Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 49

Згадав і він мене, коли я сказав йому, хто я.

Після палких, як належить між старими друзями, привітань я, звичайно, спитав про свою плантацію та свого компаньйона. Старий сказав, що не був у Бразилії вже років з дев'ять. А останнього разу, коли він виїздив звідти, мій компаньйон був ще живий, але мої [226] довірені, яким я доручив доглядати мою частку, обидва померли. Проте каштан гадав, що я можу одержати найдбкладніші відомості про свою плантацію } про поліпшення, зроблені на ній, бо настановлені (мною опікуни, бувши певні, що я пропав безвісти и утонув, подавали звіт про прибутки з моє! частини плантації урядовцеві державної скарбниці. А цей урядовець постановив — на випадок, коли я не повернусь, відібрати всю мою власність, одну третину прибутків з неї відрахувати до державної скарбниці, а дві третини віддавати августінському монастиреві для бідних та для навернення індійців до католицтва. Коли ж я з'явлюсь сам або хтось інший замість мене за моєю спадщиною, то її повернуть усю, крім, ясна річ, прибутку, витраченого на благодійства. Капітан запевнив мене, що королівський урядовець, який відає прибутками з земель, і монастирський економ весь час пильно стежили за тим, щоб мій компаньйон щороку подавав їм докладний звіт про прибутки з плантації, отже, моя частина йшла до них повністю.

Я спитав каштана, чи відомо йому, на скільки збільшилась прибутковість плантації, чи варто знову добиватись її та чи можу я, приїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину. Він відповів, що не може сказати точно, на скільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно збагатів, володіючи однією половиною. Скільки йому було відомо, третина моїх прибутків, що йшла до королівської скарбниці і, здається, теж передавалась якомусь монастиреві чи релігійному товариству, перевищувала двісті мойдорів річно. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не треба й питати, бо мій компаньйон живий і засвідчить їх. Має допомогти в цьому й моє прізвище, зазначене в списках місцевих землевласників. Він сказав ще, що наступники настановлених мною опікунів — хороші, чесні люди, до того ж багаті, і вони не лише допоможуть мені одержати назад моє майно, а, як він гадав, дадуть іще мені чималу суму грошей, що склалася з прибутків від плантації за той час, коли нею відали їх батьки і прибутки не йшли державі, тобто, за його підрахунком, років за дванадцять.

Це трохи здивувало й засмутило мене, і я спитав капітана, як могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю,— адже він знав, що я написав [227] заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.

Він сказав, що це правда, але доказів моєї смерч в нього не було і, значить, він не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про мої загибель. Та йому й не хотілось брати на себе завідування моєю плантацією, бо вона була дуже далеко Проте заповіт він подав і права свої заявив, і якби вії міг довести, що я живий або помер, то почав би діяти за довіреністю і вступив би у володіння тим "енгеньйо" (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, що й тепер живе в Бразилії.

— Але,— вів далі старий,— я мушу сказати вам де-і що, менш приємне для вас, ніж те, що я розказав вам! досі: ваш компаньйон та опікуни, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і передали мені гроші. Тоді плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, збудування фабрики та придбання невільників, так що прибутки були далеко не такі великі, як пізніше. Але я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив їх.

Через кілька днів після цього мій старий друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у тюках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо. Із звіту я побачив, що прибутки щороку збільшувались, але через величезні витрати прибутку було спочатку не дуже багато. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п'ятнадцять подвійних тюків тютюну, що загинули разом з його кораблем під час аварії при повороті з Бразилії до Лісабона років через одинадцять після мого від'їзду. Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він був змушений витратити мої гроші, щоб поповнити свої втрати й купити собі частину в новому судні.

— І все-таки, старий мій друже,— закінчив він,— вам не доведеться бідувати, бо, коли вернеться мій син, ми віддамо вам усі ваші гроші.

З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойів [228] а на забезпечення решти боргу — в писаній формі свої права на судно, з яким його син поїхав до Бразилії— Він був власник однієї четвертини його, а син —

Я був такий зворушений чесністю і добротою бідного старого, що не міг припустити цього. Згадуючи, що він зробив для мене, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримав сльози. Отже, я насамперед спитав, чи дозволяють йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це надто важко для нього. Він відповів, що, звичайно, це буде важко, але гроші мої, і мені вони, мабуть, іще потрібніші, ніж йому.

У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не плакав. Нарешті я взяв сто мойдорів і, попросивши пера та чорнила, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що коли я одержу назад свою плантацію, то віддам йому й сто мойдорів, як я зробив згодом. А на передачу мені права на володіння судном я ніяк не міг погодитись. Коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне їх, бо я переконався, що він чесна людина; коли ж вони мені не будуть потрібні і я одержу назад усе, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенні.

Після цього старий спитав мене, чи хотів би я, щоб. він допоміг мені заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Капітан не став мене відраджувати, але сказав, що є багато інших способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що в гирлі Тахо стоять судна, готові до відплиття в Бразилію, він записав моє прізвище в офіціальні книги і ствердив присягою, що я живий і що я є той, хто зайняв землю для згаданої плантації. Засвідчивши це у нотаря і склавши довіреність, він сказав мені надіслати її з його листом одному його знайомому купцеві в Бразилії, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.

Не можна діяти сумлінніше, ніж діяв за довіреністю цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав по невільників до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами: [229]

Перше — звіт про прибутки з моєї ферми, чи план тації, від того часу, як їх батьки розрахувалися з моїм старим другом, португальським каштаном, тобто з шість років; мені припадало 1174 мойдори.

Друге — звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд ні забрав під свою опіку плантацію як майно особи, зник лої безвісти, що, по закону, вважалось за громадськ5 смерть. Прибутковість плантації поступово зростала, І прибуток за ці чотири роки дорівнював 19 446 крузадо або 3240 мойдорам.

Третє — звіт пріора августінського монастиря, що] одержував прибутки протягом більше чотирнадцяти років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, але чесно заявив, що в нього залишилось 872 мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська скарбниця не повернула мені нічого.

Там був ще лист від мого компаньйона. Він щиро, вітав мене з щасливим поверненням, радів, що я живий, сповіщав, як розрісся тепер наш маєток, скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна тепер плантація і скільки працює на ній невільників. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали його добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав "Ave, Maria"(2), дякуючи святій діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразилію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як порядкувати нею, коли я не приїду сам. Лист закінчувався запевненням у щирій дружбі як його самого, так і його домашніх. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово оброблених леопардових шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, що їздив туди й відбув щасливішу подорож, ніж моє судно. Він надіслав мені ще п'ять ящиків різних ласощів високої якості та сто некарбованих кусків золота, трохи менших за мойдори. З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот тюків тютюну, а решту золотом.

(1) Крузадо — португальська золота монета, на зворотному боці якої стояв знак хреста.

(2) Хвала тобі, Маріє! (Латин.).

Можу сказати, що для мене, як для Нова, кінець [230] був кращий за початок. Важко описати, як билось моє серце, коли я читав ці листи, а особливо коли я побачив навколо себе свої багатства. Звичайно бразільські судна йдуть цілим флотом, і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари. Отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, почув себе погано, і, якби старий капітан не побіг вчасно і не приніс мені якогось напою, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і тут Же помер би. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послав по лікаря, а той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, наказав пустити мені кров. Після цього мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я помер би.

Тепер я несподівано став власником більше п'яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку у Бразилії, що давав мені на рік понад тисячу фунтів прибутку, не менш певного, ніж з маєтків в Англії.