Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 40

Якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, він забрав у мене стільки ж часу, як і будування цілого човна.

Зробивши все це, я почав учити П'ятницю керувати човном, бо, хоч гребець з нього був дуже добрий, але на стерні та парусах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається парус то з одного, то з другого боку, залежно від зміни напряму. Але він дуже швидко зрозумів усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись — користуватись компасом. Але в тих широтах рідко буває хмарна погода, а туманів майже зовсім не буває, тому компас для нашої подорожі був тепер зовсім не потрібний. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі керуватись зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати з дому ні морем, ні суходолом.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з'явився П'ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер тим більше. Мені було дано нові докази того, як дбає про мене провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а, як і попереду, копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю Отарою, збирав та сушив виноград. Одно слово, робив усе, що було потрібно.

Тим часом наближалась дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись з своїми плотами. Під час припливу я витяг його на берег і наказав П'ятниці викопати невеликий док завбільшки та завглибшки, щоб човен міг плавати в ньому. Коли відплив скінчився, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, і таким чином човен стояв на сухому навіть під час припливу. Від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив рушити в подорож.

Як тільки почало розгодинюватись, мої думки про [186] подорож вернулись, і я почав готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розраховував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я гадав відкрити док і спустити човен на воду. Якось уранці, за своїм звичаєм готуючись до подорожі, я послав П'ятницю на берег по черепаху: яєць та м'яса однієї такої тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П'ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перше ніж я встиг його запитати, закричав:

— Господарю! Господарю! О лихо! О нещастя!

— Що таке, П'ятнице? — спитав я в тривозі.

— Там, коло берега, одна, дві, три... Одна, дві, три піроги!

Знаючи його манеру рахувати, я, подумав, що всіх човнів було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.

— Ну, що ж із того, П'ятнице? Чого ти перелякався?— сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолашний не тямився з переляку. Він, мабуть, подумав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з'їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що, в кожному разі, я й сам підпадаю такій же самій небезпеці, як і він, що коли вони з'їдять його, то з'їдять і мене разом з ним.

— Але, П'ятнице,-сказав я,— ми будемо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П'ятнице?

— Я стріляти,— відповів він,— але їх багато, дуже багато!

— Дарма! — сказав я.— Одних ми вб'ємо, а решта перелякається пострілів.

Я спитав його, чи буде він боронити мене, як я його, і, головне, чи буде він робити все, що я накажу йому,

— Мій умре, якщо ти накажеш, господарю! — відповів він.

Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас). Потім ми зібрали всю нашу вогнепальну зброю, впорядкували її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом, у чотири мушкети поклав по п'ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім [187] того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П'ятниці дав сокиру.

Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і вийшов на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни. Ясно було, що вся ця ватага з'явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом,. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом.

Я спостеріг, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П'ятниця, а значно ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря спускався густий ліс. Мене розлютувало, що дикуни отаборились так близько від мого житла, хоч, певна річ, головною причиною мого гніву було обурення кривавою справою, для якої вони з'явились на острів. Підійшовши до П'ятниці, я сказав, що вирішив напасти на цих звірів і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи буде він допомагати мені в цьому. Він зовсім отямився вже від переляку, в чому, мабуть, йому допоміг ром, і бадьоро повторив, що помре, якщо я накажу йому.

В стані такого обурення я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П'ятниці я дав один із пістолів за пояс і три рушниці на плечі, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Так озброївшись, ми вийшли з дому. Я взяв невелику пляшку рому, а П'ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборвнив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелось зробити величезний круг, щоб обійти бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на постріл.

Дорогою до мене вернулись старі думки, і моя рішучість почала слабнути. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. З якого права, а тим більше — з якої потреби, запитував я себе, збираюсь я заплямувати свої руки кров'ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони передо мною? їхні варварські звичаї мене не обходять; це — нещасна спадщина, якою їх покарав бог. [188] Але якщо бог їх покинув, якщо він у своїй мудрості визнав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то він же не вповноважував мене бути їхнім суддею, а тим більше — катом. Нарешті, коли він сам схоче, він прилюдною помстою скарає їх за прилюдні злочини. Одно слово, з якого б боку не дивитись, а суд над людожерами — не моє діло. Для П'ятниці ще можна знайти якесь виправдання: це його запеклі вороги; вони воюють з його одноплеменцями, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене. Всі ці докази, які не раз спадали мені на думку й раніше, здались мені тепер такими переконливими, що я вирішив тільки підійти до дикунів так, щоб побачити їхнє варварське свято, .а діяти лише тоді, коли це підкаже бог.

З таким рішенням вступив я в ліс. П'ятниця йшов слідом за мною. Ми посувалися з якнайбільшою обережністю, мовчки, стараючись ступати якнайтихше. Підійшовши до узлісся з ближчого до берега боку, так, що лише кілька рядів дерев відокремлювали нас від дикунів, я спинився, стиха покликав до себе П'ятницю і, показавши йому на товсте дерево на узліссі, наказав піти до нього й подивитись, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому сказано, і зараз же вернувся повідомити мене, що все видно дуже добре, що дикуни сидять навколо вогнища і їдять м'ясо одного з полонених, а другий лежить зв'язаний там же, на піску, і вони, напевне, зараз заб'ють і його. При цій звістці вся моя душа спалахнула гнівом. Але я просто жахнувся, коли П'ятниця сказав, що другий полонений, якого дикуни збирались з'їсти, не їхнього племені, а один із білих бородатих людей, що приїхали в його країну на шлюпці. Підійшовши до берега, я в підзорну трубу ясно побачив білу людину. Вона лежала коло моря; руки й ноги в неї були зв'язані якоюсь подібною до очерету рослиною. Це був європеєць, і на ньому був одяг.

Ярдів на п'ятдесят ближче до берега, на горбку, на відстані приблизно половини пострілу від дикунів, росло друге дерево, до якого можна було підійти непомітно для них, бо місцевість між ними і нами була майже скрізь укрита густим чагарником. Стримуючи лють, що бушувала в мені, я відійшов назад кроків, на двадцять, [189] тихенько пробрався за кущами до цього дерева і звідси побачив, як на долоні, все, що діялось на березі, ярдів за вісімдесят від мене.

Я не міг гаяти ні хвилини, бо навколо вогнища, збившись щільною купкою, сиділо дев'ятнадцять жахливих негідників. За кілька кроків від цієї групи, коло християнина, що лежав на землі, стояли ще двоє і, схилившись над ним, розв'язували йому ноги: очевидно, їх тільки що послали по нього. Ще трохи — і вони зарізали б його, як барана, а потім, мабуть, розрізали б на частини та почали смажити. Я звернувся до П'ятниці:

— Ну, П'ятнице, роби, як я тобі накажу!— сказав я йому. Він відповів, що робитиме.— Тепер дивись на мене, і що буду робити я, те ж саме роби й ти.

З цими словами я поклав на землю мисливську рушницю та один із мушкетів, а другим мушкетом націлився в дикунів. Націлився й П'ятниця.

— Ти готовий? — спитав я. Він відповів, що готовий.

— Тоді стріляй! — сказав я і вистрелив.

П'ятниця націлився краще за мене: він убив двох і поранив трьох, я ж убив лише одного й поранив двох. Важко уявити собі, якого переполоху наробили наші постріли серед дикунів. Всі, кого не настигла куля, зірвались на ноги і заметушились на березі, не знаючи, куди кинутись і в який бік тікати. Вони ніяк не могли догадатись, звідки впала на них загибель. Згідно з моїм наказом, П'ятниця стежив за моїми вчинками.