Живий він чи помер? - Сторінка 2

- Марк Твен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Врешті-решт я все ж таки збув йому той малюнок за вісімсот франків.

– За вісімсот франків!

– Так. Мілле виміняв би його на свинячого битеника. Так, я одержав вісімсот франків за цю марничку. Тепер я з задоволенням відкупив би її за вісімдесят тисяч. Але ті часи вже давно минули... Я дуже мило зобразив дім того чоловіка і хотів був попросити за свій малюнок десять франків. Та за роботу учня великого майстра незручно було правити так мало, тому я продав її за сто. Вісімсот франків я відразу ж, із цього ж самого міста, відіслав Мілле і другого дня пустився далі.

Тепер я вже не ходив пішки. Я їздив. Відтоді я повсякчас їздив. І щодня продавав по картині. Я жодного разу не намагався продати дві картини в день. Я завжди казав своєму покупцеві:

– Я роблю велике глупство, що взагалі продаю твір Франсуа Мілле. Він не протягне й трьох місяців, а по смерті Мілле його картин ні за які гроші не купиш.

Я всіляко намагався ширити цю чутку, щоб підготувати публіку до майбутньої події.

Наш план продажу картин належить мені, і я беззастережно вважаю його своєю заслугою. Я запропонував його того останнього вечора, коли ми обмізковували майбутню кампанію, і всі троє вирішили до пуття випробувати його, перш ніж заміняти іншим. Всім нам сприяв успіх. Я ходив пішки тільки два дні. Клод теж ходив два дні – ми обидва боялися прославляти Мілле заблизько від дому. А хитрун та пройда Карл – той ходив пішки тільки півдня, а потім мандрував, як герцог.

Час від часу ми домовлялися з редактором якоїсь провінційної газети й компонували дописа. В цих дописах ніколи не говорилося, що ми відкрили нового маляра,– навпаки, ми вдавали, ніби Франсуа Мілле давно всім знаний. У них не було ніяких похвал, а лиш кілька слів про стан здоров’я "великого майстра",– часом у них переважала надія, часом скорбота, та завжди поза рядками відчувалося, що ми готуємося до найгіршого. Всі ці дописи, коли вони були надруковані, ми обводили олівцем і надсилали газети тим, хто купив у нас картини.

Карл невдовзі приїхав до Парижа й там поставив діло на широку ногу. Він зійшовся з чужоземними кореспондентами й домігся того, що повідомлення про хворобу Мілле обійшли Європу, Америку й решту частин світу.

За півтора місяці ми всі троє зустрілися в Парижі й поклали повідомити Мілле, щоб він більш не надсилав нам картин. Зчинився такий ажіотаж, що нам стало ясно – пора ставити крапку й діяти негайно. Ми звеліли Мілле лягти в постіль і чимшвидше усохнути, щоб сконати не пізніш, як за десять днів.

Потім ми зробили підрахунки й пересвідчилися, що втрьох продали вісімдесят п’ять дрібних начерків та етюдів, виручивши за них шістдесят дев’ять тисяч франків. Останню й найблискучішу оборудку здійснив Карл. Він продав "Вечірній благовіст" за дві тисячі двісті франків. Як ми його звеличували! Та хіба ж могли ми передбачити, що невдовзі настане день, коли вся Франція битиметься за цю картину і якийсь чужинець заволодіє нею за п’ятсот п’ятдесят тисяч готівкою?

Того вечора ми справили прощальну вечерю з шампанським, а наступного дня я та Клод зібрали свої манатки й подалися чергувати біля смертної постелі Мілле й не пускати набридливих відвідувачів до будинку. Окрім того, ми щодень пересилали до Парижа бюлетені, щоб Карл через газети п’яти континентів міг сповіщати весь світ про стан хворого. Нарешті сумна подія звершилася, і Карл встиг саме вчасно, щоб допомогти виконати погребальний обряд.

Ви, либонь, пам’ятаєте врочисті похорони й сенсацію, яку вони викликали в усьому світі, пам’ятаєте, що на них були присутні знаменитості Старого та Нового Світу, які з’явилися засвідчити свою шану й скорботу. Ми всі четверо – як завжди нерозлучні – несли труну, не дозволяючи нікому нам допомогти. І добре зробили – адже в труні була сама лише воскова фігура, і всякий інший неодмінно помітив би, що вона занадто легка. Так, усе та сама четвірка, що дружно ділила злигодні в скрутну годину і що нині пішла в небуття, несла труну...

– Яка четвірка?

– Наша! Адже Мілле теж ніс свою власну труну. Він удавав родича – розумієте, далекого родича.

– Неймовірно!

– Як не дивно, але це так. Ви, звичайно, пам’ятаєте, як підскочила ціна на картини. Гроші? Ми не знали, куди їх дівати. В Парижі є одна людина, в якої на сьогодні сімдесят картин Мілле. Він заплатив нам за них два мільйони франків. А щодо дрібних начерків та етюдів, що їх Мілле надсилав нам мішками за півтора місяці наших блукань Францією,– о, ви, напевне, дуже здивуєтесь, дізнавшись, почому ми продаємо їх тепер,– тобто коли ми взагалі погоджуємося з ними розлучитися!

– Це дивовижна, незвичайна історія!

– Либонь, що так.

– А що сталося з Мілле?

– А ви вмієте зберігати таємниці?

– Вмію.

– Пам’ятаєте чоловіка, що на нього я сьогодні звернув вашу увагу в їдальні? Це ж і є Франсуа Мілле.

– Знаменитий...

– Та звичайно ж! Це єдиний випадок, коли публіці не пощастило спершу заморити генія голодом, а потім натоптати чужі кишені золотом, що мало дістатися йому. Ми потурбувалися про те, щоб пташка не заниділа на самотині, виплакавши своє горе в піснях, а тоді дістала у винагороду холодну й пишну погребальну врочистість.

1893