Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 12

Аглая уже лежала на тапчані під ковдрою, не закривши голе плече. Лампа стояла біля її узголов'я, на табуретці.

Аглая підвелась на лікті й наказала:

– Підійди ближче! Ще ближче!

Він став перед її ліжком, вона довго його розглядала, а потім пролунало нове розпорядження:

– Роздягайся!

Він не зрозумів:

– Чого?

– Не пойняв? Зніми гімнастьорку! – Чонкін, дивуючись, повинувався. – Штани! – Чонкін і тут не посмів перечити. – Фе, кальсони вонючі. Скидай і їх! – Він засоромився. – Ну, шо я тобі сказала?

Оглянувши його з ніг до голови, звеліла лягти поруч. Обняла, стала цілувати, пестити, рукам дала волю.

Він спочатку був шокований і навіть тут не одразу наважився зрозуміти, чого вона хоче. А коли зрозумів, злякався, що не зможе виконати бажання, і здалося попервах, що й насправді не зможе. Але він був молодий, з достатнім запасом тестостерону, в додаткових стимулюючих засобах поки що не відчував потреби, і до речі згадалася Нюра, яка, навіть уявна, йому негайно допомогла. Так що все вийшло в кращому вигляді і не раз.

Рано-вранці Аглая, уже одягнута, його розбудила і так само, як учора, наказала здійснити зворотні дії: себто одягтися. Він ще тільки намотував онучі, коли вона ткнула йому під ніс "вальтера" і попередила:

– Урахуй, Ваньок, проговоришся – застрелю.

Так Чонкіну було вмінено в обов'язки додаткове навантаження, яке він виконував справно, охоче і навіть не без задоволення, однак того самозабуття, що з Нюрою, не відчув жодного разу. Він, звичайно, за можливостями свого невеликого розуму не міг аналізувати свої почуття, а якщо би міг, то мав шанс зрозуміти, що близькість з будь-якою жінкою може стати причиною певної приємності, але тільки любов піднімає цю близькість до рівня вищого блаженства.

Потрапивши у загін, Чонкін втратив будь-який зв'язок зі своїм другом Климом Свинцовим і господарем ведмежого барлога князем Голіциним. Голіцин, як виявилося згодом після зникнення Чонкіна, сам вийшов із лісу і здався німцям, які, відступаючи, взяли його з собою, щоби передати Берлінському зоопарку. Там його помістили в окрему клітку як доказ того, що представники нижчих рас навіть найвищого походження ще не настільки устоялися в процесі еволюційного розвитку, що при певних умовах можуть знову перетворюватися у мавп. Що стосується Свинцова, то, здається, і у його випадку еволюція зробила крок назад. У Долговському районі і навіть за його межами збереглася легенда, що в місцевих лісах люди ще багато років під час війни і після зустрічали снігову людину і сліди її знаходили, схожі на відбитки людських ніг неймовірно великого розміру.

4

Аеродром, при якому служив Чонкін, знаходився на лівому березі ріки Ельби і називався Біркендорф, по імені містечка, до якого він примикав. А на другому березі, біля містечка Айхендорф, був також аеродром, але не наш, а американський. Аеродроми були схожі між собою: з такими ж тимчасовими будівлями, командними пунктами, каптьорками і складами ГСМ. Радянські штурмовики "Іл-10" відрізнялись від американських винищувачів "Аерокобра" на перший погляд лише тим, що у перших третє колесо було у хвості, а у других в носовій частині. Ну, і зірки у тих і в інших були різні. Хоча радянські й американці вважалися іще союзниками, але обопільно були насторожені.

Настороженість ця породжувалась політикою, котру проводило начальство. Однак військові нижчих звань ставилися один до одного з дружелюбним зацікавленням.

На аеродром Чонкін зазвичай їздив по дорозі, що йшла вздовж берега річки. Він із цікавістю розглядав американські літаки і людей, які біля цих літаків поралися. Інколи поїздка його співпадала з пересуванням на протилежному боці, також двома кіньми, американського солдата, котрого на нашому аеродромі усі знали і казали: "Он американський Чонкін поїхав!" Американець і справді скидався б на Чонкіна, якби не був чорним. Що, втім, нашому Чонкіну, позбавленому расистських упередженостей, не завадило радісно вітати свого колегу помахами руки і вигуками: "Ей, Джон, здоров!" На що уявний Джон гукав у відповідь: "Хай, Іван! Хау ар ю?" І показував, які у нього білі зуби. Чонкін думав, що той дійсно знає його по імені і, в свою чергу, назвав сусіда Джоном, не знаючи інших американських імен. І потрапив у самісіньку точку, бо того чорного Чонкіна і справді звали Джоном. Коли їхні шляхи співпадали на достатній віддалі, переклички Івана та Джона не обмежувалися одиночними фразами. Вони коментували стан погоди, проявляли інтерес до особистого життя один одного, розмовляли кожен своєю мовою, і кожен був певен, що розуміє свого співбесідника.

Так і зараз, Чонкін сказав, що погода сьогодні відмінна і якби у нього була можливість позагорати, він дуже скоро став би таким же чорним, як Джон. Джон запитав Чонкіна, чим він годує своїх коней, вівсом чи сіном? Чонкін показав йому п'ятилітровий алюмінієвий чайник і сказав, що їде за гідросумішшю. Джон відповів, що його коні чаю не п'ють, але зате щодня він пригощає їх шоколадом. Чонкін повідомив, що гідросуміш йому потрібна для спокушання німецьких дівчат, до яких він сьогодні піде, а Джон заперечив, що в штаті Південна Кароліна природа живописніша, аніж тут. Так "порозмовлявши", вони повернули, Іван – ліворуч, а Джон – праворуч; Чонкін направив своїх коней убік аеродромної каптьорки, а куди покотив Джон, ми не знаємо, та нам це і нецікаво.

Гідросумішшю, гідрашкою або "лікером шассі" (з наголосом на першому складі) наші авіатори називали амортизаційну рідину для тодішніх поршневих літаків: суміш гліцерину (70 %), спирту (10 %) і води (20 %). У пізніші часи, відзначені вершинними досягненнями технічної думки і переходом авіації на реактивну тягу, якість суміші помітно покращилась і стала більш сприйнятливою для людського шлунку: 60 % гліцерину, 40 % спирту і ніякої води. Звично зберігалася ця білувата напівпрозора рідина в двохсотлітрових металевих діжках поблизу аеродромних каптьорок.

Каптьорка, до якої наблизився Чонкін, знаходилась у дерев'яному вагончику, який стояв на полозах від саней. Старший сержант Костянтин Кисіль, у старій майці з діркою над лівим соском і такою ж під лівою лопаткою (наче його прострелили у ній навиліт), сидів перед вагончиком в тіні спорудженого ним самим тенту з парусини від чохла літака. Один край парусини був прицвяшений до стіни вагончика, а другий розіпнутий на двох забитих у землю кілках. За сидіння сержанту слугувало старе і пристосоване до наземного використання крісло літака з виїмкою для парашута, заповненою ганчірками, а стіл був збитий із чотирьох снарядних ящиків і покладених зверху дверей з кутниками, оббитими бронзою, і з такою ж бронзовою ручкою у вигляді собачої голови, яку досі чомусь не відгвинтили.

Парусина була стара, всуціль продірявлена, сонце, пробившись крізь дірки, сипало на зарано облисілу голову Киселя безліч "зайчиків", від чого він плямистою лисиною частково нагадував леопарда. Маючи безмір вільного часу, Кисіль розклав перед собою два трофейних зошити і з одного в інший, гризучи нігті лівої руки, переписував друкованими буквами роман у віршах "Євгеній Онєгін" невідомого автора, який так себе представив читачеві:

Нет, я не Пушкин, я другой,

Еще неведомый избранник,

По штатной должности механик,

Но с поэтической душой.

Хотя моих произведений

Еще не выдал в свет Огиз,

Хоть не талант я и не гений,

Но все ж готовлю вам сюрприз.

Це був лише вступ до роману, а сам роман розпочинався з несподіваної події:

Мой дядя самых честных правил,

Когда не в шутку занемог,

Кухарке Дуне так заправил,

Что повар вытащить не мог…

Побачивши в руках Чонкіна п'ятилітровий алюмінієвий чайник, Кисіль не став гадати, навіщо цей чайник, і не подумав, що Чонкін прибув до нього по чай. Він навіть і питати не став, чого й для чого, а потягнувся донизу, витяг з-під столу короткий гумовий шланг, махнув рукою:

– Там, з другої діжки насмоктуй.

– Ладно, насмокчу, – сказав Чонкін, – але у мене до тебе, слиш, дєло є дуже преважнецьке.

– Ну, кажи, – дозволив Кисіль.

– У мене, слиш, до войни баба була.

– До війни тільки? А у війну не було?

– Дак не в том, – відмахнувся Чонкін. – А в том, шо з офіцером живе. Я, слиш, тута, а вона тама з льотчиком, і нада їй, слиш, пісьмо нашкрябати, ну, шо нехорошо, шо як це мужик у тебе вроді як є, а ти так вот, га?

– Ну так у чому ж річ? І напиши. Напиши, – рішуче повторив Кисіль. – Напиши: ах ти, сука позорная, я тут кров за Родіну і за Сталіна проливаю, а ти, блядюга, утративши остатки стида, з льотчиками в пуху кувиркаєся, мертві петлі дєлаєш, у штопор увійшла, безустидниця, і вийти ніяк не можеш!

– Во! – зрадів Чонкін. – Так і треба, як ти кажеш, тільки трохи м'якше. Вона в пуху-то не кувиркається, тому шо знакомство веде заочне.

– Ну, тоді друге діло, тоді напиши пом'якше.

– Так у тому-то і воно, шо я… ну, не мастак я. Я-то вопше букви почті шо всі знаю, а так шоб пісьмо написать складно, це нє. Ти мені напиши, а я тобі ось шо дам.

Він простяг Киселю запальничку, яку на товчку у німця за шматок мила виміняв.

Кисіль повертів запальничку в руках, здивувався. Вона була у вигляді оголеної жіночої фігурки. Руки разом стис, ніжки розсунулись, між ними вогник спалахнув.

– Ладно, – Кисіль поклав фігурку до кишені. – Сідай, будемо писать пісьмо турецькому салтану. Як її зовуть? Значить, пишемо: здраствуйте, Нюра! Так?

– Так, – погодився Чонкін.

– Ладно. Далі: я вам пишу, чєво же болє? Ну, наче б, ну шо ж мені іще остаєця? Шо я їщо могу сказать? І ти в самом дєлє нічо сказать не можеш. Ну а далі, давай, сперва до совісті її обратимося. Нюра, як же то так, шо ти поміняла мене на якого-то офіцера, пусть даже заочно? Которого ти і в глаза, возможно, не виділа і не побачиш. Я, конєшно, понімаю, шо у нього золоті пагони і грошви побільше, чим у мене, і пайок получше, но це ж офіцер, чоловік ненадьожний, йому лиш би своє удовольствіє справить, а того, шоби создать крепку совєцьку сім'ю на всьо продолженіє жізні, це у його єсть токо в штанах, а не у голові…

На весь лист часу було потрачено не більше години. Після чого Чонкін наповнив чайника, а старший сержант Кисіль повернувся до роману невідомого автора про дружбу авіаційного механіка Євгенія Онєгіна з мотористом Володимиром Ленським.