Життя Ісуса - Сторінка 7

Іуда усміхається: ніби так важливо бути гідним його! Він піде за Христом Господом, але хрест залишить іншим.

Іуда відносить до себе його слова: "Хто душу свою зберігає, той погубить її; хто ж за мене погубить душу свою, той знайде її". Звичайно! Іуда від усього відмовляється, він усе покинув, щоб піти за Господом. Залишив розпочаті справи, які йшли не так уже й погано, посварився з впливовими людьми... залишивши, однак, серед них деякі знайомства. І з жалем думає про те, що одинадцять інших апостолів, які не зробили більше від нього, огорнені більшою любов'ю, ніж він.

Ісус говорить ще: "Хто вас приймає, приймає мене..." Іуда роздумує над цими цінними словами, багатими на особливо блискучі наслідки. Та ось ще слова, які викликають у нього захоплення: "...1 хто напоїть, як учня, когось із малих цих бодай кухлем водиці холодної, той, по правді кажу вам, не загубить нагороди своєї..." Іуда думає: "Я поки що є одним із тих малих, але я скоро виросту, тому що кухоль холодної води недовго буде холодною водою..."

Одинадцять інших сердець приймають ті самі слова, ще не розуміючи їх, але несвідомо вбирають, як добра земля. Ці слова містять у собі таємницю таємниць: любов не почуття, не пристрасть, а людина, хтось. Людина? Так, людина. Бог? Так, Бог. Той, хто є тут. Якого слід приймати понад усе? Цього недосить: лише йому слід поклонятися. І лихо тому, хто образиться на це! А ті, що стануть "своїми", зможуть прожити життя з заплющеними очима, нічого більше не боячись від людей. Нічого більше боятися, нічого більше чекати. Вони віддали все, щоб усе дістати, настільки з'єднавшись зі своєю любов'ю, що той, хто їх приймає, приймає Любов. Слова Господа, промовлені на вухо дванадцятьом, несуть у своєму зародку відвагу тисячі мучеників і радість переслідуваних: віднині, які б жахіття з ними не сталися, друзям Ісуса досить лише підняти догори очі — і вони побачать над собою відкрите небо.

Розділ X

НАГІРНА ПРОПОВІДЬ

♦

Сходячи униз із дванадцятьма задоволеними і стривоженими апостолами, він зупинився на плоскогір'ї, що лежало на півдорозі шляху. Хід йому перепинив натовп учнів, а також багато людей, що прийшли з Єрусалима, Тіра та Сидона. Дотепер він промовляв потайки до своїх друзів. А зараз довірить великому натовпу людей слова, задля яких прийшов у цей світ. Майже все те, про що він говоритиме, його слухачі могли знайти у тому чи іншому вірші псалма. Ще до нього на це натякали пророки. Але цей Назарянин говорить так, немовби мав повну владу: "А я вам кажу..." Тут маємо нове звучання, найменше слово набирає непередбаченої ваги. Для будь-якої іншої людини вигукувати: "Хай буде світло..." чи заявляти: "Я наказую вам, щоб ви любили один одного..." було б даремною справою. Але коли говорить Бог, на землю струменить спокійне світло і в самому серці жорстокої Римської імперії пробивається джерело незнаної досі любові.

"Блаженні... блаженні... блаженні..." Ті, що стояли у задніх рядах і чули тільки це слово, повторене дев'ять разів, могли подумати, що йдеться про оповіщення щастя. І мали рацію, думаючи так. Внаслідок чуда, дивнішого від чуда у Кані, бідність ставала багатством, а сльози— радістю. Земля належала не войовничим'людям, а покірним.

Проте кожне благословення містить у собі і прокляття: "Блаженні убогі, бо ваше Царство Боже" означає, що той, хто не має духу відречення, виганяється з Царства Небесного. "Блаженні чисті серцем, бо вони бачитимуть Бога". Але ті цноти, за які обіцяне блаженство, абсолютно суперечать природі. Бо, врешті, хто убогий духом? Бо хто може похвалитися, що бачив у побожній людині, навіть дуже побожній, духовну бідність? Упертість, з якою люди, що вважають себе досконалими, тримаються за власну точку зору, викликає страх.

"Блаженні тихі, бо вони успадкують землю... Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться". О жорстокий світе! Ще й досі лагідність викликає найбільше презирство до себе. З дитинства, ще в молодших класах, лагідних переслідують. Ніцше, по суті, проповідує філософію здорового розуму.

Чи сучасний світ менш жорстокий, аніж світ давній? Ніщо не змінилося, за винятком хіба що одного: раз і назавжди на цій горі були проголошені заповіді і сказано, що жодна з них не минеться ї з покоління в покоління кілька людей передаватимуть їх від серця до серця. І цього достатньо: "Ви — сіль землі".

Достатньо лише дрібки солі у людському натовпі, щоб він не попсувався. Тільки б сіль не звітріла! Христос бачить, що те щастя, яке він приносить людям, сповіщаючи про нього у своїй першій проповіді, постійно знаходиться під загрозою. Що значить "чистота" для його уважних бідняків-іудеїв? Бути чистим! Яка неймовірна вимога у дні Тіберія! "Ви чули, що було сказано: не чини перелюбу..." Так, це загальний закон — і всюди він порушується; проголошуючи його, нікого не здивуєш. Та цей Назарянин додає до давнього висміяного закону нову заповідь, якій опирається вже світ понад вісімнадцять століть, якою він нехтує, даремно силкуючись скинути з себе, та не маючи сили вирвати її зі своєї плоті. Відколи Ісус сказав це, лише ті знайдуть Бога, хто погодиться на це ярмо: "А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб з нею в своєму серці".

Отже, як говориться у тих словах, гріх здійснюється ще до вчинку; бруд, проникаючи всередину, сходить до свого джерела. Краще, ніж будь-яке прокляття, ті слова зводять нанівець праведність фарисеїв. Відтепер драма розгортається всередині нас, між найпотаємнішим нашим бажанням і Сином людським, який перебуває в глибині наших сердець. Благочинність фарисеїв, як і порок блудниць і митників, є тільки показною видимістю. Для кожного з нас таємниця спасіння ховатиметься у темряві, яку розвіє лише одна смерть.

Трохи пізніше Христос визначить поняття справедливості; виявиться, це те, що люди називають несправедливістю. Ще заскоро (вони вже дістали своє!) розповідати їм історію про блудного сина, з яким обходяться краще, аніж з його старшим розсудливим братом, чи про тих робітників останньої години, чия платня ідорівнює платні поденників, які важко працювали від самого світанку. Поки що вони повинні змиритися з думкою, що людина "порядна і благо-чесна", сповнена хотінь, бажань і мрій, яка потайки віддається їм, уже є засуджена. Те, що вона робить у своїм серці, в очах Бога є уже завершеним вчинком. Розплатою за ті погляди і думки, за хтивість очей і сердець, які насичуються безкарно, уникаючи людського контролю, є геєна.

Ми не будемо фільтрувати слова Христового пророцтва, не залишатимемо ті погрози загадковими. Чи думка про пекло стерпна, чи ні. Минуться небо і земля, а найменше слово Господнє не минеться; І це, як і все інше, треба розуміти дослівно: "І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його і кинь геть від себе; ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло було вкинуте у пекло... І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її..." Чого ж вимагає Христос від нас? Дослівно — Божої досконалості: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий". Диявол пообіцяв Адамові і €ві, що вони будуть як боги; і Спаситель вимагає, щоб ми стали подібними до Бога. Та чого він тільки не вимагає? Тому не вистачає милосердя до ближнього, йому потрібно безумного милосердя: підставляти другу щоку, віддати плащ тому злодієві, який уже взяв вашу одіж, любити своїх ворогів... Чи він не збожеволів? Так, з людської точки зору він вимагає від своїх улюбленців божевілля і він його одержить.

Він досягне цього, бо він їх любить. Ця вимога була б нестерпною, якби не йшла від втіленої любові. Геєна, про яку він говорить так спокійно, не підвищуючи голосу, не відштовхує нікого з тих, кого він кличе до себе, бо їх підбадьорює поклик безмежної любові. Серце, яке так любило людей, чекає від кожного з них добровільної віддачі, самовідречення, відмови од будь-яких турбот і тривог. Від тих селян він хоче безтурботності, хоче, щоб вони стали подібними на птиць небесних і польові лілеї. Що нам геєна, якщо Бог — наш Отець? Отже, він може вимагати всього, чого забажає. Ми знаємо, куди йти. Наш Отець на небесах; ті, хто володіє цією невимовною істиною, не наважуються надто дорого платити за неї: "Чи ж є між вами хтось такий, хто б, коли син попросить хліба, дав йому камінь?"

Але ми не досягнемо нашого небесного Вітця, якщо піде-мо дорогою насолоди і втіхи. Двері тісні, і шлях вузький. Насамперед не треба лицемірних признань, потрібна чистота серця, а не вигуки серця: "Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи!.."

Здається, відкривши своє серце, Христос схаменувся, ніби боячись, що ми будемо зловживати цим. Нагадування про геєну переривається словами ніжної любові, яка боїться, що її погано зрозуміють, і тому ховається за погрозою. Вже наперед гірко плаче над тим, що з'являться лжепророки. Застерігає щодо цього своїх друзів і дає їм пробний камінь, хкотрий допоможе розпізнавати людину, яка звернеться до них в імені Христа. Це святість. "Ви пізнаєте їх за плодами їхніми". Господь говорить тут, як людина, котра, будучи Богом, бачить те, що вихоплюється з поля зору людини. Як же ж судити людей за ділами їхніми? І хто в такому випадку не заслуговує на те, щоб його кинути у вогонь? Навіть якщо він прагне святості... А крім того, хіба ж він не наказав нам не судити? О, незбагненність закону! Не можна судити, але й не треба давати себе дурити. Вічна сутність, до якої закликається християнська душа. Нічого дивного, що при такій грі блаженні духом і серцем поволі стають проникливішими. Тут ніщо не суперечить одне одному, однак усе протиставляється. Важко бути водночас голубом, вужем і лілеєю. Правда, виголошена на горі, має більше відтінків, ніж горло пташки. Вона не обмежується кількома строгими правилами, які достатньо виконувати, щоб усе було в порядку. Життя сповнене підступності й небезпек, усе слід робити обережно, але з любов'ю... На жаль, ніколи ти не впевнений, що любиш і тебе люблять.

Ті, що не виконують волі Отця, знають, що не виконують її; але той, хто вважає, що сповняє її, сам того не відаючи, її порушує. Гордість деяких людей, які вельми "просунулися" на шляху вдосконалення або ж вважають, що вони такими є, набагато перевищує чванство світських людей.