Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 34

Так було тепер і зо мною. Проте незадоволення своїм становищем так глибоко сиділо в мені, що я безперестанно вигадував нові плани втечі. Переходячи тепер до опису останнього часу мого перебування на острові, я вважаю за потрібне розповісти читачеві, в якій формі зродилась ця божевільна витівка і яких заходів я вжив, щоб здійснити її.

Вернувшись до свого замка після поїздки до уламків корабля, я, як звичайно, поставив свій фрегат у безпечне місце й почав жити по-старому. У мене тепер було, правда, більше добра, але через це я не став багатшим, бо гроші в моєму становищі були мені так само непотрібні, як і перуанським індійцям перед приходом іспанців.

Якось уночі, під час березневих дощів, на двадцять четвертому році мого пустинницького життя, я лежав у гамаку без сну, цілком здоровий, не пригнічений важкими думками; я чудово почував себе, але не міг заснути й на хвилинку. Немає змоги та й потреби перелічити [108] всі мої думки, що, як вихор, снувались тоді в моєму мозку. Перед моїми розумовими очима промайнуло, так би мовити, в мініатюрі все моє життя за час до і після мого прибуття на цей острів. Згадуючи день по дню цю другу частину свого життя, я порівнював свої перші безтурботні роки з тим станом тривоги, страху та клопоту, в якому я опинився пізніше, коли побачив на піску слід людської ноги. Мабуть, ще й перед цим відкриттям дикуни з'являлись у межах мого царства. Можливо, що й у перші роки мого життя на острові їх побувало тут кілька сот чоловік. Але тоді я цього не знав, і ніщо не бентежило мене; я був спокійний і щасливий, бо не усвідомлював небезпеки, і хоч вона через це й не була меншою, але для мене вона ніби не існувала. Ця думка викликала дальші повчальні міркування про безконечну доброту провидіння, що, дбаючи про кас, не дає нам повного знання. Ми проходимо нашу життєву путь серед незліченних небезпек, чиє видовище, коли б нам судилось бачити їх, збентежило б нашу душу і позбавило б нас мужності. А ми залишаємось спокійними, бо все, що нас оточує, сховане від наших очей і ми не бачимо тих нещасть, що загрожують нам з усіх боків.

Розважаючи себе цими думками, я почав задумуватись і про ту небезпеку, якій підпадав на острові протягом стількох років, коли безтурботно походжав по своїх володіннях і часом, може, тільки через горбок, стовбур дерева, ніч або іншу якусь нагоду врятовувався від найгіршої смерті — смерті від людожерів, для яких я був такою ж самою дичиною, як для мене коза або черепаха. Вони вбили б і з'їли мене так само легко і так само не вважали б це за злочин, як я вбив би голуба або кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце, на цю думку, наповнилось почуттям найглибшої вдячності моєму великому заступникові; з великою по" корою визнав я, що своєю безпечністю завдячую виключно його захистові, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі природу цього явища. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природи, багато гіршого від [169] нелюдяності, бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, звідки вони припливають та які в них човни і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене.

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на суходіл, що станеться зо мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до суходолу непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих запитань не спадало мені на думку, так хотів я будь-що-будь добратись човном до суходолу. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду суходолом або пропливу човном вздовж берега, як в Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу, а може, зустріну християнський корабель, що забере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Певна річ, всі ці думки були виплодом збентеженого розуму і нетерплячої вдачі, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруваннями на рештках відвіданого мною корабля, де я був так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом можна вибратись звідси. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я мав, скоряючись провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на суходіл, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

Поки він хвилював мене протягом двох, а може, й більше годин, моя кров кипіла і живчик кидався, наче мене трусила пропасниця від самого тільки заворушення в моїх думках. Нарешті сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном. Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі бурхливі думки, але в дійсності вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало [160] ніякого зв'язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці з фортеці і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними був ще дванадцятий, полонений, якого вони зібрались убити й з'їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам і що ніхто за ним не женеться, я показався йому і посміхнувся, щоб підбадьорити його, а він кинувся навколішки передо мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, щоб він переліз через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: "Ось коли я можу переправитись на суходіл. Тепер мені немає чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харч. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік прямувати, щоб мене не з'їли дикуни, і які місця я мушу обминати". З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я опам'ятався і зрозумів, що це був лише сон.

З цього я зробив висновок, що для мене єдиний спосіб спробувати вирватись звідси — це захопити якогось дикуна; якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з'їдення, яких вони привозили з собою як полонених. Але тут я натрапив на велику перешкоду: не можна було захопити потрібного мені дикуна, не напавши на ватагу людожерів і не перебивши їх усіх до одного. Такий вчинок не тільки був відчайдушний, не тільки не давав надії на успіх, але й сама справедливість його здавалась мені дуже сумнівною. Душа моя здригалась від самої думки про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, нехай і ради свого власного визволення. Не буду повторювати всіх аргументів, які я наводив проти такого вчинку, бо я перелічив їх уже раніше. Наводив я собі й протилежні докази — казав, що це мої смертельні вороги, що вони з'їдять мене при першій нагоді і що спроба визволитись від життя, гіршого за смерть, була б лише самообороною, самозахистом — так, немовби ці люди перші напали на мене. А втім, повторюю, сама думка про пролиття людської крові так жахала мене, що я довго не міг звикнути [161] до неї. Після довгих суперечок з самим собою, після довгих вагань, бо всі ці аргументи глибоко бентежили мій розум, переважило, нарешті, жагуче бажання визволитись. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити мій план, але розв'язати його було дуже важко. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому на розвиток подій та заходи, підказані мені обставинами; хай буде, що буде.

Вирішивши так у своїх думках, я почав так часто ходити на розвідку, що це мені страшенно надокучило: бо я чекав більше ніж півтора року. Весь цей час я майже щодня ходив на південний та західний край острова дивитись, чи не під'їжджають човни з дикунами, але човни не з'являлись. Ця невдача дуже засмутила і хвилювала мене, але цього разу моє бажання досягнути своєї мети анітрохи не зменшилось. Навпаки, чим більше віддалялась мета, тим гострішим ставало бажання. Одно слово, наскільки раніше я був обережний, стараючись не впасти дикунам в очі, настільки тепер я нетерпляче шукав зустрічі з ними. У своїх мріях я бачив, що впораюсь не тільки з одним дикуном, а З двома чи трьома, і зроблю їх своїми рабами. Вони повинні будуть безсуперечно виконувати всі мої накази, і я поставлю їх у таке становище, що вони не зможуть заподіяти мені ніякої шкоди. Мене довго тішила ця думка, але нагоди здійснити її не випадало, і з усіх моїх мрій не вийшло нічого, бо дикуни дуже довго не показувались.

Минуло вже півтора року, відколи я склав свій план. Я почав уже вважати неможливим здійснити його і був страшенно здивований, коли одного ранку побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п'ять індійських пірог. Дикуни, що приїхали ними, висіли й зникли кудись з моїх очей. їх численність зруйнувала всі мої плани. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає чотири-шість чоловік, коли не більше, і думав, що один я не впораюсь з двома чи трьома десятками. Збентежений та стурбований, я засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки і вирішив діяти, якщо буде нагода. Я довго чекав, прислухаючись, чи не долетить до мене гомін з боку дикунів, і, нарешті, палаючи нетерпінням якнайшвидше дізнатись, що там діється, поставив свої рушниці під драбиною і виліз на вершину горба, як і звичайно, в два заходи. Вилізши, я [162] став так, щоб моя голова не висувалась над горбом, і почав дивитись у підзорну трубу.