Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 39

Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, звідки, як відомо читачеві, я багато років тому побачив американський континент, П'ятниця довго вдивлявся в далечину в тому напрямі і раптом почав скакати, танцювати й кликати мене до себе, бо я був досить далеко від нього. Я підійшов і спитав, у чому справа. — О, радість! О, щастя!-вигукнув він.— Он там, дивіться... звідси видно... моя земля, мій народ!

Я помітив, як на його обличчі з'явився вираз незвичайної радості: очі іскрились, здавалось, ще хвилина — і він полине через море, до рідного краю. Це спостереження навіяло мені багато думок, і я почав ставитись до свого слуги з меншим довір'ям. Я був певен, що при першій нагоді П'ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він мені зобов'язаний; може, навіть зрадить мене ради своїх одноплеменців, приведе їх сотню чи дві на мій острів, вони уб'ють мене і з'їдять, і він бенкетуватиме з ними так само весело, як вони звичайно бенкетують, пожираючи взятих в полон ворогів. Але, гадаючи так, я був дуже несправедливий до бідного чесного дикуна і згодом пошкодував, що так поставився до нього. А проте моя підозра щодня зростала. Так минуло кілька тижнів. Я став трохи обачнішим і не таким ласкавим до нього, як попереду. Але це справді було дуже несправедливо: чесне, вдячне створіння про це навіть не думало і додержувалось, як виявилось на моє велике задоволення згодом, найкращих правил християнської моралі.

Ставлячись до П'ятниці з підозрою, я, як ви, мабуть, здогадуєтесь, щодня розпитував його, гадаючи, що він викриє який-небудь свій план, спрямований проти мене, але він говорив так щиро й простодушно, що мені нічим [181] було підкріпити своєї підозри. Я, нарешті, заспокоївся і він знову заволодів моїм довір'ям, навіть не помітивши моєї тривоги, і згодом я не міг уже підозрівати його в обмані.

Одного разу, коли ми з П'ятницею знову піднялися на той горбок (тільки цього разу над морем стояв туман і континенту не було видно), я спитав його:

— Ну, П'ятнице, хотів би ти вернутись на батьківщину, до свого народу?

— Так,— відповів він,— я був би дуже радий бути серед свого народу.

— Що ж ти робив би там? — вів я далі.— Знову зробився б дикуном і почав би, як раніше, їсти людське м'ясо?

Його обличчя набрало зосередженого виразу, він похитав головою і відповів:

— Ні, ні. П'ятниця сказав би там їм усім: живіть хороше, моліться богу, їжте хліб, козлятину, молоко, не їжте людського м'яса.

— А якщо ти їм це скажеш, вони не вб'ють тебе? Він глянув на мене так само спокійно і відповів:

— Ні, не вб'ють. Вони любитимуть учитись добра,— бони будуть раді навчитись добра, хотів він сказати — і додав:— Вони багато чого навчились від бородатих людей, що приїхали човном.

Тоді я знову спитав, чи хотів би він вернутись до них. П'ятниця посміхнувся й відповів, що не зміг би пропливти так багато.

Я сказав, що зроблю йому човен; він відповів, що охоче поїде, якщо я поїду з ним.

— Як це я поїду? — спитав я.— Вони ж з'їдять мене.

— Ні, ні, не з'їдять,-промовив він палко,-я зроблю так, не з'їдять, я зроблю так, вони тебе дуже любити.

Мій чесний П'ятниця хотів сказати цим, що розкаже своїм землякам, як я побив його ворогів та врятував йому життя, і що за це вони полюблять мене. Після цього він своєю ламаною мовою розповів, як ласкаво поставились вони до сімнадцяти білих бородатих людей, занесених туди лихою пригодою.

З того часу, признаюсь, мені вроїлась у голову думка спробувати переправитись на суходіл і розшукати там бородатих людей, про яких говорив П'ятниця. Безперечно, це були іспанці або португальці, і, думав я, коли мені пощастить приєднатись до них, ми вкупі, бувши на суходолі, знайдемо спосіб вирватись звідти швидше, ніж це робив би я сам на острові, за сорок миль від суходолу, не маючи допомоги. Отже, через кілька днів я знову почав з П'ятницею ту ж саму розмову. Я сказав, що дам йому човен, щоб він міг повернутись на батьківщину, і повів його на протилежний кінець острова, де стояв мій фрегат. Вичерпавши з нього воду (щоб краще його зберегти, я затопив його), я підвів П'ятницю до берега, показав йому фрегат, і ми сіли в нього.

Виявилось, що П'ятниця чудовий гребець; човен ішов нього, мабуть, так само легко і швидко, як і в мене. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:

— Ну що ж, П'ятнице, поїдемо до твоїх земляків?

Він здивовано глянув на мене: очевидно, човен здавався йому надто малим для такої далекої подорожі. Тоді я сказав йому, що в мене є трохи більший човен, і другого дня повів його на те місце, де стояв мій перший човен, якого я не міг спустити на воду. П'ятниці він здався досить великим. Але від часу збудування цього човна минуло двадцять два чи двадцять три роки; весь цей час човен стояв під відкритим небом, його пекло сонце й мочили дощі, тому він весь розсохся й прогнив. П'ятниця сказав, що такий човен буде цілком годящий, і на нього можна буде навантажити досить харчів, хліба та питва.

Таким чином, моє рішення поїхати разом з ним на суходіл настільки зміцнилось, що я запропонував йому збудувати такий самий човен і поїхати ним додому. Він не відповів ні слова, але став дуже похмурим та сумним. Коли я спитав, що з ним, він сказав:

— За що ти сердитий на П'ятницю? Що мій зробив?

— З чого ти взяв, що я сердитий на тебе? — спитав я,— я зовсім не сердитий.

— Не сердитий! Не сердитий! — пробурчав він кілька разів,— а навіщо випроваджувати П'ятницю додому?

— Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому,— відказав я.

— Так, хочеться,— відповів він,— але тільки, щоб обидва. П'ятниця не хоче туди, господаря там немає.

Одно слово, він і слухати не хотів, щоб покинути мене.

— Ну, я поїду,— сказав я.— Але що я там робитиму?

Він жваво обернувся до мене: [183]

— Ти багато робити, добре робити; навчати дикі ; люди бути добрі, приручені, смирні і говорити їм пізнати бога, молитись богові, жити нове життя.

— Ого, мій друже! — зітхнув я на це.— Ти сам не знаєш, що говориш. Я ж сам тільки темна людина.

— Так, так!-скрикнув він — Мене навчав добра, їх будеш навчати.

— Ні, ні, П'ятнице,— сказав я,— їдь без мене, а я залишусь тут і буду жити, як жир. сам.

Він знову насупився, потім раптом підбіг до сокири, яку він звичайно носив, схопив її і простяг мені. — Що мені з нею робити? — спитав я.

— Ти взяти й убити П'ятницю,— відповів він.

— Для чого ж мені тебе вбивати?

— А чому женеш геть П'ятницю? — відказав він дуже швидко.— Убий П'ятницю, не жени його геть.

Він справді був дуже засмучений; я помітив на його очах сльози. Його прихильність до мене була така очевидна, що я тоді ж сказав йому і потім часто повторював, що, поки він сам хоче жити зі мною, я ніколи не прожену його.

Отже, все це остаточно переконало мене, що П'ятниця відданий мені навіки, що єдина причина його бажання вернутись на батьківщину — гаряча любов до своїх одноплеменців і надія, що я навчу їх добра. Але, не бувши надто зарозумілим, я не мав наміру братись до такої відповідальної справи, як освіта дикунів. Проте моє бажання визволитись анітрохи не поменшало від цього. Моє нетерпіння особливо збільшилось після тієї розмови, з якої я дізнався, що сімнадцять бородатих людей живуть так близько від мене. Не відкладаючи справи надалі, я почав шукати разом з П'ятницею відповідне товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен, щоб пуститись на ньому в путь. На острові росло стільки будівельного лісу, що з нього можна було б збудувати цілий флот — не те що пірог або човнів, а й добрих великих суден. Та, щоб уникнути помилки, зробленої під час будування першого човна, я вважав за найпотрібніше знайти дерево якомога ближче до берега. Тоді нам не дуже важко буде спустити човен на воду.

Нарешті П'ятниця натрапив на цілком годяще для нас дерево. Він краще за мене знав, якого сорту ліс потрібний для цього. Я не можу сказати, якої породи було дерево, яке ми зрубали: кольором та запахом воно [184] було як фустикове дерево або щось середнє між ним та нікарагуанським. П'ятниця настоював, щоб колоду випалити зсередини, як це роблять дикуни, будуючи свої піроги, але я сказав, "що легше буде видовбати ЇЇ теслярським інструментом, і коли я показав йому, як це робиться, він погодився, що так буде зручніше. Ми зараз же стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Ми обтесали його зовні сокирами (я навчив П'ятницю й цієї роботи) і надали йому правильної форми човна. Але потрібно було що кілька тижнів, щоб спустити наш човен на воду, "бо ми посували його на дерев'яних котках дюйм по дюйму.

Коли човен був уже на воді, я здивувався, як спритно, незважаючи на розміри судна, П'ятниця орудував ним, як швидко він повертав його і як добре гріб. Я спитав його, чи можемо ми рушити в море в такому човні.

— О так,— відповів П'ятниця,— він пливтиме дуже добре, хоч і великий вітер.

Та в мене був ще один план, невідомий П'ятниці,— зробити щоглу, парус і якір. Дістати щоглу було легко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П'ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з парусом мені довелось поратись самому. У мене залишились іще старі паруси або, краще сказати, шмаття від них, бо вони лежали марно більше ніж двадцять шість років; я не дуже дбав про їх збереження, бо не думав, що вони можуть коли-небудь придатись, і був певен, що всі вони погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх. Це коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного паруса, що зветься в Англії "баранячою лопаткою", та ще маленький парус, так званий "шпринтов". Такими парусами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав із Берберії, про що я розповів уже раніше.

Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та паруси, бо хотів мати все до ладу; змайстрував ще третій, передній парус, що мусив допомогти повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я приробив стерно, і це мусило значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним майстром, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого приладу, як стерно, [185] і не пожалкував праці, щоб зробити його.