Життя Ісуса - Сторінка 14

Смертельний гріх — осквернити довірливого свідка, у якому ми всі матимемо потребу в день Страшного суду,— ту дитину, якою ми були.

Тут Син людський вводить нас у таємницю свого правосуддя. І його царство, і те правосуддя, яке в ньому панує,— не від цього світу. Те, що заслуговує смерті, чи радше життя в безконечних муках, в очах світу виявляється законним або принаймні не вартим уваги.

Світ! У цю хвилину Ісус думає про світ; він ніколи не може вгамувати у собі обурення, думаючи про нього. Відхиливши од себе дитину, вигукує:

— Горе світові од спокус! Неможливо, щоб спокуси не прийшли, але горе тому, через кого приходять вони!

Упродовж століть світ, що поринув у спокуси, незворушно слухає прокляття цього Іудея і сміється з його погроз. Він не боїться, що буде "посолений вогнем" (саме цей вислів використовує Ісус). Світ не вірить у такий вогонь, в якому тіло людини не згоряє, а горить у вічних муках. "Невгасима геєна огненна", яка лякала стількох людей, відколи Син людський так виразно описав її жахи, це палаюче багаття, в якому не вмирає навіть трупний хробак, карає не лише ті злочини, які люди вважають тяжкими; це справедлива плата за духовне осквернення, за душевний неспокій юних сердець, розплата за знівечені душі. Світові, який розбещує дитинство, розпалює й задовольняє пристрасті, світові, який обожнює кожне хтиве бажання, Ісус сміливо протиставляє інший, майже надлюдський закон чистоти і надає абсолютної цінності цнотливості, єдності серця й тіла. Ніякого пом'якшення: краще відрубати собі ту частину тіла, яка спокушає нас до зла, ніж зберегти її для цього вічного вогню: "Бо кожна людина буде посолена вогнем..."

Чи він помітив, як зблиснула жорстокість в очах іудеїв, готових вершити правосуддя? Схаменувся: ні, негожё праведникам розпалювати на землі вогонь і кидати в нього нечестивців. Не треба нам наслідувати невблаганність Бога, який запалив цю геєну, але й прийшов померти, аби врятувати нас від неї. Ісус уже наперед накреслював чіткі межі для покаяння грішника: спочатку пересторога, потім осуд у присутності двох-трьох осіб... І лише тоді, коли грішник упиратиметься, Церква вважатиме його за поганина. Як він остерігається цих жорстоких іудеїв! Ісус велить їм прощати не сім разів, а сімдесят раз по сім, і розповідає притчу про боржника і кредитора: один цар подарував борг своєму слузі, який був винен йому десять тисяч талантів. Той раб, вийшовши з палацу, схопив за горло одного зі своїх товаришів, який завинив йому сто динаріїв, і кинув його до в'язниці. Тоді цар тяжко покарав його за те, що він не змилосердився над своїм боржником.

Таким чином, наперед задуманим способом. найстрашніші погрози Господа завжди зводяться до слів милосердя. Кожне прокляття приводить його до таємниці любові, яку йому доводиться ховати за вогненну запону з боязні, що свої учні можуть спробувати зловживати нею.

Розділ XVI

ВІДХІД ДО ЄРУСАЛИМА

Настала суха осінь — час збору винограду. Ставили курені з хворосту, так звані кучки, звідки можна було пильнувати врожай. Ісус попрямував з дванадцятьма до Єрусалима на свято Кучок. Уже протягом кількох тижнів зайнятий потайки їхніми душами, Ісус уникав натовпу, і маленька група зовсім не зросла. Та лише Учитель міг підрахувати, скільки бажаних сердець відійшло од нього. Вони сидять тепер по домах Капернаума, Хоразина, ВитсаТди, немовби Христос ніколи не переходив! через ті міста. І все, що він здійснив,— здійснив намарно: Час, даний Тм, минув: Син людський відправляється в Єрусалим і більше не повернеться, принаймні у земній плоті. Отже, те, що він прийшов урятувати, не буде врятоване. Ісус кине в обличчя міст, яких не зумів підкорити, крик серця, яке знає, що справу програно (якщо взагалі справа Бога може бути програна). Любов, яка оточувала їх, встає і відходить. Яка таємниця криється у можливості людського створіння відкидати бажання Бога! Видається, що там милосердя зазнало великої поразки, бо Син людський не міг стриматися і прокляв той берег такою анафемою, що од Витсаїди не лишилося й сліду. А він, який усе знає, не може оговтатися од такої відмови; у страшних словах чується здивування.

ПРОКЛЯТІ МІСТА

— Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Витсаїдо! Бо якби чуда, що у вас відбулися, сталися в Тірі й Сидонг, вони давно б покаялись у волосяниці та в попелі. Тому кажу вам: Тірові й Сидонові Судного дня легше буде, ніж вам. Та й ти, Капернауме, чи піднесешся під небеса? Аж у пекло зійдеш, бо якби чуда, свідком яких ти був, сталися в Содомі, він стояв би й досі... Тому кажу вам: землі Содомській легше буде Судного дня, ніж тобі.

Після такого вибуху Син людський заспокоюється, повертається до таємниці свого існування. Йому не потрібно уникати дратування взятих на себе тіла і крові, щоб заховатися у недосяжному спокої свого Вітця.

— Благословляю тебе, Отче, володарю неба і землі, за те, що ти приховав це від мудреців і розсудливих, і відкрив це покірним. Так, Отче, я благословлю тебе за те, що тобі так сподобалося.

Він укріплюється і заспокоюється розумінням цього невимовного союзу. Радість Трійці звучить у словах, що їх слухають бідні люди; вони запам'ятовують ці слова разом з іншими незрозумілими для них. Проте вони закарбовуються в їхній пам'яті, може тому, що після прокляття, від якого вони аж заціпеніли, тепер почули нотки радості.

Син людський поринав у глибини власного спокою. Він одвів погляд від Капернаума і Хоразина, від яких сьогодні лишилося тільки розкидане каміння. Маленький гурт людей ступає у мовчанці. Дехто засумував, думаючи про геєну вогненну: чи може людина встояти перед спокусою? Вони відшукують у своєму житті імена забутих жертв. Усі любили свою Витсаїду, яка тільки-но була проклята. Не один з них раптом відчув втому: навіщо стільки зусиль, якщо все закінчиться вічним вогнем і зруйнуванням їхньої земної батьківщини? І раптом звучить той самий голос; тільки-но сповнений гніву, він тепер ніжно промовляв до них:

— Ходіть до мене, усі втомлені і зігнені тягарем своїм, і я заспокою вас.

— Господи, ми знесилились від нашого падіння і зрад. Ми не можемо більше нести той тягар...

— Візьміть на себе моє ярмо і слухайте мої настанови, бо я лагідний і покірний серцем свої^; і ви знайдете спокій для душ своїх. Бо моє ярмо солодке, і ноша моя легка.

Ті, кого збентежили прокляття й нашіптування людини з Іскаріота: "Яка непотрібна запальність! Який безглуздий гнів!", дістали від сповненого ніжності заклику Ісуса майже фізичне відчуття таємниці впокорення Бога. Вони справді скуштували солодкості цього ярма. Вони більше нічого не бояться. Що їм Витсаїда чи Хоразин? їхньою єдиною батьківщиною є Христос; вони не мають іншого царства, окрім його царства. Даремно він пробував їх настрахати: його любов сама себе виказувала щомиті: "Ходіть до мене, усі втомлені..."

Про галасливу й надокучливу родину Ісуса, яка ставилась до нього зі скритою ворожістю, звичайно забувають. Його родина у Назареті, почувши прокляття прибережним містам, казала йому: "Іди звідси в Іудею. Ніхто ж бо не чинить нічого тайно, коли сам бажає бути явним. Якщо ти таке робиш, то яви себе світові".

Але Ісус не хотів іти до Єрусалима зі своїми кревними, які не вірили в нього, хоч сподівалися мати якусь користь від родинного зв'язку. Так само, як Іуда, вони терзалися між недовір'ям і жадібністю. Про те, що на Учителя чатувала небезпека в Єрусалимі, вони знали і відмахувалися від неї: самі ж бо вони нічим не ризикували. Ця лицемірна, честолюбна і підла родина жахала Христа. І він говорив їм:

— Світ не вмів би вас ненавидіти; мене ж він ненавидить, бо я даю свідчення про те,.що його творіння погані. Йдіть на це свято. А я ще не піду, бо ще не настав мій час.

Він дав їм відійти, зробивши вигляд, що лишається. Але потім пустився в дорогу. Не треба було приймати рішення про це тепер, бо ця остання мандрівка була вирішена усією вічністю: "А як наблизився час, коли Ісус мав бути взятий з цього світу, він постановив пуститися в дорогу до Єрусалима..." Все було визначено день за днем, година за годиною. Його час настав, і він не міг лишатися ні на хвилину довше, промовити ще якесь слово для порятунку проклятих міст.

На цьому останньому витку свого земного життя Син людський хотів лишитися на самоті. Як би він їх не любив, та йому, напевне, було обтяжливб водити за собою тих одинадцять учнів, які нічого не розуміли з півслова, ще й того хитруватого і нерозумного зрадника! Якщо б він міг лишитися сам з Йоаном... І справді, з тексту виглядає, що з ним був син Зебедея. Інших він відправив наперед, щоб готували йому дорогу.

Чому, перетинаючи Самарію, він не зайшов у Сихар? У сухому повітрі над рівниною несло запахом виноградного соку від пресів. Дні ставали коротшими. Чи відчув Бог поряд 'з усіма людськими скорботами також сумне щастя нашого короткочасного існування? Чи відчув Син людський у таємничості своєї подвійної природи жаль і зворушення, яке викликає згасаюче осіннє сонце у смертному людському серці? Поняття часу, того, що існує, минає й закінчується, п'янить Сущого — того самого, який кілька днів опісля здивує Іудеїв нечуваними словами: "Перш ніж був Авраам, я є!" Та сьогодні по цій осінній дорозі в Самарії йде звичайний перехожий, який ніколи більше не повернеться в те місто, де народився; іде, як зацькована людина, над якою вже завис присуд. І він ще раз милується вересневим заходом сонця, вдихає винний запах достиглого винограду. Так, він теж спізнав і наші злиденні радості.

Та вже вертаються його учні; вони ніколи не лишали його надовго. Та ж історія! Самаряни не хочуть приймати у себе людей, які прямують до Єрусалима. Сини Зебедея, котрі чують ще у вухах Ісусові прокляття проти трьох міст, із вічною схильністю іудеїв до помсти і руйнування пропонують йому звичайнісіньке рішення: "Господи, хочеш — ми викличемо з неба вогонь, аби він знищив їх?"

Ісус, який простував попереду, обернувся. Як? Невже цього удару завдав йому Йоан? Учень посилався на прокльони свого Господа проти Витсаїди; цей "син грому", як жартома ніжно називав його Ісус, зовсім не був таким покірним; він думав, що тепер не час для пасторалей і сільського блаженства. Ісус не гнівається.