Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 10

Коли то було почуття, то воно було зовсім беземоційне. То була ненависть, сліпа ненависть. Вона була холодною, та не крижаним холодом льоду, а холодом стіни. Вона була безособова, та не такою безособовою, як у натовпі здійнятий кулак, а такою безособовою, як видрукований на комп'ютері квиток на штраф за порушення правил паркування. І знову ж таки вона була нещадна, та не така нещадна, як куля чи ніж, а така нещадна, як цегляна стіна поперек швидкісного шосе.

І так само як висхідний тон буде змінювати свій характер і набиратиме гармонійного забарвлення, знову ж таки здавалося, що це беземоційне почуття піднялося до нестерпного, хоч і німого крику і раптом примарилося, що то крик вини та відчаю.

І неждано все стихло.

***

У тиші надвечір'я вони стояли на вершині звичайного пагорба.

Сонце схилялося до заходу.

Навколо них плавко перекочувалися м'які хвилі зелених полів. Птахи висловлювали своє ставлення до усього цього співом, і здавалося, що загальна їхня думка — схвальна. Трохи поодаль було чутно, як голосно бавилися діти, а ще трохи далі від них, у сутеніючому вечірньому світлі, виднілися обриси маленького містечка.

Схоже було на те, що містечко складалося з доволі низеньких будиночків, збудованих з білого каменю. їх обриси на тлі неба пестили око.

Сонце майже закотилося.

Невідомо звідки зазвучала музика. Слартібартфаст смикнув якийсь вимикач, і вона обірвалася.

Голос почав: "Це..." — Слартібартфаст сіпнув іще якийсь вимикач, і голос увірвався.

— Я вам поясню,— спокійно сказав старий.

Цей край дихав спокоєм. Артур почувався щасливим. Навіть Форд видавався веселим. Вони трохи пройшли в напрямку містечка, і інформаційна ілюзія трави під ногами була приємною та пругкою, а інформаційна ілюзія квітів пахла солодко. Лише Слартібартфаст здавався настороженим і не в настрої.

Він зупинився і поглянув угору.

Раптом Артурові спало на думку, що раз вони вже добралися до кінця, так би мовити, чи точніше — до початку всіх страхів, які вони підсвідомо пережили, ось-ось має стрястися біда. Йому було боляче навіть подумати, що з таким ідилічним краєм, як оцей, може трапитися щось зле. Він теж здійняв очі до неба. В небі не було нічого.

— Що, вони збираються напасти на це містечко? — спитав він, усвідомлюючи, що знаходиться всього-на-всього всередині кінострічки, та незважаючи на те він відчував тривогу.

— Ніщо не нападе на це містечко,— сказав Слартібартфаст з несподіваним хвилюванням у голосі,— це виток усього. Оце якраз і є та планета. Це Кріккіт.

Він пильно вдивлявся в небо.

Небо від одного виднокраю до іншого, зі сходу до заходу, з півночі до півдня було зовсім і повністю темним.

Розділ 9

Туп, туп. Урррр.

— Приємно бути в пригоді.

— Заткни пельку.

— Дякую.

Туп, туп, туп, туп, туп. Урррр.

— Дякую, що зробили величезну приємність простим дверям.

— Щоб тобі діоди проіржавіли.

— Дякую вам. Щасливого дня. Туп, туп, туп, туп.

Урррр.

— Розчинитися для вас — одне задоволення...

— Відчепися.

— ...А ще більше — зачинитися за вами з почуттям виконаного обов'язку.

— Я ж сказав, відчепися.

— Дякую за увагу. Туп, туп, туп, туп.

— Гуп!

Зафод перестав тупати. Він швендяв по кораблю "Золоте серце" вже декілька днів і до цих пір жодні двері не сказали йому: "Гуп!" Він явно був певен, що досі жодні двері не сказали йому: "Гуп!"

Це не схоже на те, що говорять двері. Дуже вже лаконічно. Більше того, на зорельоті не знайшлося б достатньо дверей. А воно прозвучало так, ніби "Гуп!" сказали сто тисяч людей, що його й спантеличило, бо на кораблі він був один.

Було темно. Більшість несуттєвих систем корабля були вимкнені. Корабель неспішно плинув своїм курсом через далекі околиці Галактики, оточений чорнильно-чорними нетрями космосу. Звідки тут могла взятися сотня тисяч людей і зненацька гарикнути оте "Гуп!"?

Він глипнув в один бік коридору, а потім — у протилежний. У коридорі снував лише глибокий морок. У темноті жевріли одні тьмяно-рожевуваті обриси дверей, які мерехтіли в такт їх словам. Хоча Зафод і перепробував усе, що йому спадало на думку, та позатикати пельки тим дурноверхим дверям так і не зміг.

Світло було вимкнене, тож його голови не бачили одна одну, бо жодна з них зараз не мала гідного виду — з тої самої миті, коли він здуру зазирнув собі в душу.

Який дідько підштовхнув його на те? А сталося те однієї пізньої ночі — правди ніде діти. День видався важким,— теж правда.

З бортових гучномовців лилася тужлива музика — і це правда. І, що правда, то правда, він був напідпитку.

Іншими словами, в наявності були всі причини, які спонукають людину копирсатися в своїй душі, та, як показало життя, копирсатися було не слід. І зараз, стоячи мовчки й самотньо в темнім коридорі, він згадав той момент і здригнувся. Його ліва голова подивилася в лівий бік, права — в правий, і кожна вирішила, що треба було йти куди очі дивляться. Він прислухався, та не почув нічого. Тільки того й було, що "Гуп!".

З якого ото б лиха комусь треба було приперти аж сюди таку силу-силенну людей, щоб просто гаркнути одне слово?

Він нервово рушив до рубки. Принаймні там, за пультом керування, він почуватиме себе при ділі. Він знову зупинився. Еге, в такому стані брати на себе керування зорельотом — кепська справа.

Він знову повернувся думками до тієї ночі. Першим потрясінням для

нього було відкриття того, що душу він таки мав.

Сказати правду, у нього завжди була підозра щодо її існування, бо він мав повний комплект усіх стандартних органів, а деяких навіть і по два, та отак зненацька зіткнутися з чимось, що причаїлося десь у глибині твого єства, виявилося вкрай несподіваним.

А потім він був ще дужче шокований тим, що та душа не така вже й мила та чудова річ, на яку чоловік у його становищі мав би природне право розраховувати, і те зовсім вивело його з рівноваги.

Потім він замислився над тим, а чи справді його становище таке вже й хороше, як йому видається, і, вражений цією думкою, мало не випустив свою склянку, не порожню до того ж. Він похапцем завбачливо вихилив її, щоб з нею не сталося ще якої халепи. Потім він хутенько глитнув ще одненьку чарочку, щоб та друга догнала ту першу, а заодно перевірила, чи зручно вона там умостилася.

— Воля,— сказав він голосно.

У цю мить до рубки зайшла Трилліан і виголосила декілька екзальтованих сентенцій на предмет волі.

— Я не можу з нею зжитися,— понуро сказав він і послав третю чарку, щоб та довідалася, чому друга до цих пір не доповіла про стан першої. Потім непевно зиркнув на обох Трилліан і дійшов висновку, що ота, праворуч, йому більше до вподоби.

Він перехилив чарку в своє друге горло з тим прицілом, що на перехресті шляхів вона перейме попередню, і хай об'єднаними силами підіймуть дух другої. Тоді хай усі три ринуться на пошуки першої та добряче з нею поговорять.

Не будучи певним, що четверта чарка правильно зрозуміла своє призначення, він послав за нею п'яту, щоб та витлумачила план дії детальніше, а шосту — для моральної підтримки.

— Ти багато п'єш,— сказала Трилліан.

Намагаючись звести чотирьох Трилліан в єдиний образ, його голови стукнулися лобами. Він облишив цю справу і, перевівши погляд на навігаційний екран, здивувався, уздрівши на ньому силу-силенну зірок.

— Якось випала нагода, приключилася пригода, зіпсувала все погода... — промимрив він. —

— Послухай,— сказала співчутливим тоном Трилліан і сіла поруч,— цілком зрозуміло, що, очевидно, деякий час життя тобі буде здаватися безцільним.

Він вирячився на неї. Йому ще ніколи не доводилося бачити людини, щоб могла сама собі сісти на коліна.

— Ну й дива! — вирвалося в нього, і мимоволі до горла вилилася ще одна чарчина.

— Ти завершив справу, яку було на тебе покладено багато років тому.

— Та ні, я щосили намагався від неї відкараскатися.

— І все ж ти довів справу до кінця.

Він крякнув. Здавалося, що в його шлунку чорти гопки стають.

— Боюся, що ця справа мене доконала,— сказав він. — Ось я, Зафод Біблброкс, куди забажаю, туди й полечу, що заманеться, те й відмочу. У мене самий що не є класний корабель у звіданих небесах, дівчина, з якою все, здається, йде якнайкраще...

— Чи ж бо?

— Ну, наскільки можу я судити. Я не фахівець з особистих стосунків... Трилліан звела брови.

— Я,— додав він,— хлопець хоч куди, який може зробити все, що зажадає, от тільки я зовсім не знаю, чого мені хочеться.

Він помовчав.

— Раптом одне,— додав він,— перестало в'язатися з іншим. — І наперекір такому твердженню, він смикнув ще чарчину і не дуже граціозно сповз з фотелю.

Поки він відсипався, Трилліан погортала бортовий примірник "Путівника по Галактиці для космотуристів". Там пропонувалася одна порада щодо пияцтва.

— Не цурайтеся питва,— говорилося там,— і хай вам щастить.

Для тих, хто бажав одержати детальнішу інформацію, путівник радив звернутися до статті про неозорість Усесвіту та способи примирення з цим фактом.

Потім вона надибала на статтю про одне з чудес Галактики — екзотичну курортну планету Хайляй Вайляй. Хайляй Вайляй — це світ, який складають ультрасуперрозкішні готелі та казино, кожне з яких утворилося внаслідок дії природної ерозії вітром та дощем.

Вірогідність такого винику дорівнюється приблизно одному шансу із нескінченності. Причини такого явища залишаються таємницею, бо жодному геофізику, фахівцю з теорії ймовірності, метеорологу-аналітику чи дивологу, що палає бажанням дослідити ті явища, побувати там не по кишені.

— Клас,— подумала про себе Трилліан, і за кілька годин, під сліпучими променями сонця великий білий корабель у вигляді сап'янця повільно спускався з неба, прямуючи до яскраво освітленої піщаної космопристані. Там, долі, корабель викликав фурор, і Трилліан була задоволена собою. Вона чула, як Зафод човгав десь по кораблю і щось собі насвистував.

— Як ти себе почуваєш? — спитала вона по внутрішньому зв'язку.

— Добре,— відказав він бадьоро,— просто чудово.

— А де ти зараз?

— У туалеті.

— А що ти там робиш?

— Просто сиджу.

За якусь годину чи дві стало ясно, що власне це він і робить, тож корабель повернувся в небо, навіть не відкривши свої люки.

— Агов,— озвався комп'ютер Едді.

Трилліан терпляче кивнула, побарабанила по консолі пальцями і натиснула на перемикач інтеркому.

— Гадаю, що розвага примусом тобі не до вподоби.

— Очевидячки, ні,— відповів Зафод невідомо звідки.

— Гадаю, що фізичне навантаження допоможе тобі трохи розвіятися.

— Гадаю, що ти можеш гадати що завгодно,— заявив Зафод.

Трохи згодом, коли Трилліан сіла, щоб погортати "Путівника" знову, в око їй упав заголовок "Умови доступу до сфери розваг", і коли корабель "Золоте серце" ринувся на неправдоподібній швидкості в невизначеному напрямку, вона відсьорбувала з філіжанки якесь непридатне для пиття творіння нутрімату і читала про те, як навчитися літати.

От що написано в "Путівнику по Галактиці для космотуристів" про мистецтво літати:

Політ — це мистецтво, або точніше — вправність.