Життя Ісуса - Сторінка 16

Чотири великі свічники, запалені у перший вечір свята Кучок біля притвору жінок, уже не горіли. У скарбниці храму Ісус вигукнув: "Я — світло світу!"; але іудеї глузували з такого свідчення про себе самого, і тому він кинув їм в обличчя таємницю своєї двоєдиної природи: "Якщо б ви спізнали мене, то спізнали б також і мого Вітця".

Як тільки відкриває рот, зразу робить злочин — прирівнює себе до Бога. Однак іудеї, які добре знають, до чого прагнуть, хочуть добути від нього чітке визнання. Тому запитують його: "Хто ж ти такий?"

Тепер, коли він викритий, коли нетерплячий Бог чинить опір зграї своїх створінь, він без церемоній говорить їм про той страшний трон, якого вже' торкається безтрепетною рукою: "Коли піднесете вгору Сина людського, тоді пізнаєте, хто я такий". Вперті учні уявляли собі інше звеличення, а не шибеницю. Яким буде те царство, якого вони прагнули? Що знаходиться там, за вже напіввідчиненими дверима? Учитель повторював: "Моя наука зробить вас вільними!" Іудеї протестують: вони ніколи не були рабами. А він примушує їх замовкнути, сказавши ті слова, в істинності яких не сумнівається жоден "кристиянин, бо пересвідчився на своєму гіркому і благословенному досвіді: "Істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, той раб гріха. Коли ж Син людський зробить вас вільними, ви справді будете вільні".

Нарешті виявлена таємниця його влади над стількома людьми: вони можуть сумніватися, заперечувати, бого-хульствувати, можуть утікати 'від нього, та все ж знають, що лише він може їх звільнити. Вони покидають його лише для того, щоб знов надягнути! на себе ярмо, щоб крутити жорна, призначені їм долею, від яких їх не звільнить жодна сила на світі, крім Ісуса, якого вони розпинають і якому поклоняються. У цьому (однак лише в дуже вузькому розумінні) можна погодитися з Ніцше, що християнство якщо не релігія рабів, то принаймні релігія визволених.

В останні дні свого життя він так відкрито виявляв свою божественність, що той, хто йому не вірив, в його очах скоював злочин: "Чому ви не розумієте мого слова?" — запитував з роздратуванням викритий уже Син Божий. Він вказував їм на брехуна, від якого вони походять, на батька неправди — диявола. Якби вони були не від диявола, то впізнали б у ньому Христа в ці дні, коли такою видимою стала його божественна природа. А доказом цього було те, що ніхто не знаходив відповіді, коли він запитав: "Хто з вас визнає той гріх?"

Ні, немає жодної відповіді. Лише, немов діти, які відповідають образою на образу: "Я не дурень, це ти дурень...", вони взялися заперечувати: "Це ти одержимий дияволом!"

Багато сердець, які замішалися в цьому знавіснілому натовпі, ще вагаючись, тремтіли од любові, відчуваючи наближення істини. Господь бачив, як борються вони в душі з собою, і враз, знехтувавши образами, кинув на шальку терезів чудову обіцянку, яка б остаточно завоювала йому улюбленців:

— Істинно кажу вам: хто моє слово берегтиме, повіки не побачить смерті.

Одним словом, він ще раз подолав межу смертної природи. І ось цей Син, скинувши з себе усе людське, оголений так, як не буде оголене його тіло на хресті, відкриває перед очима всіх свою божественність:

— Авраам, ваш батько, тремтів від радості, що побачить мій день,— і побачив, і втішився!

Іудеї кажуть йому: "Ще й п'ятдесяти років нема тобі, а ти Авраама бачив?" Ісус відповів їм: "Істинно кажу вам: перше ніж був Авраам, я є". Тоді вони вхопили каміння, щоб кинути в нього, та Ісус заховався і полишив храм.

Вони не переслідували його: право судити і карати належало римлянам. Тим паче що Назарянин не сказав ясно: "Я — Син Божий". Первосвященики хотіли почути саме таке жахливе блюзнірство, щоб надати законної підстави смертній карі. Тому вони вагались.

Здавалося, що Синові людському потрібна їхня лють. Він підтримував її, немовби боячись, що вогонь погасне. І не випадково вибирає саме суботній день для того, щоб зцілити сліпорожденного.

Розділ XVIII

СЛІПОРОЖДЕННИЙ

Іудеї запитували один одного, впізнаючи чоловіка, який ішов вулицею без поводиря: "Це той сліпий, що ходив жебрачити?" Та жебрак уже сам розповідав про те, що з ним сталося: "Той, що зветься Ісус, помазав мені очі гряззю і звелів помитися в Силоамському джерелі". Те ж саме повторив і фарисеям: "Помазав мені очі гряззю... Я помився..." Дехто з них перейнявся цим чудом, хоч воно й було вчинене в суботу. А один навіть спитав зціленого: "Що ти думаєш про того чоловіка?" Зцілений мовив наївно: "Це безперечно, пророк..."

Тепер він піде розповідати про це усьому містові? Священики прикликають його батьків, ті, злякавшись, стали ховатися з відповіддю: "Те, що він наш син, немає сумніву, і він народився сліпим. Що ж до іншого, то спитайте його: він дорослий". І ось він знову перед священиками, в його відповідях звучить наївна простота: він тримається перед цими лисами, як кожна слаба людина, яку скріплює Святий Дух: "Віддай славу Богові! Ми добре знаємо, що той чоловік — грішник". Він відповів їм: "Чи він грішник, я не знаю; одне добре знаю: раніше я був сліпий, а тепер бачу". Вони питають його: " І і що ж він тобі зробив? Як відкрив тобі очі?" Він відповів: " І аж я вже вам розповідав, а ви не слухали. Навіщо ще раз говорити? Може, ви також хочете стати його учнями?"

З того часу, як Син людський лишився був на самоті з жінкою-чужоложницею, він уже не мав перепочинку в тій смертельній боротьбі, яку вів. Та ось знову бідне просте серце, на яке можна опертися, як на цямрину криниці, перепочити хвилинку в цьому важкому сходженні вгору. Ні, він нікого не потребує. Але він —‘Любов.

Злидаря прогнали, він мусив обачно покинути місто. На шляху він несподівано побачив чоловіка. Зцілений не знав, що він може ще раз стати незрячим, що існує інше світло, крім світла сонця. Але це була людина чистого серця. Перш ніж зцілити його, Господь попередив учнів, що той жебрак осліп не від своїх власних гріхів чи від гріхів своїх батьків, а для того, щоб на ньому проявилася слава Божа. На шляху нікого не було. Ісус запитав його:

— Ти віруєш у Сина Бож*ого?

Той у відповідь: 1

— А хто він, Господи, щоб я вірував у нього?

У простоті своїй він уже вгадав. Душа його запалала, коліна підігнулися, він склав руки.

— Він той, хто говорить з тобою.

— Вірую, Господи!

"І, кинувшись йому до ніг, став прославляти його". Лише на кілька хвилин... Але цього вистачало, щоб жива любов знову набралася сил.

ДОБРИЙ ПАСТИР

Так збиралося довкола нього маленьке стадо. Ті вівці не мали привабливого вигляду. Людина з Іскаріота осуджувала його: навіщо гуртувати довкола себе нікчемних людей? Серед цих учнів не знайдеться і десятка впливових людей. Весь цей люд при першій же небезпеці розсиплеться хто куди.

Але Ісус говорив: "Мої вівці... моя кошара..." Вони знали його голос, а він знав ім'я кожної з них; не лише ім'я, але й турботи, неспокій, муки сумління, найменше хвилювання живого серця, над яким він схиляється, немовби йдеться про якісь віковічні проблеми. Та й справді, тут ідеться про вічність, бо найменший з-серед нас огорнений особливою любов'ю.

Ісус не тільки пастир, він є й дверима до кошари. В овечу кошару заходять тільки дверима. Син людський уже навчає світ, який його відкидає: "Неправда те, що ви можете обійтися без мене. Не осягнете без мене істини. Шукатимете її, сповнені зневаги до тих, хто її знаходить, і вся ваша людська мудрість зведеться до тих пошуків, бо не хочете ви увійти через двері".

Тепер він у кожній розмові натякає про свою смерть: "Добрий пастир життя своє за овець покладе..." Єдиним словом розсуває він гори Іудеї і відкриває неозоре видноколо: "Я маю ще й інші вівці, не з цієї кошари..."

Овечі кошари є скрізь, де живуть люди: відокремлені стійбища, відгороджені од галасливого натовпу, окремі "загони" серед зловісного світу.

Розділ XIX

ДОБРИЙ САМАРЯНИН

Господь відійшов трохи далі від Єрусалима, але Іудеї не покидав.

Тепер не можна відходити далеко від міста, але й не слід наглити скорботний час. Прийшли останні дні самопожертви і спокою, коли він розкриває своє серце і розповідає притчі, якими й дотепер живе людство. Один книжник запитав: "Хто мій ближній?", і Христос вигадує історію чоловіка, на якого по дорозі з Єрусалима до Єрихона (цей шлях араби називали "Червоним схилом" через, колір грунту тієї місцевості) напали розбійники. Чи історія вигадана? Дорога та справді мов розбійницьке кубло. Здається, що Учитель в міру розгортання оповіді бачить не вигадану пригоду, а те, що вже колись бачив, як бачить усе інше, і що ця історія відбувається, можливо, за кілька стадій від того місця, де його оточує "зачарований" гурт слухачів і де доброзичливий книжник жадібно ловить його слова. Отже, побитий і зранений чоловік лежить край дороги. Проходить якийсь священик, потім левіт — навіть не дивляться на нього. Після цих двох іде третій мандрівник — самарянин, якого зневажали священики. Він перев'язує рани побитого, скропивши їх вином і оливою,садить його на свою скотину, під вечір привозить його до заїзду і залишає господареві трохи грошей, які мав при собі; коли повертатиметься, заплатить більше. Він затримався у своїй мандрівці, віддав усе, що мав.

ч

ВИТАНІЯ

Який розслаблений і спокійний Син людський у ці дні свого життя! На початку цієї дороги, яка тягнеться до Єрихона, в селищі Витанія є гостинна хата, де живуть друзі — Марія, Марта, їхній брат Лазар. Ісус погоджується на короткий перепочинок: річ не в тім, що він потребує підтримки, він просто приймає невеличкий відпочинок і трохи ніжності. Він набирається сил перед тим, що наближається. Ложе, скромний харч, друзі, які знають, що він Бог, і люблять його, як людину... Він однаково ніжно любить Марту і Марію, хоча вони абсолютно різні. Марта готує частування, в цей час Марія, сівши біля ніг Ісуса, слухає його слова; старша сестра гнівається на те, що вся робота на її руках. Господь каже їй:

— Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато речей. Потрібно ж одне. Марія вибрала кращу частину, яка не відніметься від неї.

Дехто помилково тлумачить слова: "Не перевтомлюй себе, достатньо однієї справи..Л> Але ті, що люблять Ісуса, надають його найменшому слову такого значення, що на цьому базується ціле вчення Церкви про споглядання і діяння...