Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 13

Вони працювали разом, кріпко подружились…

…Казалось, и не быть раздору,

Но тут пришла в коварный час

Татьяна, мастер по приборам,

Успешно кончив тульский ШМАС…

Ефрейтор Ларина Татьяна

Была почти что без изъяна,

Решил единодушно полк,

У нас ведь знают в этом толк.

И сколько было разговоров

О ней под крыльями машин!

Блестели глазки у майоров,

Сверкали очи у старшин.

И командир полка упорно

Твердил, надеясь на успех:

Любви все возрасты покорны,

Она сильней законов всех.

5

У льотній їдальні, куди Чонкін зазвичай підвозив дрова і продукти, він випросив у шеф-кухаря Ситнікова дві банки американської тушкованої свинини, пачку сухих галет і плитку шоколаду. Усе це було віднесене на конюшню і сховане під сіном у закутку, де зберігались лопати, граблі, вила та інструменти для чищення коней.

У казармі Чонкін домовився зі своїм другом, рядовим Васьком Мулякіним, що на вечірній повірці, коли перекличка дійде до букви "Ч", той відгукнеться за нього. А потім, коли що, покладе на його ліжко під ковдру "куклу" – чучело, згорнуте із шинелі.

На вечерю, ясна річ, ходили шеренгою, з піснею "Скакал казак через долину". Іноді пробували співати "Несокрушимую и легендарную", але з "казаком через долину" крокувалось веселіш. Після вечері Чонкін сказав старшині Глотову, що треба почистити коней, і пішов на конюшню. Коней він і справді наспіх пошкріб, розчесав їм гриви і навіть дав по шматочку цукру. Одну з кобил звали Ромашка, а другу Семенівна, імена їх Чонкін дізнався від конюха Грищенка, який сам їх, мабуть, і придумав. З Чонкіним коні поводилися слухняно, але до імен спершу якось прилаштовували вухо, думали і тільки потім ішли на поклик. Вони ж були німецькі, трофейні і в дотрофейному бутті звались якось інакше.

Поплескавши на прощання коней по шиї, Чонкін пішов до свого тайника. Тушонку, галети і шоколад засунув за пазуху, а чайник узяв у руку. Завернув за конюшню, а там уже кущами пробрався до дірки в огорожі і опинився за межами частини.

Смеркалось.

Містечко Біркендорф у війну відносно уціліло.

Жителі поводились тихо, по вечорах і зовсім наче вимирали, і по дорозі до вокзалу Чонкін нікого не зустрів, крім худого, чорного як чорт запалювальника вуличних газових ліхтарів. Ліхтарник на високому велосипеді і з факелом на довгій палці пересувався від стовпа до стовпа по тротуару і спочатку внизу відкручував краник, а потім торкався факелом верхівки стовпа. Запалений світильник давав примарне, синювате, неяскраве, непотрібне полум'я, що вирізняло тільки само себе.

Залізничний міст, про який говорив Жаров, знаходився одразу ж за невеликою капличкою на перетині вулиць Тюльпенштрассе і Розенгассе. Початок переходу було освітлено одразу двома ліхтарями, стовбичити під якими надто вже не хотілося, оскільки патруль міг з'явитися будь-якої миті. Хоча з'явитися зненацька йому було майже неможливо, оскільки військові чоботи, та ще й з підковками, гупаючи по бруківці, чулися здалека. Стояти, однак, даремно Чонкіну тут не довелося: ледве він наблизився до переходу, як із-за масивної афішної тумби з наклеєними на ній наказами коменданта висунулась довготелеса фігура військового з великим животом. Це був Жаров.

– Приніс? – запитав пошепки Жаров.

– Приніс, – прошепотів Чонкін.

Жаров також прийшов не з порожніми руками, у нього щось із пазухи випирало.

Довго петляли по потопаючих у сутінках вузьких брукованих вуличках, і Чонкін дивувався, як добре Жаров знає місто. Пересікли якийсь зовсім уже темний парк, пролізли крізь розігнуте пруття залізної огорожі і опинились біля будиночка, що притулився до великого особняка з чотирма колонами, високим ґанком і парою облізлих кам'яних левів, що мирно лежали по боках.

Льоша постукав у закриту віконницю і підійшов до дверей. За дверима спочатку було тихо, потім почувся шурхіт і тихий жіночий голос запитав: "Вер іст да?"

– Машута, це я, Льоха, – припавши до замкової щілини, неголосно сказав Жаров.

Двері відчинилися, і жіноча фігура в білому платті з короткими рукавами, слабко освітлена збоку, з'явилася на порозі.

– Льокха! – радісно сказала вона і повисла у Жарова на шиї.

– Знайомся, Машута, – сказав Льоша фігурі, коли та від нього одчепилась. – Мій друг Ваня Чонкін, льотчик. Поранений у повітряному бою. Йому, гляди, снарядом башку наскрізь проломило, а він хоть би хни. Росточку, правду сказати, невеличкого, зате сама знаєш, хренове дерево завсіди в сук росте.

– Гут, гут, – Машута поцілувала Чонкіна в щоку. Вона спочатку закрила двері, потім увімкнула електричний ліхтарик і по довгому коридору провела гостей в дальню кімнату, освітлену двома керосиновими лампами, що стояли в кутках на спеціальних підставках у вигляді людських фігурок з підносами. Кімната була простора, обклеєна зеленкуватими шпалерами з квадратними плямами од картин, що колись там висіли, а тепер були кимось зняті й відвезені невідь-куди. Зосталося тільки одне велике полотно із зображеним на ньому старовинним замком, ставом, парою лебедів на ставу, пухкою дівчиною на березі і косулею, яка висунула мордочку з кущів. Щось схоже Чонкіну доводилося бачити й раніше. У дальньому кутку літерою "г" стояли два однакових залізних ліжка з шишечками і високими подушками, а середину кімнати займав важкий квадратний стіл, покритий за відсутності скатерки простинею. Блондинка із завивкою, у в'язаній жовтій кофтині з короткими рукавами розставляла на столі посуд, з якого Чонкіну їсти ще в житті не доводилось: фарфорові тарілки, срібні виделки й ножі, кришталеві келихи.

– Здоров, Нінуха! – сказав Жаров блондинці.

– Добрий вечор! – відповіла вона з чужим акцентом, але зрозумілою Чонкіну мовою, чим здивувала його, адже він повірив Жарову, що німкені обидві по-нашому не розмовляють. Льоша також її обняв, поцілував, поплескав по сідничках. Вона не знітилася і його поплескала по тому ж місцю.

Чонкіну ж подала пухку руку і сказала:

– Яніна. Єстем полька. Розуміш?

Вона міцно потисла йому руку, зазирнула в очі, чим у Чонкіні одразу ж пробудила надії. Він згадав, як той самий старший сержант Кисіль читав йому записи зі свого альбому з трактуванням знаків, що їх подає жінка при зустрічі з мужчиною: "Тисне руку – любить, міцно тисне – міцно любить, міцно тисне і дивиться в очі – готова негайно подарувати свої пестощі".

Яніна виявилася діжею не діжею, а потриматися було за що. Великі перса випирали із кофтини, і сідниця була спокусливих розмірів. Взагалі, усе в неї було на місці, не рахуючи чотирьох верхніх передніх зубів, яких на місці не було. Вона це пам'ятала, намагалася не сміятися, а якщо не стримувалася, прикривала рота долонею.

Чонкін поставив на стіл чайник та інші принесені ним припаси. Жаров також випорожнив пазуху і вивалив на стіл буханку житнього хліба, банку сардин, шмат сала і чотири коробки американських сигарет із намальованим на них верблюдом.

– Матка боска! – ахнула Яніна і ухопилась за сигарети. Льоша чиркнув запальничкою.

– Цо ти такий блядий? – запитала вона, прикурюючи.

– Хто? – в свою чергу запитав Льоша і підморгнув Чонкіну. – Я не блядий. Це ти блядая.

– Ай! Ай! – похитала головою Яніна. – Мисліш, я не розумлю, цо по-вашему бляда то ест курва?

– Розумієш? – знітився Льоша. – Та це я так, для жарту. Ти кажеш, я блідий, а я, значить, кажу, ти блядая. Для жарту, січеш? А не для жарту я би не став. Ти шо! Та хіба став би! Та ніколи! Віриш мені?

– То нічого, – змахнула рукою Яніна. – Курва, курва і єст.

Доки Чонкін відкривав німецьким складаним ножиком консерви, Льоша рюмки зі столу прибрав як зайві, а келихи став наповнювати гідрашкою.

– Бачиш, – сказав він Чонкіну, – живуть вони тут одні. Господарі-багачі втекли, а нашим-то дівкам куди втікати? Ось і зостались. Так їх тут одного разу наші просто у дворі цілою ротою обох насильничати стали. А я якраз патрулем був з майором Казаковим. Ми тут по вулиці йдемо, почули якийсь шум, через огорожу глянули, а вони Машуту до дошки прив'язали, під дошку колоду підклали, один сержант ногою хитає, а другий, єфрейтор, наярює. А я як глянув, у мене унутрі всьо закипіло. Тому шо я все понімаю, ми всі за войну оголодали, на женське тіло жадні, но ти ж попроси по-человецьки, їй тоже треба того самого, вона тобі завсігда дасть, не відкаже, а відкаже, так дасть друга! Так ні, треба обязатєльно шоб через силу. А я як побачив, як автомат зірву, майор: ти шо, ти шо, ходім звідсіля, ми нічого не бачили. А я його прикладом одіпхнув, та як дам очірідь поверх голів, той сержант, которий доску хитав, схопився було за пістолєт, а я йому: застрелю, кажу, сука, так він – повіриш? – і пістолєта кинув, позорнік, і біг прижками, як козьол. Ні, я тобі шо скажу: я лічно, сам видиш, не проти того, шоб туда-сюда, но можна ж по-хорошому, так же ж? Га, Машута, ти як про все це думаєш?

– Гут, гут, – озвалася Машута.

Сіли до столу. Льоша з Машутою навпроти Чонкіна, а Яніна поряд по ліву руку. Чонкін боязко і з недовірою позирав на посуд і придивлявся, що робитимуть газдині. Може, це комусь видасться дивним, але він у житті жодного разу не їв виделкою і не був певен, що вона навіщось потрібна. Йому цілком вистачало й ложки, але і її іншим разом нормальної не було. Ложки всілякі – дерев'яні, олов'яні, алюмінієві – часто були без ручок, так що, користуючись ними, доводилося вмочати пальці в капусняк чи в кашу. І за келихами, які зараз наповнював Льоша, також Чонкін не бачив ніяких переваг перед алюмінієвою квартою. Вона міцно стоїть на столі, має ручку, не розіб'ється.

– Ну так шо ж, значить, вип'єм? – запропонував Льоша і підняв келих. Машута взяла свій келих, подивилася його на світло, понюхала, поморщилась.

– Вас іст ес?

– Не бійся, – заспокоїв Льоша, – не отравишся. Русіш лікеріш. Солодкий, смачний. – Він відсьорбнув, поцмокав губами, показуючи, як смачно, долив до країв і підняв келих для тоста.

– Ну, дівки, будем здорові, як корови! Есен, трінкен, кумсен, бумсен. Гут?

– Гут, – знову погодилась Машута. Вона сказала по-німецьки декілька слів Яніні, і обидві засміялись в передчутті обіцяного.

Скуштувавши принесеного напою, Машута скривилася і зиркнула на Яніну. Та відпила ковток і також відсунула.

– Чого це, дівки, не наравиця? – стурбувався Льоша.

Машута, не відповівши, пішла в сусіднє приміщення і повернулася з зеленою шорсткою пляшкою і штопором, простягла те і друге Льоші:

– Мах хауф!

Перед тим як відкоркувати, Жаров підніс пляшку до світла, став роздивлятися.

– Іван, – запитав він, – ти по-німецькому читаєш?

– Я? – здивувався Іван.

– Ну понятно, – сказав Льоша. – А я трохи кумекаю.