Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 32

Ця картина так обурила мене, що я знову почав обмірковувати план знищення першої ж ватаги, яку я побачу на березі, хоч яка вона буде численна.

Мені здавалось ясним, що дикуни відвідують острів дуже рідко, бо минуло вже більш як п'ятнадцять місяців з дня їхнього останнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих людських слідів, ні взагалі нічого такого, що вказувало б на їхнє недавнє перебування тут. А дощової пори року вони, напевне, зовсім не бували на острові, бо не зважувались виїздити з дому, принаймні в таку далеку путь. Проте протягом усіх цих п'ятнадцяти місяців я не знав спокою, щохвилини чекаючи, що вони заскочать мене. Звідси я роблю висновок, що чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця. [149]

Весь цей час я був у найкровожернішому настрої і всі свої вільні години (які я, до речі, міг би використати багато краще) вигадував, як би напасти на них зненацька під час першого ж їх приїзду, особливо коли вони знову поділяться на дві ватаги, як це було останнього разу. Та я спустив з уваги, що, коли б я й перебив усю першу ватагу. з десяти-двадцяти чоловік, ті} другого дня, або через тиждень, або через місяць мені довелося б мати справу з новою ватагою, а там знову з Іншою, і так ad infinitum (1), поки я сам не перетворився б на такого ж самого, коли не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери.

Моє життя проходило тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і, коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щохвилини оглядаючись. Тепер я зрозумів уже, як добре мати в себе отару ручних кіз; моя думка держати їх в загонах була справді щаслива думка. Стріляти я не насмілювався, особливо на тому боці острова, де висідали дикуни. Я боявся сполохати їх своїми пострілами, бо коли б вони на цей раз утекли від мене, то, напевне, з'явилися б сюди через кілька днів, але на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що тоді чекало б мене. Проте тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що я розповім незабаром. Можливо, протягом цього часу дикуни побували на острові не один раз, але залишались тут недовго; в усякому разі, я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як це виходило за моїми підрахунками) мого перебування тут я мав з ними дивну зустріч, про що розповім у своєму місці.

(1) До безконечності (латин.).

Ці п'ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я спав неспокійно, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо це.

В середині травня, а саме шістнадцятого дня (якщо вірити моєму вбогому дерев'яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє своє [150] становище, я читав біблію, коли раптом почувся звук гарматного пострілу, як мені здавалося, з боку моря. Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, як досі, бо іншими були мої думки, збуджені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як передо мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном. Я догадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище, і що десь недалеко є другий корабель, у якого він просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я не стратив духу і встиг зміркувати, що коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілось, що з корабля, якщо це справді був корабель, не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того ж самого боку. Всю ніч до світанку я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, з східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то парус, чи то снасть судна — я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що ще досі не розвіявся.

Весь день я часто поглядав у той бік і невдовзі побачив, що той предмет рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, яке взяло мене нетерпіння, коли я переконався, що моя гадка правильна. Я вхопив рушницю й побіг на південно-західний берег до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразнвся вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від найстрашнішої небезпеки, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східно-південний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратись до берега. Але той факт, що вони стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навів мені на думку силу припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але не могли добратись через хвилювання і потонули. То мені здавалось, що вони загубили всі свої шлюпки ще перед аварією, а це могло, трапитись з багатьох причин під час великого хвилювання,— наприклад, коли корабель заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати в море. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одне за одним, і що, почувши сигнальні постріли, задні кораблі забрали з нього всіх людей. Нарешті могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж потрапив у згадану течію, його винесло в море на певну смерть, і тепер ці нещасні вмирають з голоду, а може, й готові з'їсти одне одного.

Але це були лише гадки, і в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати богові, що так невсипуще дбав про мене, покинутого та самотнього, і судив так, що з екіпажів двох кораблів, розбитих коло цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове потвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться за що дякувати богові, якщо ми почнемо порівнювати це становище з іще жахливішим. Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з екіпажу пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх забрало інше судно, яке було поблизу. Та це була тільки можливість, і дуже невелика можливість; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопили мене, коли я побачив це видовище. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: "Ах, коли б хоч двоє або троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була [152] б жива людина, з якою можна було б говорити". Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, бувши зворушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, силою уяви, оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпучим. Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. "Ах, хоч би одна! Хоч би одна!" Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в'їдалися в долоні так міцно, що, коли б у мене було щось крихке, я мимоволі роздавив би його, а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу. Нехай учені шукають причини подібних явищ; а я описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяли мені зустріч з ким-небудь із моїх братів християн.

Чи наді мною тяжіла лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель — тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив сумне відкриття: на березі, проти того місця, де розбився корабель, я знайшов труп потопленого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Ознак, які показували б його національність, на ньому не було; в кишенях у нього я не знайшов нічого, крім двох золотих монет та люльки, і певна річ, остання знахідка задовольнила мене більше, ніж перша. Тепер настало повне безвітря, і мені дуже хотілось :пробувати добратись до корабля на човні. Я був певен, що знайду там багато дечого, що могло б стати мені e пригоді. Але вабило мене, власне, не це, а надія, що ;а кораблі залишилась якась жива душа, яку я міг би врятувати від смерті і, таким чином, прикрасити своє умне існування. Ця думка опанувала мою душу. Я відчув, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не пробую добратись до корабля, поклавшись на волю божу. Бажання, що охопило мене, було таке сильне, що [153] я, не маючи сили опиратись, прийняв його за вказівку неба і зазнав би мук совісті, коли б не виконав його.

Під впливом цього бажання я поспішив вернутись до свого замку і почав готуватись у дорогу.