Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 18

До міста їдьте, там звіринець. А ти, дідусю,— вхопив він Шапкіна за рукав,— заснув, чи що? Чимчикуй звідсіля, нічого тут для тебе цікавого нема. Твій інтерес на цвинтарі, збагнув? На цвинтарі, кажу! — гукав він в зарослі сивим пухом дідові вуха.— Три дні, кажу, зайві вже живеш! Чимчикуй, дідусю, переставляй свої ніжки. Отак! Отак!

Поступово Шикалов і Талдикін здобули цілковиту перемогу над своїми односельцями. Майдан перед конторою тимчасово спорожнів.

4

Вказівка парторга декого здивувала. Вона здивувала 6 і його самого, коли 6 не... А втім, усе по порядку.

Близько трьох годин перед тим Килін і Голубєв "сиділи на телефоні", по черзі крутили ручку польового апарата. Голова змінював парторга, парторг голову, і все марно. В залізній трубці щось шаруділо, тріщало, цокало, грала музика, голос диктора повторював Про початок війни, і якась жінка проклинала якогось Митька, котрий пропив самовар і ватяну ковдру. Якось увірвався сердитий чоловічий голос і покликав Соколова.

— Якого Соколова? — запитав Голубєв.

— Сам знаєш,— відповів голос.— Передай йому: коли завтра не з'явиться до восьми нуль-нуль, відповідатиме за законами військового часу.

Голова тільки хотів пояснити, що ніякого Соколова тут нема, але сердитий голос зник, і невідомий Соколов, можливо, сам того не підозріваючи, вже готував себе до трибуналу.

Поступившись місцем парторгу, Голубев одійшов у куток, відчинив металевий сейф для секретних і цінних паперів, засунув у нього голову і став схожим на фотографа, який зараз скаже: "Спокійно, знімаю". Однак нічого такого він не сказав. У сейфі почулося неголосне булькання, після чого Іван Тимофійович висунув голову і витер рукавом губи. Зустрівши осудливий погляд парторга, він дістав із сейфа комірну книгу з якимись записами, погортав без інтересу і поклав на місце. Плювати, подумав він, байдуже. Війна все спише. Тільки 6 скоріше на фронт, а там усе по-чесному. Щоправда, через плоскостопість Іван Тимофійович до військової служби був непридатний, але цю ваду він сподівався приховати від комісії.

Доки Голубев будував плани на майбутнє, Килін продовжував уперто накручувати ручку телефонного апарата. В трубці було чутно все, що завгодно, крім того, що було потрібно.

— Алло, алло! — кричав він раз по раз.

Хтось сказав йому: "З'їж лайна кіло",— але він не образився.

— Облиш,— порадив Іван Тимофійович.— Мітинг проведемо, протокол складемо, і гаразд.

Килін поглянув на нього довгим поглядом і з ще більшою несамовитістю накинувся на апарат. І раптом у трубці най-дивовижнішим чином виник оксамитовий голос телефоністки:

— Станція!

Килін від несподіванки так розгубився, що слова не міг вимовити, тільки сопів у мокру від спітнілих рук трубку.

— Станція! — повторила телефоністка таким тоном, наче на своєму комутаторі тільки й дожидалася, аби їй зателефонували з Красного.

— Дівчино! — отямився й загукав Килін, побоюючись, аби вона не зникла.— Любесенька, будь ласкава... з учорашнього дзвоню... Борисова... негайно потрібен...

— З'єдную,— просто сказала дівчина, і в трубці так само чарівно виник чоловічий голос:

— Борисов слухає.

— Сергію Никаноровичу,— заквапився парторг.— Килін турбує, з Красного. Ми тобі з Голубєвим дзвонимо, зв'язку нема, люди чекають, робота стоїть, час гарячий, не знаємо, що робити.

— Не втямлю,— здивувався Борисов.— Не втямлю, чого не знаєте. Мітинг провели?

— Та ні ж бо.

— Чому?

— Чому? перепитав Килін.— Не знали, як бути. Справа, сам розумієш, відповідальна, а вказівки немає...

— Тепер утямив,— голос Борисова іронічно завібрував.— А ти, як по малій нужді йдеш, матню сам розстібаєш чи вказівки чекаєш?

Борисов звалив на голову Киліна весь запас свого сарказму, наче сам хвилину тому не дзвонив по всіх телефонах в надії на ту ж рятівну вказівку.

— Ну, гаразд,— змінив.він нарешті гнів на милість.— Треба провести стихійний мітинг у світлі виступу товариша Молотова, і якомога швидше. Зберіть людей...

— Люди давно зібралися,— радісно доповів Килін і підморгнув голові.

— Ну, от і добре,— замуркотів Борисов.— Добре...— повторив він уже не так впевнено. І спохопився: — Не збагнув?

— Чого не збагнув? — здивувався Килін.

— Не збагнув, як зібралися люди, які люди, хто збирав?

— Ніхто не збирав,— повідомив Килін.— Самі зібралися. Повіриш? Як почули радіо, так одразу й позбігалися: чоловіки, старі, молодиці з дітьми...

Кажучи це, Килін відчув, що Борисову чимось не подобається його повідомлення (воно й самому Киліну вже чимсь не подобалося), і, не докінчивши своєї врочистої фрази, він раптом замовк.

— Так,— мовив Борисов замислено.— Так-так. Самі, значить, почули, самі збіглися... Ось що, любий, ти почекай мене і трубочку поки що не кидай...

Знову в трубці чулися шурхоти, тріск, музика, інші нечіткі звуки.

— Ну що? — пошепки запитав голова.

— Пішов до Ревкіна погоджувати,— прикривши долонею трубку, висловив здогад парторг. Він декілька разів мінявся на виду, червонів, бліднув і брудною хустинкою витирав вугласту лисину.

Двічі вривалася телефоністка:

— Говорите?

— Говоримо, говоримо,— поквапно відповідав Килін. Нарешті в трубці щось'звіддаля грюкнуло, почалапало

і знову вліз скрадливий голос Борисова:

— Послухай, голубе, в тебе партквиток при собі?

— Аякже, Сергію Никаноровичу,— запевнив Килін.— Завжди, як належить, у лівій кишені.

— Ось і гаразд,— схвалив Борисов.— Сідай на коника і мерщій у район. І квиток прихопи.

— Навіщо? — не зрозумів Килін.

— На стіл покладеш.

Такого повороту Килін все-таки не сподівався. Він зиркнув на голову, який саме в цей момент, скориставшись важливістю розмови, рушив було до сейфу, але зупинився на півдорозі і фальшиво відповів поглядом на погляд, наче виявляючи належну зацікавленість.

— За що ж, Сергію Никаноровичу? — запитав Килін кволим голосом.— Та що ж я такого скоїв?

— Анархію розвів, ось що ти накоїв! — Борисов ронив слова, як свинцеві краплі.— Та де ж це видано, щоб народ сам по собі збирався без будь-якого контролю з боку керівництва?

У Киліна всередині все похололо.

— Так, Сергію Никаноровичу, ти ж сам... ви ж самі казали: стихійний мітинг...

— Стихією, товаришу Килін, треба керувати! — відрубав Борисов.

У трубці щось клацнуло. Знову заграла музика, і невідома жінка сказала невідомому Митькові, що ковдру вона йому прощає, а самовар нехай дістає де хоче.

— Алло, алло! —закричав Килін, гадаючи, що перебили. Але телефоністка ввічливо пояснила, що товариш Борисов свою розмову закінчив. Килін повільно поклав на важіль слизьку трубку і перевів подих. "Це ж треба,— думав він скрушно.— Нібито все зробив як слід, а мало не вляпався в політичну помилку. А все ж так просто й зрозуміло. Міг і сам власним розумом дотумкати: стихією слід керувати. Якщо навіть вона сама рухається в бажаному напрямку, її належить очолити, інакше вона може вирішити, що взагалі здатна рухатися сама по собі. От у чому — корінь! Це ще добре, що Борисов сказав "товаришу". А міг би сказати "громадянине". Політичної помилки припуститися легко. Виправити важко. Як кажуть, для виправлення таких помилок у нас є "виправні табори".

— Ну що він сказав? — дійшло до Киліна запитання голови.

— Хто? — запитав Килін.

— Борисов, хто ж іще? Вказівку дав?

— Вказівку? — перепитав іронічно Килін.— А ти, коли по малій нужді йдеш, теж вказівки питаєш? Діяти треба, ото й уся вказівка.

З цими словами Килін і вийшов тоді на ґанок. А голова, користуючись нагодою і не дожидаючись ніяких вказівок, знову пірнув головою в сейф і довго з нього не випірнав.

5

Керувати стихією — справа, звичайно, важка, але для багатьох звична.

По тому як натовп, хоча з видимим небажанням, але все-таки розсмоктався, бригадири Шикалов і Талдикін повернулися до контори і сиділи на призьбі, чекаючи подальших розпоряджень начальства.

— І що це за люди такі! — ще не охолонувши од недавніх зусиль, дивувався Талдикін.— Ти його женеш, а він не йде! Кожен впирається, як той баран, і ні з місця! Але ж, я так розумію, раз начальство каже "розійдись" — розходься. Начальство краще знає, що робити, з нашими головами туди не посадять. Так ні ж бо, кожен прагне ще свій гонор показати і кожен із себе принца корчить.

— Так-то воно, так,— розсудливо погодився Шикалов.— От раніше, коли я ще молодим був, ми таких ганяли гвинтівками,— він замріявся і всміхнувся, згадавши давній випадок зі своєї біографії.— Пам'ятаю, ще в шішнадцятому році служив я в Петербурді хельхебелем. А люд там проживав такий, що працювать не хотів, зрання брав різні ганчірки, на їх хулюганські слова напишуть, потім на палки начеплять і йдуть на вулицю — грамотність свою показувати. І от, бувало, одбереш у нього цю ганчірку та ще й скажеш із серцем: "Ах ти, хулюган такий-сякий, та що ж ти такеє коїш?" А він і каже: "Це не я, каже, хулюган, а ти, каже, хулюган, це не я, каже, в тебе ганчірку видираю, а ти в мене видираєш". А я на те: "Це не я, кажу, хулюган, а ти, кажу, хулюган, бо я, кажу, з ружжом, а ти без".

— І які ж вони слова на тих ганчірках писали? — зацікавився Талдикін, сподіваючись, що матюки.

— Слова? Які? — перепитав Шикалов.— Я ж тобі кажу, хулюганські. Ну там "геть Леніна", "геть Сталіна" і всіляке.

Тут Талдикін засумнівався.

— Постривай,— зупинив він Шикалова.— Щось ти не теє патякаєш. У шішнадцятім році Леніна й Сталіна ще не було й зовсім. Себто вони, звичайно, були, але державою робітників і селян поки що не керували.

— Невже? — запитав Шикалов.

— Атож,— відповів Талдикін.

— Виходить, Леніна не було, Сталіна не було, а хто ж тоді був?

— Відомо хто,— сказав Талдикін упевнено.— В шішнадцятім році був цар Микола Олександрович, імператор і самодержець.

— Дурний ти, Талдика,— поспівчував Шикалов.— Недарма в тебе таке прізвище. Бригадир, а макітрою своєю не змикитиш, що Микола був опісля. А до нього ще був Керен-ський.

— Навіть гидко слухати,— втрачав терпець Талдикін.— Керенський хіба ж цар був?

— А хто ж?

— Примєр-міністир.

— Плутаєш,— зітхнув Шикалов.— Усе на світі переплутав. Як Керенського звали?

— Олександр Федорович.

— От! А цар Микола Олександрович. Виходить, його син. У Талдикіна голова пішла обертом. Хотів заперечити, та

не знав що.

— Ну, гаразд,— сказав він.— А коли ж,по-твоєму, була революція?

— Яка — революція?

— Жовтнева,— Талдикін наполягав на тому, що йому було відомо достеменно.— Вона була в сімнадцятому році.

— Це я знаю,— рішуче мотнув головою Шикалов.— Я в сімнадцятому теж в Петербурді служив.

— Так вона ж у Петербурді й була,— зрадів Талдикін.

— Ні,— впевнено мовив Шикалов.— Може, десь в іншому місці й була, а в Петербурді не було.

Останнє повідомлення геть спантеличило Талдику.