Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 33

З чого Чонкін зробив висновок, що люди мають звичку помічати те, що в них перед очима. А те, чого немає, не помічають.

— Нюрко,— сказав Іван, прийнявши рішення,— ти їх повартуй поки що, я скоро повернуся.

— Ти куди? — здивувалася Нюра.

— Опісля дізнаєшся.

Він розправив під паском гімнастерку, витер ганчіркою черевики і вийшов з хати. В сінях прихопив вісімсотграмову флягу і рушив простісінько до баби Дуні.

27

Голова Голубєв сидів у своєму кабінеті і зі звичною нудьгою перебирав ділові папери. За вікном вечоріло. Від хат, дерев, тинів, людей і собак тяглися довгі тіні, навіваючи сумні думки і бажання випити, чого він не робив з учорашнього дня. Вчора він їздив до району і просився на фронт. Упродовж години він доводив рудій лікарці, що плоскостопість — недостатній привід, аби гайнувати час у тилу. Він підвищував на неї голос, лестив і навіть намагався спокусити, без особливого, втім, ентузіазму. Наприкінці вона стала вже вагатися, але, засунувши йому під ребра свої довгі тонкі пальці, вжахнулася і схопилась за голову.

— Боже мій! — сказала вона.— Та у вас печінка вдвічі більша, ніж належить. П'єте?

— Трапляється іноді,— відповів їй Голубєв, позичивши очей у сірка.

— Треба кинути,— рішуче сказала вона.— Хіба можна так занапащати власне здоров'я?

— Не можна,— погодився Голубєв.

— Це просто варварство! — вела вона далі.

— Так, справді,— підтвердив Голубєв.— Сьогодні ж кину.

— Ну гаразд,— полагіднішала вона,— через два тижні повторно пройдете комісію і, якщо райком проти не буде, їдьте.

Після цієї розмови він вирушив додому. Навпроти чайної кінь, як завше, зупинився, але він хльоснув його кінцями віжок і поїхав далі. І ось уже півтора дні не пив ні краплини.

"Так,— дивлячись у вікно, думав він вдоволено,— що-Що, а сила волі у мене все-таки є". В цей час в полі зору голо-

6*

163

ви з'явився Чонкін. Він ішов через майдан до контори і ніс у руках якийсь предмет, що його Іван Тимофійович одразу розпізнав досвідченим поглядом. Це була фляга. Іван Тимофійович проковтнув слину і принишк. Чонкін наблизився до контори і, гучно стукаючи черевиками, зійшов на ґанок. Голова поправив на столі папери і надав своєму обличчю офіційного виразу. В двері постукали.

— Заходьте,— сказав голова і потягся по цигарку. Чонкін увійшов, привітався і зупинився, тупцюючи біля

дверей.

— Проходь, Ваню, вперед,— запросив голова, не відриваючи погляду од фляги.— Проходь, сідай.

Чонкін нерішуче підійшов до столу і сів на самісінький краєчок рипучого стільця.

— Та ти, Ваню, не соромся,— заохотив голова,— сідай нормально, усією сідницею, Ваню, сідай.

— Нічого, ми й так,— знітившись, назвав себе на "ми" Чонкін і посовався на стільці тим самим місцем, на яке так делікатно вказав голова, але далі посунутися все-таки не посмів.

Після цього в кабінеті запала тривала й виснажлива мовчанка. Голубев дивився на відвідувача вичікувально, але Чонкін наче язика проковтнув. Нарешті він пересилив себе і розпочав.

— Ти цеє ось що...— сказав Чонкін і, почервонівши від натуги, замовк, не знаючи, як далі вести розмову.

— Зрозуміло,— сказав голова, не діждавшись продовження.— Ти, Ваню, не хвилюйся, а викладай все по черзі, чого прийшов. Запалиш? — голова підсунув до нього цигарки "Казбек" ("Делі" давно не палив).

— Не хочу,— сказав Чонкін, але цигарку взяв. Він припалив її з мундштука, кинув на підлогу і розтоптав каблуком.

— Ти от що...— розпочав знову Чонкін і раптом рішуче зі стуком поставив флягу перед Голубєвим.— Пити будеш?

Голова глипнув на флягу і облизався. Недовірливо зиркнув на Чонкіна.

— А ти це по-товариському чи як хабар?

— Як хабар,—підтвердив Чонкін.

— Тоді не треба,— Іван Тимофійович обережно посунув флягу назад до Чонкіна.

— Ну, не треба, то й не треба,— легко погодився Чонкін, узяв флягу і підвівся.

— Зажди,— захвилювався голова.— А раптом у тебе таке діло, що його можна вирішити й так. Тоді випити ми зможемо не як хабар, а по-товариському. Як ти гадаєш? Чонкін поставив флягу на стіл і підсунув до голови.

— Пий,— сказав він.

— А ти?

— Наллєш, і я вип'ю.

Через півгодини, коли вміст фляги різко зменшився, Голубев і Чонкін були вже нерозлучними друзями, палили пигарки "Казбек", і голова щиро скаржився на свої обставини.

— Раніше, Ваню, було важко,— говорив він,— а тепер і поготів. Чоловіків забрали на фронт. Зосталися самі жінки. Звичайно, жінка теж велика сила, особливо в умовах нашої системи, однак у мене он молотобійця на фронт забрали, а жінка молот великий не підніме. Я тобі про здорову жінку кажу, а здорових жінок у селі не буває. Ця вагітна, друга годує дитя, третя, хоч дощ, хоч погідно, за поперек тримається: "Ломить,— каже,— на погоду". А вище керівництво в становище не увійде. Вимагають — усе для фронту, все для перемоги. Приїдуть і лаються. По телефону дзвонять — матом. І Борисов матом, і Ревкін матом. А з обкому подзвонять, також слова без матюків сказати не можуть. Ось я й питаю тебе, Ваню, як далі жити? Тому я й прошу відправити мене хоч на фронт, хоч у тюрму, хоч до чорта в зуби, тільки 6 звільнитися від цього колгоспу, нехай ним займається хтось інший, а з мене доста. Але, коли правду тобі сказать, Ваню, дуже хочеться під кінець виправити трохи становище в колгоспі, аби хоч хтось добром тебе згадав, а от не виходить.

Голова безнадійно трусонув головою і одним ковтком вихилив півсклянки самогону. Чонкін зробив те саме. Зараз розмова дійшла до найвигіднішої для Чонкіна точки. Треба було не проґавити момент.

— Раз у тебе таке нещастя,— недбало сказав Чонкін,— можу допомогти.

— Та як ти мені можеш допомогти?

— Можу,— наполягав Чонкін, наповнюючи склянки.— На от, сьорбни. Хочеш, завтра вранці вижену на поле своїх арештантів, вони тобі весь твій колгосп перекопають.

Голова здригнувся. Посунув свою склянку ближче до Чонкіна, сам відсунувся. Трусонув головою і вп'явся в Чонкіна довгим незмигним поглядом. Чонкін посміхався.

— Ти що? — зляканим голосом сказав Голубев.— Ти що це надумав?

— Як хочеш,— Чонкін стенув плечима.— Я хотів, як тобі краще. Ти побачив би, які пики. Та коли їх примусити працювати, вони тобі гори зрушать.

— Ні, Ваню,— засмучено мовив голова,— не можу я на це пристати. Скажу тобі як комуніст, я їх боюся.

— Господи, та чого ж їх боятися? — сплеснув руками Чонкін.— Ти тільки дай мені рівне поле, щоб я усіх їх бачив і міг вартувати. Та, коли не хочеш, я з ними в будь-який інший колгосп піду. Нас тепер кожен прийме, та ще й спасибі скаже. Адже я в тебе ніяких трудоднів не прошу, а тільки харчування тричі на день, та й годі.

Перший переляк поминув. Голубєв замислився. Правду кажучи, пропозиція була спокуслива, але голова все ще вагався.

— Класики марксизму,— вимовив він невпевнено,— кажуть, що від рабської праці великого зиску немає. Але якщо говорити по совісті, Ваню, нам і од малого зиску відмахуватися не доводиться. А тому давай вип'ємо іще.

Трохи згодом Чонкін вийшов од голови, злегка похитуючись від горілки й доброго настрою. В лівій кишені його гімнастерки лежав аркуш паперу, на якому п'яним нерівним почерком було написано: "Бригадиру тов. Шикалову! Зарахувати на тимчасову роботу ланку тов. Чонкіна. Оформити як шефів". У тій самій кишені лежав і інший папірець — розпорядження про видачу ланці Чонкіна у вигляді авансу продуктів на тиждень уперед.

28

Прокинувшись наступного ранку з хворою головою, Іван Тимофійович Голубєв невиразно пригадав окремі деталі вчорашнього вечора і сам собі не повірив. "Цього не може бути,— сказав він самому собі.— Я чоловік, звичайно, пропащий, але такого вчинити не міг, це мені просто приснилося чи примарилося на п'яну голову".

Але, хоч як би там було, на роботу він усе ж не вийшов, пославшись на недугу, і вирядив до контори дружину розвідати, що там відбувається. Дружина невдовзі повернулася і передала слова Шикалова, що все йде, як було намічено, і ланці Чонкіна виділено фронт робіт. Голова подумки застогнав, але повідомлення було передано в такій формі, що видалося йому цілком природним (а чому б і ні?). Врешті-решт він трохи заспокоївся, одягся, поснідав, пішов на стайню, взяв коня і верхи подався поглянути, що відбувається. Ланка Чонкіна (голова тепер саме так її називав) в повному складі трудилася на великому картопляному полі. Четверо копали картоплю, двоє навантажували мішки і ще двоє (капітан Миляга і лейтенант Філіппов) відтягували мішки до дороги і тут спорожняли. Чонкін з гвинтівкою на колінах спокійненько сидів на покинутій при дорозі старій сівалці і ліниво стежив за роботою, час від часу струшуючи маленькою своєю головою, щоб не заснути.

Побачивши голову, Чонкін привітно помахав рукою, але Іван Тимофійович проїхав мимо, наче не помітивши круг себе нічого.

29

Труд облагороджує людину. Правда, дивлячись яку. Полонені Чонкіна сприйняли зміну своєї долі по-різному. Деякі байдуже, вважаючи, що всіляка робота добра. Деякі навіть були раді: працювати на повітрі все ж приємніше, ніж гибіти в жаркій, повній блощиць хаті. Лейтенант Філіппов терпів злигодні стійко, але нарікав на порушення Чонкіним міжнародних законів про поводження з полоненими (командний склад,— казав лейтенант,— не можна залучати до фізичної праці).

Найнесподіваніший вплив справило все це на Свинцова. Раптом допавшись до простої, знайомої йому з дитинства селянської праці, він відчув непоясниму насолоду. Працював він більше за всіх, працював до знемоги. Він копав картоплю, насипав у мішки, відтягував до дороги і не міг вдовольнитися. Після вечері стелив на підлозі шинелю і спав як убитий, проте вранці схоплювався раніше від усіх і нетерпляче чекав нового виходу в поле.

Капітан Миляга спершу був навіть задоволений, що справа повернулася на таке: вже тепер Чонкін на всі сто відсотків заробив собі кулю. В своїх мріях капітан часто уявляв собі, як він влаштовує Чонкіну допит з тортурами, при цьому тонкі губи капітана розтягувалися у мстивій усмішці. Але в останні дні капітан раптом страшенно сполошився. Він почувався так, як Чонкін у перший день війни, коли впевнився, що нікому не потрібен. Але Чонкін ніколи не вважав себе обранцем, чого ніяк не можна було сказати про капітана Милягу. І той факт, що за довгий час нікого не прислали їх виручати, вельми хвилював капітана.