Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 15

Не сподіваючись на таку зустріч, він жалібно завищав, відскочив набік і, припавши до запилюженої землі тим місцем, яке в людей називається підборіддям, витягнувши вперед ноги, дивився на Чонкіна своїми маленькими очицями і тихо, як собака, скавчав.

— Я ось тобі поскавчу,— охолонувши і отямлюючись, пригрозив Чонкін і озирнувся. На траві поруч з ним лежала стара байкова ковдра, яку він, напевне, скинув уві сні. Тут же була й притиснута каменем записка. Нюра писала, пропускаючи, як завжди, голосні літери, а коли й ставила їх, то частіше не ті, що треба: "Я пшла на рботу, кліч пид прогом, капсняк в пчі, їж н здровя, привіт. Нюра". У написаному був, звісно, натяк на те, що Нюра не сердиться і ладна помиритися, коли Іван не стане впиратися.

— Не діждеш! — уголос сказав він і хотів пошматувати записку, але потім передумав і, склавши її вчетверо, засунув до кишені гімнастерки. Проте від згадки про капусняк одразу забурчало в животі, і він пригадав, що з учорашнього обіду нічого не їв.

Борко, який до цього заспокоївся і замовк, знову вискнув, наче закликаючи звернути увагу на нього, побитого й нещасного. Іван суворо покосував на кабана, але в того справді вигляд був настільки жалюгідний і ображений, що Чонкін не стримався й, ляснувши себе по нозі, покликав:

— Ходи сюди!

Треба було бачити, як охоче забув Борко незаслужену образу й кинувся до господаря, як радо він скавчав і рохкав, тицяючи рилом Чонкіна в бік, усім своїм виглядом наче показуючи: "Я не знаю, в чому я перед тобою завинив, але я винен, раз ти так вважаєш. Побий мене за це, вбий, коли треба, тільки прости".

— Ну, гаразд, гаразд,— буркнув Чонкін і став чухати Борка за вухом, від чого той одразу звалився у траву, спершу на бік, потім беркицьнувся на спину і довго лежав так, заплющивши від насолоди очі і витягши вгору зведені докупи свої короткі, худі ніжки.

Нарешті Чонкіну це надокучило, він тицьнув Борка кулаком у бік і сказав:

— Геть звідси!

Борко миттю зірвався на ноги, відбіг, поглянув на Чонкіна насторожено, але, не помітивши в його очах злості, заспокоївся і погнався за куркою, що пробігала мимо.

Чонкін підвівся, струсив сіно з одежі, загорнув обмотку, підняв із землі гвинтівку і роззирнувся. На сусідському городі, звична вже, як частина пейзажу, маячіла сутула постать Гладишева. Він ходив між грядками, нахиляючись над кожним кущем шдосу і щось над ним ворожачи. Дружина його, Афродіта, неохайна молодиця з заспаним обличчям і нечесаним волоссям, сиділа на ґанку, тримаючи на колінах однорічного сина Геракла (також жертва Гладишевої ерудиції), і дивилася на чоловіка з неприхованою відразою.

Аби читачеві були зрозумілі надалі стосунки між селекціонером та його дружиною, треба зупинитися бодай коротко на повчальній історії цього нерівного шлюбу.

Гладишев одружився на Афродіті років зо два до періоду, котрий змальовано тут, коли йому було вже під сорок. П'ять років до цього (після смерті матері) жив самотньо, справедливо вважаючи, що сімейне життя мало сприяє науковій творчості. Ну, а до сорока років (чи природа стала брати своє, чи самотність стомила) вирішив усе ж одружитися, хоча це виявилося справою нелегкою, попри те, що наречених у селі було доволі. Його розмови про чудовий гібрид наречені ще терпіли і погоджувалися навіть на те, аби вдвох, пліч-о-пліч нести крізь життя тягар наукового подвигу, сподіваючись, між іншим, що дурощі ці в Гладишева з часом минуть самі собою. Але коли діло було вже владнано і наречена переступала поріг майбутнього свого дому, рідко яка витримувала тут бодай чверть години. Одна, кажуть, знепритомніла вже на другій хвилині. І ось чому. Добрива для своїх селекційних дослідів Гладишев тримав у хаті в спеціальних горнятках. Це були і торфоперегнійні горнятка, і горнятка з коров'яком і кінським гноєм, і горнятка з курячим послідом. А добривам Гладишев надавав великого значення. Він їх змішував у різних пропорціях, витримував на печі, на підвіконні, при певній температурі, давав їм перебродити. І не лише влітку, але й узимку — це при забитих вікнах!

І тільки майбутня Афродіта, котра ніяких ілюзій стосовно своїх чарів не мала, витримала все. Дуже хотілося заміж.

Гладишев, коли зрозумів, що в нього іншого вибору немає, вирішив було облишити свою мрію про одруження, але згодом розсудив інакше. Відносно Фросини було в нього таке міркування, що коли він її, нікому не потрібну, підбере, то вона потім за таке його благородство заплатить цілковитою відданістю і йому, і його науці.

Але, як кажуть, людина передбачає, а Бог вирішує. Фро-сина спершу, щоправда, платила, але, народивши Геракла, стала вести з цими горнятками війну під приводом шкідливості їх для дитини. Спочатку натяками і вмовляннями, далі — сварками. Виносила горнятка в сіни. Гладишев уносив їх назад. Намагалася перетовкти їх. Гладишев товк її, хоча взагалі насильства не схвалював. Декілька разів вона ходила з дитиною до батьків, які проживали на іншому кутку села, але щоразу мати проганяла її назад.

Урешті-решт вона з усім змирилася, на все махнула рукою і за собою перестала стежити. І раніше красунею не вважалася, а зараз і зовсім хто зна на що скидалася.

Ось, власне, і вся ця історія коротко.

А тепер повернемося до того, з чого розпочали ми свою оповідь.

Отож, Чонкін стояв біля свого літака, Гладишев порпався на городі, а Афродіта з дитинчам на руках сиділа на ганку й дивилася на чоловіка з неприхованою відразою.

— Чуєш, сусіде, здоров був! — гукнув Чонкін Глади-шеву.

Той розігнувся над черговим кущем шдосу, двома пальцями підняв бриля і чемно відповів:

— Бажаю здрастувати.

Чонкін, приставивши гвинтівку до літака, покинув її і підійшов до тину, що розділяв два городи.

— Щось ти, сусіде, я дивлюся, порпаєшся на цьому городі, клопочешся. Не надокучило?

— Та як сказати,— стримано, з гідністю відповів Гладишев.— Я ж не задля себе, не з метою особистої наживи, а заради наукового інтересу. А ти наче сьогодні під еропла-ном ночував?

— А нам, татарам, один чорт, де ночувати,— пожартував Чонкін.— Зараз пора тепла — не зима.

— А я вранці вийшов, дивлюся: чиїсь ноги з-під ероплана стирчать. Невже, міркую, Ваня нині на вулиці ночував? Ще й Афродіті кажу: "Поглянь, мовляв, здається, Ванькові ноги з-під ероплана стирчать". Агов, Афродіто! — гукнув він до дружини, закликаючи її у свідки.— Пам'ятаєш, уранці я тобі сказав: "Поглянь, мовляв, здається, Ванькові ноги з-під ероплана стирчать"?

Афродіта дивилася на нього з тим самим виразом обличчя, не змінюючи його аж ніяк і не реагуючи на звернені до неї слова.

Чонкін поглянув на Гладишева, зітхнув і несподівано для самого себе раптом сказав:

— А я, чуєш, з бабою своєю полаявся, пішов од неї, збагнув? Тому оце на вулиці й ночував.

— А що таке? — захвилювався Гладишев.

— Та так, чуєш,— ухилився од прямої відповіді Іван.— Я їй, чуєш, одне, вона мені, чуєш, друге, словом по слову, носом по столу, так усе й пішло. Я, чуєш, плюнув, узяв шинельку, гвинтівку, мішок — а що ж у мене ще є? — і надвір.

— Он воно як повернулося,— здивовано похитав головою Гладишев.— Ото я сьогодні вийшов вранці і дивлюсь, чи ж не твої ноги з-під ероплана стирчать? Значить, ти з нею полаявся?

— Та полаявся,— посмутнішав іще більше Іван.

— А може, і правильно вчинив,— припустив Гладишев. Він боязко поглянув на дружину і заговорив пошепки: — Коли хочеш знати, я тобі ось що скажу: не зв'язуйся ти з цими бабами, Ваню. Тікай від них, доки молодий. Адже ж вони... Ти поглянь хоча б на мою. Он вона сидить, гадюка потайна, в неї язик, Ваню, ти дивитимешся зблизька, зверни увагу, роздвоєний. Ну, достеменно гадюче жало. А скільки я від неї, Ваню, горя зазнав, це ні в казці сказати, ні пером описати. Та хіба ж.тільки я? Всі чоловіки від їхньої статі страждають неймовірно, візьми хоч сучасну епоху розвитку, хоч факти з історичного минулого,— покосував-ши на дружину, він зашепотів ще тихше, наче повідомляв надсекретну новину.— Коли цар Микола Перший заслав декабристів до Сибіру чортзна-куди, так їхні жінки на цьому не заспокоїлися, а зібрали свої манатки й помандрували туди за ними, дарма що залізниці в той час не було. І коней позаганяли, і візників замучили, і самі ледь не повмирали, а все ж дісталися, отакі справи. Я, Ваню, про Нюрку кепського нічого не скажу — вона жінка освічена і з поняттям,— а все ж тікай ти од неї, допоки не пізно.

— Я б і побіг,— сказав Чонкін,— та оцей драндулет тримає.— Він кивнув у бік літака і, подумавши, докинув зажурено: — Та й жерти хочеться. Кишки марш грають.

— їсти хочеш? — здивувався Гладишев.— Господи, та чого ж ти раніше не сказав? Ходімо до мене. Зараз примус розпалимо, яєчні із салом насмажимо. Самогончику крапелька,— він підморгнув Чонкіну,— є. Ходімо. Та й взагалі подивишся, як живу.

Чонкін не примусив себе довго припрошувати, сховав гвинтівку під сіно, переліз через тин і, обережно ступаючи між грядками, рушив за хазяїном, який незалежною ходою крокував попереду. Зійшли на ґанок. Афродіта хворобливо поморщилася і одвернулась.

— Хоча б клейонку під дитину підстелила,— пробурчав на ходу Гладишев,— а то ж накладе — вся пелена смердітиме.

Афродіта байдуже скинула очі, байдуже сказала:

— Ти краще в хаті понюхай. І дай гостеві понюхати. Вимовила й одвернулася.

Гладишев відчинив двері, пропустив Чонкіна в сіни.

— Чув, як вона зі мною балака? — сказав він Іванові.— І отак щодня. Дурепа замурзана. В мене смердить з науковою метою, а в неї через нехлюйство.

За сіньми було темно. Гладишев запалив сірника, яким освітив вузький коридор і двері, оббиті потертою мішковиною. Гладишев розчинив ці двері, і звідтіля одразу бухнуло таким запахом, що Чонкіна захитало від несподіванки, коли б він одразу не затис носа двома пальцями, то, можливо, і впав би. З затиснутим носом він і увійшов до хати слідом за господарем. Той обернувся до нього і сказав підбадьорливо:

— Попервах воно, звичайно, трохи вдаряє, та я вже звик, і мені нічого. Ти одну ніздрю відкрий, а коли звикнеш, принюхаєшся, відкривай і другу. Запах наче гидкий, а насправді здоровий і для організму корисний, має різні цінні властивості. От наприклад, французька фірма "Коті" з лайна виготовляє парфуми з найтоншим ароматом.