батькові?

— Васильович,— охоче повідомив Чонкін.

— Це добре,— схвалив сусід.— Цар був колись Іван Васильович Грозний. Чув про такого?

— Узагалі щось чув,— підтвердив Чонкін.

— Добра була людина, душевна,— з почуттям сказав сусід. Підсунув до Чонкіна склянку з горілкою, а іншу взяв собі.— Давай, Ваню, вип'ємо.

Чонкін весь зіщулився, затримав подих, як завжди, коли пив горілку, аби пішла, а вона виявилася без смаку, без запаху, звичайна вода. Однак у голові зашуміло, і настрій покращав одразу, Чонкін став почуватися вільніше.

Сусід підсунув до нього тарілку з закускою — огірочки квашені, картопелька смажена. Пошукав Чонкін очима виделку, не знайшов, хотів їсти руками, сусід знову втрутився:

— А ти, Ваню, ротом просто. Ротом воно зручніше. Послухався Чонкін, спробував — дійсно, приємніше і

смачніше. І навіщо люди виделки і ложки вигадали? Мити їх треба.