Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 30

їх і тепер у багнюці не видно. А коли стемніє, то й поготів.

— Ну от те каркаєш тут під руку,— розсердився він на Нюру, як сердяться усі люди, котрим властиво спрямовувати свій гнів на тих, хто каже неприємну правду, наче, коли не казати, сама правда стане від того кращою. Але все ж Чонкін замислився, став перебирати подумки можливі варіанти. І придумав.

— Нюрко,— сказав він, повеселішавши.— Давай до хати, візьми сумку і найдовшу мотузку. Збагнула?

— Ні,— сказала Нюра.

— Опісля втямиш. Біжи,

22

Незабаром бажаючі могли спостерігати таку картину. Зі своєї хати вийшла Нюра з довгою мотузкою і з поштарською брезентовою сумкою. Вона зайшла в тил людям, котрі покотом лежали на дорозі, і подала Чонкіну знак рукою.

— Гей, ви!—закричав Чонкін з-за свого прикриття.— Зараз до вас підійде Нюрка, здасте їй лівольвери. Хто буде противитися, уб'ю на місці. Збагнули?

ЇЇому ніхто не відповів. Нюра звикла чистити рибу з голови. Спочатку вона підійшла до лейтенанта.

— Одійди, суко, застрелю,— прошипів лейтенант, не підводячи голови.

Нюра зупинилася.

— Ваню! — гукнула вона.

— Чого?

— Він лається.

— Лну, одійди вбік! — Чонкін націлив цівку на лейтенанта і примружив ліве око.

— Гей, не стріляй! Я пожартував! Ось мій пістолет!

Високо, щоб Чонкін побачив, лейтенант перекинув пістолета через себе, і він ляпнув біля Нюриних ніг. Нюра відчистила його від багна і кинула в сумку.

— А ти, дядьку, чого ждеш? — перейшла Нюра до Свинцова, який лежав у такій позі, наче хотів обняти всю землю.

— А я, люба, не жду,— зі стогоном сказав Свинцов.— Он він лежить.— Справді, його револьвер системи "наган" лежав збоку від хазяїна на просохлій грудці. Нюра його теж кинула.в сумку.

— Ой! — простогнав Свинцов.— Ой, не можу!

— Поранений, чи що? — захвилювалася Нюра.

— Поранений, люба. Мені перев'язочку б. Кров'ю ж зійду. Діточок у мене трійко. На кого покину?

— Зараз, зараз, потерпи ще,— заквапилася Нюра. Хоча Свинцов був на вигляд справжній звір, але в нормальної людини навіть звір викликає жалість, коли страждає.

Далі все пішло як по маслу. Решта членів команди, побачивши гарний приклад старших за званням, беззастережно підкорилися і здали зброю. Вони навіть не стали чинити опір, коли Нюра зв'язувала їх спільною мотузкою, ніби альпіністів перед важким підйомом.

23

Робочий день наближався до кінця. Від наряду, посланого ловити дезертира, не було ні слуху ні духу, і капітан Миляга почав нервувати. Секретарка Капа згайнувала на телефоні дві години, змучила телефоністок на станції, але в Красному ніхто не знімав трубки.

— Ну що? — раз по раз визирав з кабінету начальник. Капа провинно стенала своїми худенькими плечиками,

наче через неї скоїлося таке, і знову терпляче крутила ручку телефонного апарата.

За десять хвилин до кінця роботи Капа стала поправляти зачіску, не знаючи, чи варто це робити. Якщо начальник покличе до себе, то все одно розпатлає. Але сьогодні, напевне, не покличе, кудись поділися ті йолопи на чолі з лейтенантом Філіпповим, і начальнику явно не до неї. Рівно о вісімнадцятій над дверима пролунав різкий дзвінок. Капа підхопилася і, розхитуючи сідницями трохи більше, ніж звичайно, ввійшла до капітана, розквітаючи навстріч йому неофіційною усмішкою.

Капітан, посміхаючись у відповідь, запропонував їй прогулятися в село Красне, бо зі співробітників нікого, крім неї, не лишилося, а він зараз покинути Установу не може.

— Якщо бажаєш, тут кінь якийсь приблудився,— візьми,— сказав капітан.

— Я їздити верхи не вмію,— боязко відповіла вона.

— Ну тоді так збігай. Ти молода, тобі сім кілометрів пройти не важко.

— Та що ви, Опанасе Петровичу! — образилася Капіто-ліна.— Куди я побіжу по такій грязюці?

— Нічого, взуєш гумові чоботи,— сказав капітан.— Тобі й іти тільки в один бік, а звідтіля разом з усіма машиною приїдеш. Та я гадаю, ти їх узагалі зустрінеш на півдорозі.

Капа спробувала ще заперечувати, але капітан посміхнувся крижаною усмішкою і, назвавши її на прізвище (це було ознакою найбільшого роздратування), враз пояснив Капі, що хоча вона і вільнонаймана, але служба у військовій Установі у військовий час зобов'язує її виконувати накази безвідмовно, точно і в строк, про що вона давала підписку, наймаючись на цю роботу.

Тремтячими губами Капа сказала "слухаюсь!" і з плачами вилетіла з кабінету. Вона побігла додому по гумові чоботи і дорогою клялася найстрашнішими клятвами, що ніякі вмовляння і ніякі погрози (аж до звільнення) не примусять її більше лягти з цією безсердечною людиною на той страхітливий обідраний і продавлений, заляпаний чорнилом службовий диван. Однак наказу їй виконати не вдалося, її чоловік, директор місцевого молокозаводу, який давно підозрював дружину в тому, що вона йому зраджує, влаштував їй сцену ревнощів і зачинив у коморі.

Сонце хилилося до обрію, коли капітан Миляга, не діждавшись повернення своїх підлеглих і ніяких звісток від Капи, зачинив довірену йому Установу на великий висячий замок, осідлав приблудного коня і верхи вирушив слідом за командою, яка зникла невідомо де.

24

Дорогою, що вже підсохла наприкінці дня, кінь швидко ніс капітана Милягу вперед у невідомість. Часом від надлишку енергії він починав скакати клусом, але капітан його стримував, бажаючи продовжити несподівану прогулянку. Настрій Мидяги поліпшився. Він безпечно поглядав навсе-біч, сприймаючи затемнену сутінками місцевість як щось особливе. "Ех,— думав він,— до чого ж усе-таки наша природа гарна! В якій ще країні знайдеш такі сосни, берізки й усе інше". Ні в якій іншій країні капітан Миляга в своєму житті не бував, але, як справжній патріот, був певен, що варта уваги рослинність там не водиться. "Добре! — радів він, наповнюючи повітрям прокурені легені.— Гадаю, процент вмісту кисню тут більший, ніж у кабінеті". Останнім часом Миляга провадив у кабінеті дні й ночі, завдаючи по змозі шкоди собі й Вітчизні. Щоправда, надто беручким він не був ніколи. І давав постійно середні показники, розуміючи, що на невидимому фронті ударником бути так само небезпечно, як і відстаючим. У житті працівника тієї служби, до якої належав капітан, трапляються тривожні моменти, коли торжествує Законність. За час своєї кар'єри Опана-су Милязі двічі довелося пережити таку неприємність. Обидва рази чубили всіх підряд, але Милязі вдалося уціліти і навіть просунутися по службі від старшого наглядача до начальника районного відділу. Це дозволяло йому дивитися в майбутнє з певним оптимізмом, з надією уціліти, коли в черговий раз візьме гору Законність.

Міркуючи таким чином, не помітив він, як стемніло, і вже в темряві в'їхав у Красне. Зупинившись біля крайньої хати, капітан почув за хвірткою строгий жіночий голос:

— Борко, дідько тебе вхопи, ти підеш додому чи ні, чи хочеш, аби я тебе лозиною вперіщила.

У відповідь почулося веселе рохкання, з чого капітан, за властивою йому звичкою аналізувати і зіставляти різноманітні факти, здогадався, що Борко не людина.

— Дівчино,— сказав капітан у темряву,— не знаєш, де тут наші працівники?

— Які — працівники?

— Сама знаєш,— сором'язливо відповів Миляга.

За хвірткою помовчали, потім той самий жіночий голос обережно запитав:

— А ви хто такий будете?

— Багато знатимеш, швидко постарієш,— повартував капітан.

— Тут вони всі, в хаті,— подумавши, нерішуче сказала дівчина.

— Можна зайти? — запитав він.

Дівчина повагалася і знову відповіла непевно:

— Заходьте.

Він спритно сплигнув на землю, прив'язав коня до тину і пройшов-у хвіртку. Жінка, молода (як він устиг помітити навіть у темряві), наостанок обізвавши невидимого Борка паразитом, відчинила двері і пропустила капітана вперед.

Він поминув темні сіни, перечіплюючись за якісь гримкотливі речі, потім коридор, мацаючи рукою по стіні.

— Двері праворуч,— сказала дівчина.

Намацавши клямку, він увійшов у якусь кімнату і примружився — на столі світилася дванадцятилінійна лампа. Звикнувши трохи до світла, він побачив геть усіх своїх підлеглих у кількості семи чоловік. П'ятеро з них сиділи на лавці вздовж стіни. Лейтенант Філіипов, підклавши під щоку кулак, спав на підлозі, а сьомий — Свинцов — лежав догори сідницями на ліжку і тихо стогнав. Посеред кімнати на табуретці сидів боєць з блакитними петлицями і тримав у руках гвинтівку з иримкнутим багнетом. Побачивши прибулого, боєць одразу ж обернувся і спрямував гвинтівку на нього.

— Що тут відбувається? — строго запитав капітан.

— Не галасуй,— сказав боєць,— пораненого розбудиш.

— Ти хто такий? — закричав Миляга, хапаючись за кобуру.

Тоді боєць зірвався з табуретки і наблизив багнета до живота капітана.

— Руки вгору!

— Я тобі зараз дам — руки вгору,— посміхнувся капітан, намагаючись розстебнути кобуру.

— Але ж я штрикну,— попередив червоноармієць. Зустрівшись з його безжальним поглядом, капітан зрозумів, що справи кепські, і повільно підняв руки.

— Нюрко,— сказав боєць до дівчини, яка все ще стояла біля дверей,— забери в нього лівольвер і кинь у сумку.

Поминуло декілька днів відтоді, як зникло відомство капітана Миляги, але в районі ніхто цього не помітив. А пропала ж не голка в сіні, а солідна Установа, яка посідала серед інших установ вельми помітне місце. Така установа, що без неї наче й кроку ступити не можна. А от пощезла, й край, і ніхто навіть не зойкнув. Люди жили, працювали, народжувалися і вмирали, і все це без відома відповідних органів, а так, самопливом.

Цех* безлад тривав би хтозна-скільки, коли б перший секретар райкому товариш Ревкін з часом не став відчувати, що довкола нього ніби не вистачає чогось. Це дивне почуття поступово міцніло, воно сиділо в ньому, немов колючка, і нагадувало про себе повсюди, хоч де б Ревкін перебував — на бюро райкому, на нараді передовиків, на сесії райради і навіть удома. Не зумівши розібратися в своїх настроях, він позбувся апетиту, став неуважним і якось навіть дійшов до того, що натягнув кальсони на галіфе і в такому вигляді спробував піти на роботу, але персональний шофер Мотя його тактовно зупинила.

І от якось уночі, коли він лежав, дивився на стелю, зітхав і палив цигарку за цигаркою, дружина Аглая, лежачи поруч, запитала його:

— Що з тобою, Андрію?

Він вважав, що вона спить, і вдавився димом від несподіваного запитання.

— У якому розумінні? — запитав він, відкашлявшись.

— Ти останнім часом став якийсь нервовий, спав з виду, нічого не їси і весь час палиш.