Жнива Скорботи - Сторінка 33

Шолохов розповідав про середняка, засланого на вимогу головного місцевого активіста, — за те, що найняв дівчину "на місяць під час жнив, а найняв він її тільки тому, що його сина призвали до Червоної армії". А Залигін вивів образ людини, затаврованої як "куркуль", хоч вона відзначилася як організатор гасіння пожежі в колгоспі, — а точніше, саме за це. Він — безсумнівний потенційний селянський провідник "Сьогодні Чаусов Степан пішов гасити пожежу, а завтра він може зруйнувати колгосп, і деякі бережуть його якраз для цієї нагоди. Таких людей, як Чаусов, треба ізолювати від мас назавжди, їхній вплив треба знищити".

За повідомленням часопису "Народноє просвещение" (1930. № 6), одну вчительку — вдову комуніста, що загинув у громадянській війні, "розкуркулили", "по суті, через те, що вона неодноразово виганяла місцевих "активістів" — секретаря сільради (кандидата в члени партії), місцевого відповідального працівника на культурному фронті (також члена партії) та секретаря місцевої кооперативної організації — зі школи, де вони намірялися організувати пиятику". Оскільки вона не мала жодних засобів виробництва, які можна було б конфіскувати, в неї відібрали одяг і подерли її книжки. Інша вчителька, "розкуркулена" як попівна, "показала документи, які свідчили, що вона була селянською дочкою", однак почула у відповідь: "її мати відвідувала священика, і тому можливо, що вона попівна".

Подібні факти добре ілюструють думку Гроссмана, що "найбридкішими та найзлостивішими були ті, хто міг звести свої рахунки. Вони кричали про політичну свідомість — і зводили старі рахунки та крали. А крали вони — через тупий егоїзм — якийсь одяг, пару черевиків". Шолохов також дає зрозуміти: активісти крадуть одяг і продукти. Справді, навіть в офіційних повідомленнях зазначалося, що вороги уявного куркуля дивилися на нього як на "джерело діставання черевиків, постільної білизни, теплого одягу, тощо"; сама "Правда" (від 1 лютого 1930 р.) засудила цей "поділ здобичі". В Західному районі, згідно із секретними звітами ДПУ, в "куркулів" відбирали взуття та одяг, залишаючи їх у білизні. Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви… ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони (цит. за М. Файнсод). Одна "куркулька" вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали "куркульський" одяг і віддавали їй перешивати.

Гроссман підсумовує: "Були хабарі. Зводили рахунки через ревнощі до якихось жінок або старі ворожнечі чи свари… Тепер, одначе, я розумію, що суттю катастрофи було не те, що списки складали ошуканці та злодії. В кожному разі серед партійних активістів було більше чесних, щирих людей, ніж злодіїв. Але зло, що його наробили чесні люди, було аж ніяк не менше, ніж те, що виходило від нечесних людей".

Саме ж розкуркулювання відбувалося нерідко надзвичайно безглуздо. В Україні траплялося таке: поки середняк на одному кінці села брав участь у розкуркулюванні, на іншому кінці експропріювали його власне майно… Активісти часом звітували про "класову перемогу" в такому, скажімо, формулюванні: "За період від п'ятої вечора до сьомої ранку куркулі як клас ліквідовані". Був навіть випадок, нарікало ОДПУ, коли "ентузіасти" почали розкуркулювати селян поза своєю територією.

З метою якось упорядкувати систему арештів і судових процесів прокуратура навесні 1930 р. підготувала цілий ряд інструкцій. Однак вони, як і завжди, не мали майже ніяких наслідків. Лише 8 травня 1933 р. секретний лист за підписом Сталіна й Молотова, звернений до всіх партійних і радянських працівників, органів ОДПУ, судів і прокуратури, оповістив: "ЦК і Раднарком одержали повідомлення, що наші працівники все ще практикують незаконні масові арешти на селі. Такі арешти провадять голови колгоспів та члени колгоспного правління, голови сільрад і секретарі партійних осередків, районні та крайові радянські й партійні працівники; арешти здійснює кожний, кому заманеться, і хто, власне кажучи, не має права здійснювати арешти. Не диво, що серед такої оргії арештів органи, котрі справді мають право заарештовувати, включно з органами ОДПУ та особливо міліції, втрачають будь-яке почуття міри й часто здійснюють арешти без будь-якої підстави, діючи за правилом: "Спочатку заарештуй, а тоді розслідуй"" (цит. за М. Файнсод). Звісно, на той час куркуля в будь-якому розумінні цього слова вже давно не існувало, але репресії, як бачимо, припиняти не збиралися. Причому ніяке "впорядкування" каральних акцій через зосередження права на арешти в тепер значно збільшених кількісно органах безпеки аж ніяк не могло полегшити долю майбутніх жертв. Бо ж, як пояснив генеральний прокурор СРСР Вишинський, революційна законність все ще не виключала, а якраз навпаки — радніше сполучалася з "революційним свавільством". Міліція разом із місцевим активом, хоч і за допомогою примітивних методів і з великими помилками, продовжували успішно знищувати останній "ворожий клас". Як ми вже зазначали, їм звичайно вдавалося розпалити в собі належну класову ненависть, однак селянські маси були для них у цьому не найкращими помічниками.

Хоч "Правда" (від 15 січня 1930 р.) і доводила, що "кожний чесний колгоспник уникає куркуля, коли бачить його на відстані", це було, як і раніше, видаванням бажаного за дійсне. Тогочасні документальні джерела містять багато повідомлень про голів сільрад, комуністів, селян, котрі намагалися допомогти "куркулям". За одним із Звітів ОДПУ, чимало незаможників і середняків виступали проти розкуркулювання, відмовлялися голосувати за нього, переховували "куркульське" майно й попереджали своїх приятелів-"куркулів" про обшуки, "в багатьох випадках" збирали підписи на захист "класового ворога" тощо.

Нам відомі десятки подібних випадків. Один із сільських бідняків, комуніст, не приховував горя, коли застрелили його двоюрідного брата-"куркуля" (той опирався депортації), і поховав його; за це бідняка виключили з партії й навіть заслали як "куркульського прихильника". В. Астаф'єв у своєму творі "Последний поклон" описує загальноселянське співчуття "куркулям", яких гнали на заслання вздовж однієї із сибірських рік: "Все село вийшло на берег ріки; плач стояв над Єнісеєм; люди виносили депортованим яйце або кусень хліба, шматок цукру або хустку чи рукавиці". Навіть у цей час радянська преса оповідала історії, наприклад, про одного селянина, який, захищаючи іншого, заявив: якщо його друга наміряються розкуркулити, то це ж саме треба вчинити і з ним, оскільки їхні господарства однакові за розмірами. Йому наказали викласти це письмово, а тоді теж розкуркулили (Большевик. 1930. № 8). В березні 1930 р. "Правда", — зрозуміло, применшуючи значення цього явища — визнала: "Далеко не всі середняки були політичне підготовлені та спроможні зрозуміти необхідність організації та розвитку колгоспів, необхідність ліквідації куркульства як класу". VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на "бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами"; побоювання середняків, що їх теж можуть розкуркулити, зробило їх у деяких випадках "противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії… і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля". Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли "негативне ставлення" до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок. Партійні документи повідомляють про фабричних робітників-комуністів, які все ще володіють землею в селах і заробляють у місті вдосталь грошей, щоб "стати куркулями". На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація "дотримувалася куркульського курсу".

Як і завжди, селянин, що набув статків завдяки своїй праці, загалом викликав радніше захоплення, ніж заздрість. За словами М. Левіна, "заможного сусіда можна було ненавидіти як пожадливого куркуля, який експлуатував інших, але йому переважно заздрили, а також поважали як таланистого селянина". Прихильник радянського режиму Моріс Гіндус так описує пропагандистський фільм С. Ейзенштейна про колективізацію: "Один із лиходіїв був куркулем, і яким же монстром він був, — вгодований, ледачий, ненажерливий, брутальний, — мерзенне створіння, мерзенніше за якого ніколи й не було на землі. Ясна річ, в реальному житті навряд чи можна знайти таких потвор, навіть у Росії. Куркуль міг часом виявляти жорстокість до бідніших селян, але він ніколи не був вгодованим, ледачим, ненажерливим виродком, яким його зобразив Ейзенштейн… У реальному житті куркуль був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян у селі… Він був надзвичайно невтомним робітником".

В одному з рапортів ОДПУ за 1930 р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: "Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів", а залишаються самі невдахи та нероби. Те, що "куркуль" був не тільки найпрацьовитішим, а й найпрогресивнішим селянином, також чітко показує Шолохов, у якого головний ворог колгоспу, почавши в 1920 р. лише з "голої хати", діставав ліпше насіння, вживав хімікати, прислухався до порад агрономів. Знову й знову ми чуємо про цих прорадянськи настроєних незаможників, що, одержавши землю, стали нібито куркулями (навіть вислів такий з'явився — "червоний куркуль"). У документах згадуються, зокрема, п'ятеро таких господарів — у трьох селах на Чернігівщині, Полтавщині й Вінничині. Двоє були пастухами, двоє інших також зовсім не мали землі, а п'ятий мав аж півгектара. Всіх депортували в 1930 р. У с. Рудківці на Поділлі 12 селян, котрі воювали на боці більшовиків у громадянській війні — переважно в "червоних партизанах", — так або інакше впали жертвами режиму (двоє заподіяли собі смерть, а семеро померли на засланні поблизу Мурманська).

Колишній активіст посилається на друга-агронома, який говорив йому про розкуркулених у 1932 р.: "Деякі з них були навіть героями Червоної армії, такими самими хлопцями, що взяли Перекоп та майже взяли Варшаву.