Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 29

дезертир, розумієш? — лейтенант як міг зобразив спочатку бій ("паф-паф"), а потім чоловіка, котрий втікає з поля бою.— І ми його повинні...— він вихопив з кобури пістолета і ткнув ним голову в живіт,— руки вгору!

Голова відвалив нижню щелепу, заслинена грудка паперу випала в нього з рота, а сам він раптом захитався і гепнув на підлогу, вдарившись при цьому потилицею об стіну.

Лейтенант розгубився, поглянув на голову, потім на бійця, що німо закляк біля дверей.

— От чорт,— пробурмотів він розгублено.— Побачив пістолета — і одразу ж знепритомнів. Папір навіщось жере,— він підняв з підлоги пожований папір, гидливо розгорнув його, глянув, кинув на стіл. Торкнув лежачого носком чобота, потім нахилився, став ляскати його по щоках.— Гей, вставай, чуєш, чи що, вставай, нічого тут придурюватися,— взяв руку, помацав зап'ясток.— Не доберу, є пульс чи немає.

Він розстебнув на Голубєві френча, сорочку і приклав вухо до грудей.

— Свинцов, не тупоти,— сказав і прислухався. Серце, якщо й билося, то так тихо, що його не було чутно.

— Ну що? — з цікавістю поспитав Свинцов.

— Не доберу,— лейтенант підвівся з колін, хотів обтрусити їх, але, поглянувши на штани, зрозумів, що цього робити не варто.— Ану ж бо послухай ти, в тебе, може, слух кращий.

Свинцов у свою чергу став на коліна і приклав вухо до грудей. Відтак підвів голову і сказав:

— Миші.

— Які — миші? — не зрозумів лейтенант.

— Під підлогою шкребуть,— пояснив Свинцов.— А може, й пацюки. Пищать так грубо, наче й не миші. У мене в підпіллі торік завелися, а я спершу не збагнув, думав, миші і кота з дурною розуму туди вкинув. Так вони на нього як накинулися, хвіст відгризли, ледве живий зостався.

— Свинцов, я тобі хіба мишей слухати наказував? Серце б'ється чи не б'ється?

— А хто його зна,— відповів Свинцов.— Я ж не лікар і на цьому не надто розуміюся. Гадаю, кватирку треба відчинити для сьіжого повітря, коли живий, то очуняє, коли мертвий — з носа чорніти почне. А так хіба визначиш?

— Казна-що! — з серцем сказав лейтенант.— Люди якісь нервові стали. І чого вони нас бояться? Ми ж першого-ліншого не хапасмо, а тільки за ордером. Гаразд, біс із ним, хай лежить. Піди в сусідню кімнату, приведи однорукого. Тільки грубо не розмовляй, а то і він загнеться, де ми тоді понятого візьмемо?

Свинцов відчинив двері в сусідню кімнату і покликав Волкова.

Волков боязко переступив поріг, а коли побачив голову, який лежав під столом, позеленів і затремтів зі страху.

— Ви знаєте цього чоловіка? — кивнув лейтенант на нерухоме тіло.

— Не знайомий! — прокричав Волков, прикусивши з переляку язик.

— Як — не знайомий? — здивувався лейтенант.— Хто ж це?

— Голова Голубив,— знітившись від своїх дурних відповідей, пробелькотав Волков.— Але я з ним лише по службі, а в розумінні особистих стосунків ми навіть не розмовляли.

— Так уже й не розмовляли? — недовірливо позирнув лейтенант.— Що ж це ви зустрічалися і ні разу, жодним словом не перемовилися?

— Жодним, їй-Богу, жодним. Я, звичайно, безпартійний... освіта в мене маленька, я в цих справах нічого не тямлю.

— А ми тебе навчимо тямити,— р місця сказав Свинцов.

— Він мені якось, правда, сказав, що праці Маркса-Ен-гельса робочій людині зрозуміти важко, тут, мовляв, треба мати спеціальну політичну підготовку.

— Так,— сказав лейтенант.— І все?

— І все.

Свинцов важко ступнув до Волкова і приклав до його носа величезний червоний кулак, поцяткований родимками чи ластовинням.

— Ти мені облиш огинатися, а то я тобі носа набік зверну. Тебе лейтенант ввічливо запитує, так ти, падло, ввічливо відповідай.

Невідомо, чим би скінчилося діло, коли б лейтенант не згадав, що прийшов сюди зовсім не за тим, аби допитувати Волкова. Урвавши Свинцова, він оголосив Волкову, що йому як понятому довіряють бути присутнім при арешті дезертира Чонкіна.

21

Вони йшли розгорнутою шеренгою широкою вулицею Красного. їх було семеро. Восьмим був рахівник Волков, він плентався за ними на певній відстані і злякано озирався навсебіч, наче чекав несподіваного нападу ззаду.

Угледівши їх, жителі села ховалися по хатах і обережно визирали з-за фіранок, діти переставали плакати, і собаки не гавкали з-за воріт.

Тиша стояла, ніби вдосвіта, коли всі, хто лягає пізно, вже лягли, ті, хто рано встає, ще не встали.

Люди, які стежили за ними з-за фіранок, завмирали, коли шеренга наближалася до їхніх хат, і полегшено зітхали, коли вона поминала їх. І знову завмирали в цікавості й остраху: куди ж це вони? По кого?

Коли ж сірі люди поминули дім Гладишева, всім стало зрозуміло: йдуть по Чонкіна, бо перед ними лишалася остання хата.

— Стій! Хто йде? — несподівано для всіх пролунав голос Чонкіна. Серед тиші він видався таким гучним, що його почуло всеньке село.

— Свої,— не зупиняючись, буркнув лейтенант і подав знак підлеглим но затримуватися, йти далі.

— Стій! Стрілятиму! — Чонкін клацнув затвором.

— Не стріляй, ги заарештований! — прокричав лейтенант, на ходу розстібаючи кобуру.

— Стій! Стрілятиму! — повторив Чонкін і, взявши зброю напоготів, дав попереджувальний постріл в повітря.

— Кидай зброю! — лейтенант швидким рухом вихопив пістолета і, не цілячись, вистрелив у напрямку Чонкіна. Чонкін спритно пірнув під фюзеляж і виліз з іншого боку. Куля прошила капот двигуна і застряла десь там усередині.

Чонкін приладнав гвинтівку на краю фюзеляжа біля киля і обережно висунув голову. Сірі наближалися. Тепер вони всі тримали пістолети в руках, а беззбройний рахівник Волков, все віддаляючись од лейтенанта і відстаючи, намагався сховатися за широкою спиною Свинцова. Чонкін, не гаючи часу, сумістив лінію прицілу з підборіддям лейтенанта і на-тис на спусковий гачок. Але в цей момент його хтось штовхнув під лікоть, і це врятувало лейтенанта. Куля просвистіла над самісіньким його вухом.

— Лягай! — гукнув лейтенант і першим самовіддано гепнувся в багнюку.

Чонкін здригнувся і озирнувся. Зляканий пострілом кабан Борко відскочив було, проте тепер дружелюбно, хоча й сторожко наближався знову.

— Тпрусь! — Чонкін замахнувся на Борка прикладом, але той, зрозумівши цей жест, як жарт, кинувся до Івана, і вгамувати його було не так просто. А сірі, хоча й залягли поряд зі своїм командиром, могли щохвилини перейти в наступ.

Першим отямився лейтенант.

— Гей, ти! — відклеївшись од землі, він підняв над головою якогось папірця.— Ти заарештований. Ось ордер на твій арешт, підписаний прокурором.

— Невже сам прокурор підписав? — здивувався Чонкін.

— А що ж я брехатиму? — образився лейтенант не стільки за себе, скільки за свою Установу.— Ми без санкцій прокурора не беремо.

— І прізвище моє прокурор знає?

— Аякже. Ти ж Чонкін?

— Чонкін. Хто ж іще? — він навіть засміявся, соромлячись того, що такі великі люди одривалися від своїх великих справ, запам'ятовували його прізвище і записували на офіційному папері.

— Ну, так ти здаватимешся? — допитувався лейтенант. Чонкін подумав. Ордер — документ, нічого не скажеш,

серйозний. Але в статуті не сказано, щоб вартового з поста знімали за ордером.

— Не можу, товаришу лейтенант, ніяк не можу,— надаючи своєму голосу інтонації цілковитого співчуття,.сказав Чонкін.— Я, звичайно, розумію'— у вас завдання. Але якби ж ти був розводящий, чи начальник караулу, чи хоча б черговий по частині...

— Вважай, що я черговий по частині,— погодився лейтенант.

— Ні,— сказав Чонкін.— У нашій частині таких нема. Я всіх командирів знаю в обличчя, бо служив при їдальні. Збагнув? І форма в тебе не така.

— Ну гаразд,— розсердився лейтенант.— Не хочеш здаватися по-доброму, примусимо по-поганому.

Він рішуче звівся на ноги і рушив до Чонкіна. В одній руці він тримав пістолета, а іншу з ордером підняв над головою. За лейтенантом підвелися і обережно стали просуватися вперед його підлеглі. Рахівник Волков зостався на місці.

— Гей! Гей! — загукав Чонкін.— Краще стійте! А то я стрілятиму. Я ж на посту!

Він будь-що хотів уникнути кровопролиття, але йому більше не відповідали. Чонкін зрозумів, що переговори скінчилися невдало, і знову перекинув гвинтівку через фюзеляж. Борко заважав йому, хапав зубами за полу шинелі, тоді Чонкін лівою рукою став чухати йому бік, приказуючи: "Бор-Бор-Бор-Бор", тримати гвинтівку однією рукою було незручно, зате Борко тепер не перешкоджав, він одразу розімлів, улігся в багнюку і задер ноги. Як усі свині, він любив ласку.

— Чонкін! — попередив лейтенант. Наближаючись, він розмахував ордером і пістолетом.— Не надумай стріляти, гірше буде.

Пролунав постріл, куля пропалила папірець наскрізь, та ще й у тому самому місці, де стояла печатка з підписом прокурора. Лейтенант і його підлеглі, тепер уже без команди, попадали на землю.

— Ти що це накоїв, паскудо! — ледь не плачучи.закричав лейтенант.— Ти зіпсував документ, підписаний прокурором! Ти прострелив печать з гербом Радянського Союзу! Ти за це відповіси!

Черговий постріл знову примусив його тицьнутись носом у грязюку. Намагаючись не підводити голови, лейтенант повернув обличчя до Свинцова.

— Свинцов, заповзай з того боку! Треба його відволікти.

— Слухаюсь! — відказав Свинцов і трохи підвів зад, у який враз, мов джміль, вп'ялася куля, послана Чонкіним.

Свинцов втиснувся в мокру землю і заревів нелюдським голосом.

— Що з тобою, Свинцов? — захвилювався лейтенант.— Ти поранений?

— Ва-ва-ва-ва! — вив Свинцов не від болю, а від страху, що рана смертельна.

Чонкін з-за прикриття уважно стежив за своїми супротивниками. Вони лежали в багнюці, і всі, крім рудого, не подавали ознак життя. Позаду всіх лежав рахівник Волков, яким ні за що ні про що встряв у цю історію.

За спиною Чонкін почув чиїсь повільні кроки.

— Хто там? — здригнувся він.

— Це я, Ваню,— пролунав голос Кюри.

— А, Нюрка,— зрадів він.— Підійди, тільки не витикайся, уб'ють. Почухай кабана.

Нюоа присіла над кабаном, стала чухати його за вухом.

— Бачила,— задоволено сказав Чонкін.— А ти боялася.

— А далі-то що буде? — понуро запитала Нюра.

— А що далі? — Чонкін не зводив очей з тих, що лежали в багнюці.— Нехай лежать, доки мене не змінять.

— А якщо тобі по нужді треба буде?

— Якщо по нужді...— Чонкін замислився. Але одразу знайптов вихід зі становища.— Тоді ти повартуєш.

— А коли стемніє? — запитала Нюра.

— І коли стемніє, вартуватимемо.

— Дурний,— зітхнула Нюра.— Вони ж сірі.