Жнива Скорботи - Сторінка 31

Двоє чекістів розробили конкретні плани. Місцевий апарат ДПУ підсилили міліціонерами. Всім причетним до "операції" видали зброю. Були організовані "трійки" — подібні до тих, що діяли в роки громадянської війни — у складі партпрацівника, урядовця й чекіста.

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин "до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування".

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, "лояльні куркулі" "так само опиралися колгоспам", а тому "виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони". В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських "куркулів", які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі й на Нижньому Поволжі, в "другу хвилю ліквідації куркульства як класу". Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять — при другій. Сільце Грушка в Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р. В одному північнокавказькому селі взимку 1930 р. "викрили" 16 "куркульських" господарств (до того за такі не визнані) й забрали у них 22 коня, 30 корів і 19 овець (як бачимо, на кожного з цих "багатих експлуататорів" у середньому припадало 1,4 коня, 1,8 корови, 1,2 вівці!).

Формально рішення про другу хвилю депортації "куркулів" ухвалили в лютому 1931 р. Її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. "Правда" від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які "почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою". Їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу із собою, — такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

Коли в селах розпочалися масові повстання (про це йтиметься в наступному розділі), провід тут вели — хоч і не завжди — колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами — й наражалися на кулі… Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства (як це зробила в 1931 р. одна жінка в українському селі Підгороднє в Дніпропетровській губернії, — вона жбурнула палаючий сніп на солом'яний дах будинку, конфіскованого ДПУ, з криком: "Ми працювали все наше життя на наш дім, ви не дістанете його. Нехай згорить!"). Ще на ранніх стадіях розкуркулювання радянська преса розповідала про численні випадки таких підпалів ("Правда" від 9 жовтня 1929 р, "Вісті" від 8 та 10 жовтня, 10 листопада 1929 р.).

Інколи припускається, що вигнання "куркулів" з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокіших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на "очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів".

Потреба в міських робітниках була настільки великою, що директори заводів і фабрик нелегально брали втікачів на роботу. "Правда" від 11 лютого 1930 р. гостро критикувала таких керівників: у групі зі 1100 осіб, найнятих у Херсонському окрузі, було 50 куркулів; звичайно, вони "байдикували, пили й саботували", і їх треба було позбутися. А за іншими повідомленнями, в Донбасі на робітників — колишніх землеробів влаштували облаву й заслали на Схід, у табори.

Характерним є наказ від 31 січня 1930 р. голови Кам'янського окружного виконкому, що закликав до виявлення та звільнення "всіх колишніх багатих селян із праці на залізниці або на трьох місцевих фабриках", а толова Криницького окружного виконкому Нелупенко скаржився на сільради, які видавали "багатим селянам" довідки про їхню власність, не вказавши, що вона підлягає конфіскації; ці селяни, за довідками, не "підлягали оподаткуванню", а отже, не були ніякими куркулями. "Такі довідки створювали хибне уявлення про [їхній] соціальний статус", і "багаті селяни" користалися з цього, щоб "проникати" на міські фабрики. "Треба, — вимагав Нелупенко, — раз і назавжди покласти край цій практиці" (цит. за О. Калиником).

Харківський тракторний завод завжди потребував великої кількості робочої сили. Однак той, хто наймався, мусив відповідати на рутинні питання, зокрема: чи були його батьки куркульського походження? чи не покинув він колгосп? І багатьом відмовляли, особливо колгоспникам (навіть біднякам).

Один сільський хлопець не міг дістати роботи поблизу від домівки: його не брали без свідоцтва про народження, але сільська влада не видавала цього документа. Кількома днями пізніше йому знову відмовили на шахтному кар'єрі на тій же підставі. Інший хлопець таки працював у місті, однак кілька разів тікав із місць попередньої роботи, коли викривали чи запідозрювали його "класове походження". Врешті-решт він опинився аж у Середній Азії.

Звісно, колишні хлібороби тікали й із заслання. У книжці "История советского крестьянства й колхозного строительства в СССР" (М., 1963) про це розповідається так: деякі куркулі "втікали з тих місць, де їх розселювали, проникали в радянські установи, на промислові підприємства, в колгоспи, радгоспи та МТС, де займалися диверсійною діяльністю, псували державну власність. Поступово цих дезорганізаторів соціалістичного виробництва викривали, й вони діставали заслужену кару".

Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція — ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення "куркульських елементів", котрі "старалися проникнути в Червону армію".

Таким чином "куркулі" були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. "Правда" попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати "світ за очі". Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціях повідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркулили 400 тис. господарств, 353,4 тис. залишилося, решта (200–250 тис.) була продана, а їхні власники подалися до міст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20–25 % із 1 млн господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929–1932 рр. "саморозкуркулилися" (тобто їхні держателі втекли із сіл).

Виходячи з цієї досить імовірної пропорції, спробуємо підрахувати чисельність засланих. Політбюро ЦК ВКП(б) визначало кількість розкуркулених у 5–6 млн чоловік, а отже, 1–1,2 млн втекли (принаймні на деякий час), а 4–4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо, мусили бути завищеними через розширення дефініції "куркульської" категорії й запровадження категорії "підкуркульників", та і в цьому випадку числове співвідношення засланців і втікачів видається нам правильним.

Радянський дослідник хрущовської доби М. Івницький визначає загальну кількість родин, депортованих у жовтні 1931 р., в 381 тис. Статистичний довідник СРСР за 1928 р. наводить пересічну кількість членів "підприємницької" (тобто "куркульської") родини — 6,5 душ (середняцької — 5,4, незаможницької — 3,9); отже, чисельність засланих "глитаїв" мала досягати чи не 2,5 млн чоловік.

На думку дисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає "значно применшеною". По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., а тривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ, згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників ("норма" — 12 тис. на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалося депортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що ця приблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 і травнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ після другої хвилі.

Можливо, більш вірогідною є цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля, — розкуркулення торкнулося "10 мільйонів" (хоч можна й не йняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй "великій масі були дуже непопулярними, і їх проганяли власні наймити"). У 1933 р. Сталін називав 15 % господарств передколективізаційного періоду "куркульськими та заможними". Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080. Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи із пересічної чисельності родини в п'ять осіб, — 19,38 млн чоловік. Від цього слід відняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахунками радянських авторів, нагадаємо, 20–25 % "куркулів" утекли до міст. Англомовна коротка українська енциклопедія (Торонто, 1963. Т. 1) подає навіть більше число втікачів — близько третини від кількості розкуркулених і засланих. Якщо прийняти таку цифру, одержимо приблизно 13 млн. депортованих.

За офіційними повідомленнями, в 1929–1932 рр. колгоспам передали 15 млн га "куркульських" грунтів. У 1928 р. розмір "куркульського" господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10 млн заслали, — за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р.