Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 36

Тоді я постарався показати йому якомога виразніше свій гнів та огиду до цього, показав, що мене нудить на саму думку про де, і владним жестом звелів відійти віт ям, що він і виконав якнайпокірніше. Після цього я повів його на вершину горба подивитись, чи поїхали вже дикуни. Вийнявши підзорну трубу, я-направив її на те місце берега, де вони були напередодні, але їх не було вже й сліду, не видко було й жодного човна. Для мене було ясно, що вони поїхали геть, не потурбувавшись шукати своїх зниклих товаришів.

Але цього відкриття було для мене надто мало. Набравшись духу і, значить, цікавості, я взяв з собою мого П'ятницю, озброївши його тесаком та луком з стрілами, якими, як я вже мав нагоду переконатись, він орудував дуже майстерно. Крім того, я дав йому нести одну з моїх рушниць, а сам узяв дві інші, і ми пішли на те місце, де напередодні бенкетували ці звірі. Мені хотілось мати про них докладніші відомості. Коли ми прийшли туди, перед нашими очима постала така огидна картина, що в мене завмерло серце і захолола кров у жилах. Справді, видовище було жахливе, хоч П'ятниця й залишився байдужим. Весь берег був засіяний людськими кістками, земля — закривавлена, скрізь валялись недоїдені шматки засмаженого людського м'яса, недогризки кісток та інші рештки кривавого бенкету, яким ці недолюдки відсвяткували свою перемогу над [167] ворогами. Я знайшов три людські черепи, п'ять рук, розкидані по різних місцях кістки трьох-чотирьох ніг і багато частин кістяків. П'ятниця на мигах розповів мені, що дикуни привели з собою для бенкету чотирьох полонених; трьох вони з'їли, а четвертий був він сам. Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів була велика битва з сусіднім вождем, одним із підданців якого був і він, П'ятниця. Вони забрали багато полонених і розвезли їх по різних місцях, щоб побенкетувати та з'їсти їх так само, як це зробила та ватага дикунів, що привезла своїх полонених на мій острів.

Я наказав П'ятниці зібрати всі черепи, кістки та шматки м'яса, звалити їх в одну купу, розкласти вогонь і спалити. Я помітив, що П'ятниці ще й досі дуже хотілось поласувати людським м'ясом і що він — канібал з натури. Але я виявив таке обурення на саму думку про це, що П'ятниця не насмілився дати волю своїм інстинктам. Я всіма способами старався пояснити йому, що вб'ю його, якщо він мене не послухає.

Зробивши все це, ми вернулись до замку, і я негайно ж почав обшивати свого слугу. Насамперед я дав йому полотняні штани, які вийняв із скрині бідного каноніра, знайденої на загиблому кораблі. Після маленької переробки вони прийшлись йому до міри. Потім я пошив йому куртку з козячого хутра, доклавши всього свого вміння, щоб зробити її якнайкраще (я був тоді вже досить пристойним кравцем), і нарешті змайстрував йому шапку з заячих шкурок, дуже зручну й досить гарну. Отже, мій слуга, на перший час, був досить пристойно одягнений і дуже задоволений тим, що він став подібним до свого господаря. Щоправда, спочатку він почував себе незручно в усьому цьому, найбільше заважали йому штани, а рукава муляли під пахвами й натирали плечі, так що довелось переробити їх у цих місцях. Потрохи він призвичаївся до свого вбрання і почував себе в ньому зовсім добре.

Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди б мені примістити його. Нарешті, щоб йому було краще і щоб спокійніше почувати себе, я зробив йому маленький намет між двома стінами моєї фортеці — внутрішньою і зовнішньою. Сюди виходив надвірний хід з мого льоху; отож я зробив у ньому двері з товстих дощок і міцних палок і припасував їх так, що вони відчинялись усередину, а на ніч замикались [168] на засув; драбини я теж забирав до себе. Таким чином, П'ятниця ніяк не міг пройти до мене у внутрішню огорожу, а коли б і надумав увійти, то неодмінно наробив би такого шуму, що збудив би мене. Вся моя фортеця у внутрішній огорожі, де стояв мій намет, являла собою критий двір. Дах був зроблений з довгих дрючків, що одним кінцем спирались на гору. Ці дрючки я вкрив поперечними жердинами, а замість тесу товсто перешив їх рисовою соломою, твердою, як очерет. До місця, що я залишав собі для входу й виходу за допомогою драбини, я припасував щось ніби спускні двері, які падали з великим гуркотом, як тільки їх трохи натиснути ззовні. Всю зброю я забирав до себе. Але всі ці заходи були цілком зайві. Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П'ятниця. Ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля, завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене своє життя. Це він довів не раз, цим самим допомігши мені позбутись сумнівів і переконатись, що я зовсім не потребував перестороги.

Іноді це давало мені нагоду спостерігати собі на диво, що, хоч з божої волі багато створінь позбавлені можливості дати належний напрям своїм душевним здатностям, а проте вони обдаровані ними в такій же самій мірі, як і ми. Як і в нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, визнання своїх обов'язків, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватись несправедливістю — взагалі, все потрібне, щоб робити й сприймати добро. А коли богові буває вгодно дати їм змогу застосувати, як належить, ці здатності, вони користуються ними так само охоче, як і ми. І мені завдавала великого суму думка, що, як доводять це деякі випадки, ми дуже мало застосовуємо всі ці здатності навіть тоді, коли вони освітлені великим світлом божественного розуму і знанням божого слова, поєднаним з нашим розумінням. І чому богові вгодно було сховати це спасенне знання від стількох мільйонів душ, що, як цей бідний дикун, застосували б їх до життя куди краще, ніж це робимо ми? Ось чому я заходив іноді дуже далеко, насмілюючись звинувачувати провидіння в несправедливості такого довільного розподілу благ, коли світло істини ховають від одних, щоб віддати його іншим, і все-таки вимагають виконання обов'язків однаково від усіх. Нарешті я затримав свої думки таким [169] висновком: по-перше, ми не знаємо, яка істина і який закон засуджують частину людства; бог, з необхідності й природи світу, є пресвятий і всесправедливий, s тому він засудить не тих, хто не пізнав його, а тих, хто провинив проти законів своєї совісті, як каже святе письмо, хоч вони й не спізнали вищої істини; по-друге; всі ми лише глина в руках гончаря, і ніякий посуд не може сказати йому: "Чому ти зробив мене таким?" Та вернімось до мого нового товариша. Він мені дуже сподобався, і я взяв собі за обов'язок навчити його всього, що могло бути для нього корисним, а головне — говорити й розуміти мої слова. Він виявив себе дуже здатним учнем, завжди веселим і завжди ретельним. Він так радів, коли розумів мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку, що для мене була справжня втіха вчити його. Відколи він оселився зі мною, мені жилось так легко й приємно, що коли б я міг почувати себе в безпеці від дикунів, то, напевне, без жалю погодився б лишитись на острові довіку.

Днів через два чи три по тому, як я привів П'ятницю до свого замку, мені спало на думку, що треба дати йому покуштувати іншого м'яса, коли я хочу відзвичаїти його від жахливої звички їсти людське м'ясо. Отже, одного ранку, йдучи до лісу, я взяв його з собою. Я гадав зарізати козеня з моєї отари, принести його додому й зварити, але дорогою я побачив під деревом дику козу з двома козенятами. "Стій тихо!" — сказав я П'ятниці, схопивши його за руку. Подавши йому знак не рухатись, я націлився, вистрелив і вбив одно з козенят. Бідний дикун, що бачив уже, як я вбив здалека його ворога, був страшенно вражений. Він затремтів, похитнувся і трохи не знепритомнів. Він не дивився на козеня, в яке я націлився, а підняв трохи полу своєї куртки й почав мацати себе, щоб переконатись, чи він не поранений. Бідолашний гадав, мабуть, що я хотів убити його, бо впав передо мною навколішки, почав обнімати мої ноги й дуже довго говорив щось своєю мовою. Я, певна річ, не зрозумів його, але було ясно, що він просить не вбивати його.

Мені скоро пощастило переконати П'ятницю, що я зовсім не збираюсь чинити йому шкоди. Я взяв його за руку, засміявся і, показуючи на вбите козеня, наказав збігати по нього, що він і виконав. Поки він порався коло козеняти і виявляв своє здивування, не розуміючи, яким способом його було вбито, я знову зарядив [170] рушницю. Трохи згодом я побачив на дереві, на відстані пострілу від мене, великого птаха, схожого на яструба. Бажаючи дати П'ятниці наочну науку, я покликав його до себе, показав пальцем спершу на птаха — це насправді була папуга, хоч я прийняв її спочатку за яструба,— потім на рушницю, далі на землю під тим деревом, де сидів птах, закликаючи його подивитись, як він упаде. Нарешті я вистрелив, і він справді побачив, що папуга впала. П'ятниця й цього разу перелякався, незважаючи на мої пояснення. Здивування його було тим більшим, що він не бачив, як я заряджав рушницю, і гадав, мабуть, що в ній сидить якась чарівна руїнницька сила, що на всякій відстані несе смерть людині, звірові, птиці і взагалі всякій живій істоті. Довго ще не міг він отямитись від подиву, якого наганяв на нього кожний мій постріл; здається, коли б я дозволив йому, він почав би обожнювати мене й мою рушницю. Спочатку він не зважувався доторкнутись до рушниці і розмовляв з нею, як з живою істотою, коли був близько від неї. Він признавався мені потім, що просив тоді рушницю не вбивати його.

Коли його переляк трохи вгамувався, я наказав йому принести мені забиту птицю. Він відразу пішов, але забарився, шукаючи, бо виявилось, що папугу я не вбив, а лише поранив, і вона відлетіла досить далеко від того місця, де вона впала. Нарешті П'ятниця все-таки знайшов і приніс її. Бачивши, що він досі не зрозумів, як працює рушниця, я скористався його відсутністю і знову зарядив рушницю на випадок, коли б ми знову спіткали яку-небудь дичину; але нам більше нічого не трапилось. Я приніс козеня додому і того ж вечорі оббілував його якомога краще. Потім я відрізав чималий кусок свіжої козлятини, зварив його в череп'яному горщику, і в мене вийшов чудовий бульйон.