Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 48

їх було стільки, що могло здатись, ніби я зовсім не збираюсь їхати з ними, а зостаюсь на острові назавжди.

По-перше, він привіз цілий ящик пляшок з дуже добрими міцними напоями, в тому числі шість великих (на дві кварти кожна) пляшок мадери; далі, два фунти чудового тютюну, дванадцять добрячих кусків м'яса, шість кусків свинини, мішок гороху, фунтів сто сухарів, ящик цукру, ящик білого борошна, повний мішок лимонів, дві пляшки лимонного соку і ще багато чого їстівного та напоїв. Але, головне, мій друг подбав про одяг, що був мені в тисячу разів потрібніший за їжу. Він привіз мені півдюжини нових чистих сорочок, стільки ж дуже гарних нашийних хусток, дві пари рукавичок, капелюх, черевики, панчохи і свій дуже гарний, майже неношений костюм — одно слово, він одяг мене з голови до ніг. Легко уявити собі, яким приємним був мені цей подарунок у моєму тодішньому становищі! Але який був у мене незграбний вигляд і як незручно й невигідно було мені в ньому перший час!

Тільки-но закінчилась уся ця церемонія і я наказав віднести подарунки в мою фортецю, як ми почали радитись, що робити з полоненими. Питання полягало в тому, чи не буде небезпечно брати їх з собою, особливо двох, атестованих капітаном як непоправні негідники. За його словами, це були такі мерзотники, що коли б він і зважився взяти їх на корабель, то не інакше, як в'язнів, у кайданах, щоб віддати їх до рук правосуддя в першій же англійській колонії, куди ми зайдемо. Питання це дуже непокоїло капітана. Тоді я [222] сказав йому, що коли він хоче, то я влаштую так, щоб ці два молодці самі почали просити покинути їх на острові.

— Я був би дуже радий,— відповів капітан.

— Гаразд,— сказав я.— Так я зараз же пошлю по них і переговорю з ними замість вас.

Покликавши до себе П'ятницю та двох заложників, тепер випущених, бо їх товариші додержали слова, я наказав їм перевести п'ятьох полонених із печери, де вони сиділи, на дачу (не розв'язуючи їм рук) і там почекати мене. Трохи згодом я пішов туди в своєму новому костюмі і на цей раз уже як губернатор. Коли всі зібрались і капітан сів біля мене, я наказав привести до себе в'язнів і сказав їм, що я знаю їх злочинне ставлення до капітана, знаю, що вони хотіли втекти з кораблем і. напевне, зайнялися б розбоєм, якби, волею провидіння, не потрапили самі у викопану ними яму. Я повідомив їх, що, з мого розпорядження, корабель повернено законному командирові і він тепер на рейді. Капітан, якого вони собі обрали, дістав заслужену кару за свою зраду, і незабаром вони побачать його повішеним на реї. Потім я спитав їх, що можуть вони сказати на своє виправдання, бо я маю намір стратити їх, як піратів, на що моя посада дає мені цілковите право.

Один із них відповів за всіх, що вони не можуть нічого сказати на своє виправдання, але що капітан обіцяв помилувати їх, і тому вони уклінно благають моєї ласки. Але я сказав їм, що не знаю, яку ласку я можу зробити їм, бо я сам вирішив покинути цей острів з усіма своїми людьми й поїхати в Англію з їхнім кораблем. Що ж до капітана, то він може взяти їх з собою не інакше, як закутих у кайдани, а прибувши в Англію, віддати їх до суду за бунт і зраду. А за це їм, як вони самі добре знають, загрожує шибениця. Отже, я не знаю, що для них краще, хіба що вони самі вирішать зостатись на острові. Коли б вони зробили так, я міг би залишити їх тут і був би не проти того, щоб подарувати їм життя, аби тільки вони зуміли влаштуватись на острові.

Вони з радістю погодились на мою пропозицію і дуже дякували мені, кажучи, що, певна річ, краще жити в пустині, ніж вернутись в Англію лише для того, щоб потрапити на шибеницю. Капітан удав, ніби він щось має проти мого плану й не зважується залишити їх тут. [223]

Тоді я теж удав, ніби розсердився на нього, і сказав йому, що вони мої полонені, а не його, що я обіцяв милувати їх і додержу свого слова, а коли він не вважає за можливе погодитись зі мною, то я зараз же випущу їх на велю, і тоді нехай він ловить їх сам, як знає,

Після цього вони ще раз палко подякували мені за заступництво, а я звільнив їх і наказав їм вернутись у ліс, звідки вони прийшли. Крім того, я пообіцяв залишити їм кілька рушниць та дещо з амуніції і дати вказівки, як їм улаштуватись тут найкраще, коли вони цього хочуть.

Вернувшись після цих переговорів додому, я почав збиратись у дорогу. Капітана я попередив, що буду готовий тільки другого ранку, і попросив його їхати на корабель без мене, а вранці надіслати по мене шлюпку. Я сказав йому також повісити на реї труп капітана, обраного бунтівниками, щоб ті п'ятеро могли його побачити.

Коли капітан поїхав, я наказав покликати до мене цих людей і почав з ними серйозну розмову про їх становище. Повторивши, що вони, залишаючись на острові, вибирають, по-моєму, кращу долю, бо вдома їх неодмінно повісять, я показав їм на корабельну рею, де висів труп їхнього капітана й сказав, що їх доля була б така сама.

Коли вони підтвердили, що залишаться з охотою, я сказав, що хочу ознайомити їх з історією мого життя на острові, щоб полегшити їм перші кроки, і почав своє оповідання. Я розказав їм докладно геть усе: як потрапив я на острів, як збирав виноград, як посіяв рис та ячмінь, як навчився пекти хліб. Показав їм свою фортецю, свої ниви та загони, одно слово, зробив усе, залежне від мене, аби тільки вони могли влаштуватися вигідніше. Не забув я попередити їх і про те, що незабаром до них можуть приїхати шістнадцять іспанців, дав їм листа до цих гостей і взяв з них слово, що вони приймуть їх у своє товариство на однакових з собою правах.

Я залишив їм усю свою зброю — п'ять мушкетів, три мисливські рушниці й три шпаги, а також півтора барильця пороху, якого в мене залишилося ще багато, бо, крім перших двох років, я майже не стріляв. Я дав їм докладне пояснення, як ходити за козами, як доїти та годувати їх, як виробляти масло й сир. Одно слово, я коротко розповів їм усю історію свого життя на острові. [224]

Нарешті я пообіцяв ублагати капітана, щоб він залишив їм іще два барильця пороху та насіння городини, якого мені так бракувало і якому я так радів би. Мішок гороху що капітан привіз мені на харч, я теж віддав їм на господарство, порадивши посіяти його якнайбільше. ! Зробивши все це, я попрощався з ними і другого дня переїхав на корабель. Та як не поспішали ми відпливти, а не встигли знятися з якоря тієї ночі. Другого ранку вдосвіта двоє з п'ятьох вигнанців припливли до корабля, гірко скаржачись на своїх товаришів, і заклинали нас богом забрати їх з собою, хоч би їх і повісили відразу, бо, за їх словами, їм однаково загрожує смерть, коли вони зостануться на острові. Відповідаючи на їх прохання, капітан сказав, що не може забрати їх без мого дозволу. Нарешті, примусивши їх урочисто заприсягтись, що вони виправляться і будуть зразково поводитись, ми прийняли їх на корабель. Після доброго прочухана вони стали дуже порядними й смирними хлопцями.

Трохи згодом, коли почався приплив, ми послали на берег шлюпку з речами, які ми обіцяли лишити поселенцям. До цих речей, на моє прохання, капітан додав їхні скрині та одяг, за що вони були йому дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи не забути їх і послати за ними корабель, коли в мене буде на це змога.

Покидаючи свій острів, я взяв на спомин свою величезну шапку з козячої шкури, свій зонтик та одну з своїх папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, аж зовсім потемніли, й тільки після доброї чистки знову набули вигляду срібних. Узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля.

Так покинув я острів 19 грудня, року, згідно з корабельними записами, 1686, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів. Із цього другого полону я визволився того ж самого числа, як і тоді, коли вперше втік на баркасі від салеських маврів. Після довгої морської подорожі я приїхав в Англію 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п'ять років.

Приїхавши в Англію, я був для всіх таким чужим, ніби ніколи й не жив там. Моя благодійниця й довірена, якій я дав на схованку свої гроші, була ще жива, але зазнала багато лиха, вдруге овдовіла і дійшла до вбозтва. Я не тільки заспокоїв її щодо сплати боргу, запевнивши [225] , що не буду вимагати від неї нічого, а ще, в подяку за колишні турботи та відданість мені, допоміг їй, скільки дозволяли мої обставини. А дозволяли вони мені дуже мало, бо мій запас грошей був тоді дуже невеликий. Зате я обіцяв ніколи не забувати її колишньої доброти і справді таки не забув її, коли справи мої покращали, як про це буде сказано своєчасно.

Потім я поїхав у Йоркшир. Батько мій умер, мати теж, і весь наш рід погас, за винятком двох сестер та двох дітей одного з моїх братів. Мене давно вже вважали за померлого, і тому мені з батьківської спадщини не залишили нічого. Одно слово, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що мав, було надто мало, щоб улаштуватись.

Цілком несподіваний вияв вдячності зустрів я з боку капітана корабля, якого я так щасливо визволив із біли, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він стільки доброго наговорив власникам судна про те, як я врятував людям життя, що вони разом з іншими купцями, зацікавленими в їх операціях, покликали мене до себе, дуже хвалили мене й подарували мені двісті фунтів стерлінгів.

Подумавши про своє становище й про те, як мало залишилось мені надії влаштуватись в Англії, я вирішив податись до Лісабона й спробувати дізнатись там про мою бразильську плантацію та про мого компаньйона, що, як я мав підстави гадати, мусив уже багато років вважати мене за померлого. Для цього я рушив морем до Лісабона і прибув туди в квітні. В усіх цих подорожах мій слуга П'ятниця супроводив мене і при кожній нагоді доводив мені свою вірність.

Приїхавши в Лісабон і розпитавшись, я, на превелику свою радість, знайшов мого старого друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене в морі коло берегів Африки. Він постарів і не плавав більше, а судно передав своєму синові, теж уже літній людині, що й торгував тепер з Бразилією. Старий не впізнав мене, та й я його ледве впізнав, але скоро пригадав його.