Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 27

Але це не дало капітанові полегкості. На якусь мить він просто збожеволів і виконував геть марну роботу: то присував до себе якісь папірці, то відсував їх. Потім схопив прес-пап'є, притис ним паспорт, подув на паспорт і обома руками обережно підсунув його на край столу.

А затриманий, проте, все ще лежав на підлозі. Він лежав у тій самій позі, скоцюрбившись і тримаючи голову обома руками, наче боячись, що інакше вона геть відвалиться.

Капітан відсунув стілець і, ставши "струнко", вимовив на весь голос, наче командував:

— Здрастуйте, товаришу Сталін!

Сталін прийняв від обличчя одну руку і недовірливо покосу вав на капітана.

— Здгастуйте, здгастуйте,— обережно сказав він.— Ми вже бачилися.

Треба було б допомогти йому підвестися, але капітан не наважувався. В нього тремтіли коліна і в роті з'явився керо-синовий присмак.

— Ви:..— сказав він і ковтнув слину.— Ви...— і облизав губи.— Ви — тато товариша Сталіна?

— Ой, як у мене все болить! — Сталін поліз рачки по підлозі, підібрав спершу один шматок щелепи, потім другий.— Мої зуби! — простогнав він, дивлячись на ці уламки.— Боже мій, що я тепег без них гобитиму?

Він насилу підвівся і сів перед капітаном. Поглянув йому в очі.

— Що, злякався, бандит? — запитав він зловтішно.— Сідай, сволото, сто болячок тобі в печінки! Де я візьму тепег такі зуби?

— Ми вам вставимо нові,— поквапився запевнити капітан.

— Нові,— передражнив старий.— Де ви візьмете такі нові, хотів би я знати? Ці зуби вставляв мені мій син. Хіба в цьому місті хтось уміє гобити такі зуби?

— Ці зуби робив особисто товариш Сталін? — розчулився капітан і простягнув руку.— Можна помацати?

— Дугень! — сказав Сталін, відсуваючи уламки.— У тебе гуки в кгові, а ти ними все хочеш мацати.

Враз у голові капітана проклюнувся рятівний спомин. Коли це батько Сталіна, то, значить, сам Сталін мусить зватися Йосип Мойсейович. Але ж його звати... його ж звати...— Миляга ніяк не міг згадати по батькові улюбленого вождя.

— Я вибачаюсь,— розпочав він нерішуче,— але ж, здається, у тата товариша Сталіна інше прізвище. І ім'я не таке,— поступово капітан отямлювався.— Чому ж, власне кажучи, ви себе видаєте за татуся товариша Сталіна?

— Тому що я і є тато товариша Сталіна. Мій син, товариш Зіновій Сталін, найвідоміший у Гомелі зубний технік.

— Он воно що! — до капітана повернувся грайливий настрій.— Ну що ж, у нас зубні техніки теж працюють дуже непогано.

Він натис на кнопку дзвінка. В дверях з'явилася Капа.

— Свинцова! — наказав капітан.

— Зараз,— Капа вийшла.

— Ви хочете знову покликати сюди того ідіота? — захвилювався Сталін.— Ви знаєте, я вам не гаджу цього гобити. Ви ще молода людина, у вас усе попегеду. Навіщо вам псувати свою каг'єгу? Послухайтеся погади стагого.

— Я вас уже слухав,— посміхнувся капітан.

— Послухайте іще. Я з вас ггошей за погаду не бегу. Я вам тільки хочу сказати, що,коли хтось дізнається, що ви агештували й били Сталіна, хай навіть не того Сталіна і навіть не його татка, а пгосто якогось Сталіна, Боже мій, ви навіть не уявляєте, що з вами буде!

Капітан замислився. Мабуть, старий має рацію. Стано1 вище дійсно делікатне. Увійшов Свинцов.

— Звали, товаришу капітан?

— Вийди,— сказав Миляга. Свинцов вийшов.

— Послухайте,— сказав Миляга,— Мойсей, е...

— Соломонович,— не без гідності підказав Сталін.

— Мойсей Соломонович, навіщо вам носити це прізвище? Ви ж знаєте, кому воно належить.

— По-пегше, воно належить мені,— сказав Мойсей Соломонович.— Бо мій батько був Сталін і мій дід також Сталін. Нам це пгізвище дали ще за цагя. Дідусь мав невеличкий заводик, де він вагив сталь. І тому його пгозвали Сталін.

— Але все-таки незручно — такий збіг...

— Це вам незгучно, а мені навіть дуже згучно. Адже коли в мене буде пгізвище Шпульман чи, пгимігом, Іванов, так цей ваш ідіот зможе вставляти мені зуби, скільки захоче. Між іншим, в Гомелі начальник багато газів пгопонував мені поміняти моє пгізвище, але я сказав йому одне слово — ні. До гечі, він був на вас дуже схожий. Це не ваш бгат?

— У мене немає братів,— сумно сказав капітан.— Я був єдиною дитиною в сім'ї.

— Мені вас дуже шкода,— поспівчував Сталін.— Одна дитина в сім'ї — це завжди кепсько. Бо вона може вигости егоїстом.

На це зауваження капітан нічого не відказав. Порвавши протокол допиту, він жбурнув його в кошик. Відтак підвівся, оголосив гостеві, що був дуже радий знайомству, і простягнув руку. Але гість піти не квапився. Перш ніж покинути Установу, він попросив повернути йому халяви і виписати направлення в обласну поліклініку для ремонту зубних протезів.

— Це ми влаштуємо,— капітан викликав Капу і наказав негайно скласти відповідний текст.

Капа була вражена наказом, не знаючи, чим він продиктований. Установа завжди виявляла турботу про людей, але ж не до такої міри!

— Може, ви відправите його на курорт? — запитала вона насмішкувато.

Старий пожвавішав і попрохав на курорт його поки що не посилати.

— Я дуже люблю кугогт і особливо Кгим,— сказав він.—

Кгим — це пеглина півдня, це цімес. Але я боюся, що туди ского ввійдуть німці.

— Та вже німці 6 вас полікували,— мовила Капа багатозначно.

їй негайно довелося пожалкувати про своє необережне зауваження. Старий виявив невдоволення.

— Ця дівчина, мені здається, тгохи антисемітка,— сказав він з явною тривогою за її майбутнє.— А вона ж молода і вигосла, я гадаю, не за стагого гежиму. А, напевно, вона пагтійна чи комсомолка.

Дивлячись на Капу, як на нещасну каліку, він зітхав, охав, хитав головою і сказав з гіркотою, що, коли вона не змінить своїх переконань, їй доведеться теж цілувати його нижче спини. Однак, перш ніж приступити до цієї церемонії, їй доведеться витерти губи.

— Бо моя дгужина Циля,— пояснив він,— стгашенно гевнива. І якщо вона побачить губну помаду, вийде цілий ґвалт і гозлад сім'ї.

Не розуміючи, що відбувається, Капа позирнула на капітана. Чому він дозволяє цьому нахабі так розмовляти? Чому не накаже негайно його розстріляти?

— Капочко,— посміхнувся їй капітан, кваплячись зам'яти інцидент,— я тебе дуже прошу — піди і випиши товаришеві направлення.

Ображено підібравши губи, Капа рушила виконувати на каз. Проте одразу повернулася і, не дивлячись на старого, запитала, як його пріззище. Сталін охоче розкрив рота, але капітан випередив його.

— Не треба ніякого прізвища,— квапливо сказав він.— Напишіть на пред'явника.

— Нічого не розумію,— сказала Капа.— Що це за люди на, в якої немає прізвища?

— У мене є пгізвище,— сказав старий.

— Так, у нього є прізвище,— підтвердив капітан,— але воно секретне,— він усміхнувся окремо старому й окремо Капі.— Піди й напиши, що тобі сказано. Пред'явник цього направляється...

Через декілька хвилин капітан проводжав старого до воріт, ніби найпочеснішого гостя. На лавочці біля воріт справді сиділа стара жінка. Вона тримала на колінах подертого плетеного кошика і дивилася просто перед собою. Одразу було видно, що дожидати вона звикла. У хвилини й години чекання вона зазвичай підраховувала великих людей, яких дав світові її народ. Зараз вона, загинаючи пальці, бурмотіла:

— ...Маркс, Ейнштейн, Спіноза, Троцький, Свердлов, Ротшільд...

— Цилю,— сказав їй Сталін,— я хочу познайомити тебе з цією молодою людиною. Це дуже інтегесний молодик.

— Він єврей? — стрепенулася Циля.

— Він не єврей, але він дуже інтегесний молодий...

— Ох! — втративши цікавість до Миляги, похитала головою Циля.— Що в тебе за дурна звичка? Тільки-но приїздимо на нове місце, ти одразу йдеш до цих гоїв. Невже не можеш знайти собі іншу компанію?

— Цилю, ти дагемно так говогиш. Це дуже хогоший молодий чоловік. Він навіть тгохи кгащий від того, який був у Го мелі, бо той тгимав мене в тюгмі тги доби, і тги доби я йому пояснював, чому мене не можна тгимати у тюгмі. А цей лго зумів усе одгазу.

Повернувшись до себе, капітан Миляга сказав Капі щось примирливе і взяв у неї листа, який надійшов із сьогоднішньою поштою. Очевидно, це була анонімка. Адреса Установи була написана лівою рукою, адреса відправника зовсім відсутня. В цьому не було нічого незвичайного. В Установу, очолювану капітаном Милягою, громадяни майже завжди писали листи без зьоротної адреси і за незначними винятками лівою рукою. (Винятки складали лівші, вони звичайно писали правою рукою). В таких листах містилися переважно дріб'язкові доноси. Хтось критикував карткову систему. Хтось висловлював сумнів у нашій Швидкій перемозі над німцями. Хтось на кухні розповів анекдота сумнівного характеру. Один пильний товариш просив звернути увагу на творчість поета Ісаковського. "Слова цього поета,— писав пильний товариш,— в пісні "Лучше нету того цвету. .." звучать з платівок і лунають з допомогою радіо на весь Радянський Союз, серед них і відомий рядок "Как увижу, как услышу". Але вслухайтеся уважно, і ви вловите дещо інше. "Каку вижу, каку слышу",— ось як звучить цей текст, коли вслухатися". Пильний товариш пропонував запросити поета Куди Слід і поставити йому пряме запитання: "Що це? Помилка чи лихий задум?". Заодно автор листа повідомляв, що він уже сигналізував про цей кричущий факт в місцеву газету, проте відповіді досі не отримав. "Вперта Мовчанка газети,— робив висновок пильний товариш,— мимоволі наводить на думку, чи не знаходиться редактор У злочинному зв'язку з поетом Ісаковським, а якщо знаходиться, то чи не є це ознакою розгалуженої шкідницької організації?".

Слід чесно сказати, що Установа вживала заходів далеко не за кожним таким сигналом, інакше на волі не зосталося 6 жодної людини.

Отже, лист, який надійшов з останньою поштою, на перший погляд, здавався цілком звичайним. Але капітанові чомусь подумалося, що саме в цьому листі міститься важливе повідомлення. Він розпечатав листа і з перших рядків зрозумів, що не помилився.

"Повідомляємо, що в нашому селі Красному переховується дезертир і зрадник Батьківщини товариш Чонкін Іван, який проживає у домі поштарки Бєляшової Ганни і має при собі зброю, а також бойову техніку у вигляді аероплана, який не літає на бій з німецько-фашистськими загарбниками, а стоїть на городі без будь-якої користі в період тяжких випробувань для нашої країни. Червоноармієць Чонкін Іван, хоча його місце на фронті, не воює, а займається розпустою, різними видами пияцтва й хуліганства.