Зима-чарівниця - Сторінка 10

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

(До того ж, нюх Бідася останнім часом підпсули невтішні думки та прагнення.)

Гемуль розшукав на горищі будиночка Мумі-тролів тенісні ракетки і використав їх замість снігоступів. Він спокійно чалапав по снігу, пробиваючись крізь заметіль, опустивши носа до самої землі, і намагався вловити хоч слабкий запах найменшої крихітки у світі.

Йому спало на гадку зазирнути до своєї снігової домівки. Там він виразно відчув запах Саломеї.

"Манюня була тут, певно, шукала мене, – розчулено подумав Гемуль. – І навіщо вона рушила у завірюху?.."

Нараз у його голові виринула невиразна згадка, що крихітка Саломея щось намагалася йому розповісти, але, напевно, так і не змогла подолати свою сором’язливість.

Доки він тупцяв снігом, картини одна по одній поставали перед його очима: ось крихітка чекає на схилі… ось біжить за ним услід… принюхується до мідного горна… Раптом він аж стетерів: "Та я ж був такий неґречний до неї!" Ні, докорів сумління він не відчув, з гемулями рідко таке трапляється. Однак йому ще більше закортіло відшукати Саломею…

Отож він уклякнув у снігу, щоб не втратити її запаху. Сахався то в один бік, то в інший – так метушаться від страху маленькі звірята, зачувши небезпеку. Зовсім недавно крихітка була на причалі, та ще й на самісінькому краю помосту, а потім її слід повів угору схилом і згубився.

Гемуль якийсь час розмірковував – що йому завжди давалося дуже важко. А тоді заходився розгрібати лапами сніг. Він розпорпав увесь пагорб. І врешті знайшов щось малесеньке і теплесеньке.

– Не бійся, – сказав він. – Це я.

Гемуль посадив Саломею собі за пазуху, між курткою та светром з вовни лами, і почалапав далі на снігоступах.

Щоправда, ідучи, він майже цілком забув про крихітку Саломею у пазусі, бо усіма думками линув до склянки гарячого морсу.

Наступного дня – а була неділя – вітер улігся. Стало тепло й імлисто. Хто наважувався вийти надвір, поринав у сніг по самого носа. Уся долина стала схожа на іграшковий місячний пейзаж. Кучугури здавалися велетенськими круглими булками, інші набрали обрисів хвилястих гір з гострими верхами. Кожна гіллячка убралася в снігову шапку, а дерева мали вигляд велетенських тортів, скомпонованих кондитером з незвичайною фантазією.

Усі гості висипали на сніг і затіяли колосальну баталію у сніжки. Варення у льоху вже майже не зосталося, зате воно додало сили лапам лісових створінь.

Гемуль сидів на даху дровітні, щосили дмучи у трубу, а поруч примостилася щаслива крихітка Саломея.

Він грав "Тріумфальний марш гемулів" і завершив виконання свого улюбленого музичного твору витіюватим "тратата". Потім обернувся до Мумі-троля і сказав:

– Не хочу тебе засмучувати, та все ж я маю намір податися в Самотні Гори. А наступної зими обіцяю навчити тебе кататися на лижах!

– Але ж я тобі казав… – почав було Мумі-троль сту– бовано.

– Знаю, знаю… – урвав його Гемуль. – То було раніше, а тепер, після густого снігопаду, схили стали ідеальними для спуску. А яке там свіже повітря!

Мумі-троль зиркнув на Вітрогонку.

Вона мовчки кивнула головою, що означало: "Хай собі іде. Усе вже з’ясовано і влаштується само по собі".

Мумі-троль повернувся до будиночка, відчиниі стулки кахляної печі. Спершу він спробував викликати свого пращура з допомогою тихого розпізнавального сигналу, що звучав приблизно як "фювіть, фювіть". Однак пращур не відгукувався.

"Занедбав я спілкування з ним, – подумав Мумі-троль. – Однак те, що у нас відбувається зараз, набагато цікавіше за події тисячолітньої давності…"

Потім він вийняв з печі великий слоїк з полуничним варенням і вугликом написав на паперовій наліпці: "Моєму давньому приятелеві Гемулеві".

Того вечора псові Бідасеві довелося важко попрацювати лапами, прокладаючи собі шлях крізь снігові замети до свого пагорбка смутку. Щоразу, коли Бідась приходив сюди посумувати, горбик потроху підростав, а зараз його цілком замело снігом. Самотні Гори загорнулися снігом по самі шпилі і височіли перед ним у вишуканих білих шатах. Була безмісячна ніч, але зорі виблискували незвично яскраво у вологому повітрі. Десь далеко прогуркотіла снігова лавина. Бідась сів, чекаючи на вовків.

Цієї ночі чекати їх довелося довго.

Він уявив собі, як вони біжать по снігу – сірі, великі, сильні – як раптово зупиняються, зачувши його виття на узліссі.

Можливо, думають у ту мить: "Певно, товариш… А може, родич по крові, з яким гарно було би познайомитися…"

Думка схвилювала Бідася і додала зухвалості його фантазіям. Він вимережував свої мрії, чекаючи, доки озвуться побратими. Ось на узгір’ї віддалік з’являється вовча зграя… Вовки біжать йому назустріч… Привітно вимахуючи хвостами… Та враз Бідась пригадав, що справжні вовки ніколи не вимахують хвостами. Але то дурниця… Так чи інак, вони прийшли… Упізнали його… Вовки нарешті вирішили, що він, Бідась, має право приєднатися до їхньої зграї…

Небезпечні тенета мрій сповили самотнього песика, він задер морду до зірок і завив.

Одразу ж відізвалися вовки. Та так близько, що Бідася охопив жах, і він зробив розпачливу спробу заритися у сніг. Звідусюди навколо нього спалахнули у темряві очі.

Раптом вовки замовкли. Вони оточили песика колом, коло щораз більше звужувалося.

Бідась замахав хвостом і ледь чутно пискнув, однак вовки грізно мовчали. Він стягнув з вух вовняну шапочку і підкинув її в повітря, демонструючи свої добрі наміри та бажання погратися з вовками. Та вовки навіть не глянули на шапочку. Бідась нараз збагнув, що допустився помилки. Вовки не його побратими, дружба з ними неможлива… Виходу жодного: його зжеруть, і добре, якщо встигне хоч подумати, що поводився мов осел. Бідась підібгав хвоста: "Як шкода… А міг би собі висиплятися ночами, замість сидіти отут в снігу і так розпачливо тужити…"

Вовки підступилися ближче.

Зненацька дзвінкий гук пронизав ліс. Від розкотистої музики духової труби обсипався сніг з дерев, а жовті очиська заблимали у темряві. За мить вовків наче вітром здуло, а Бідась самотньо скулився біля своєї шапочки. То Гемуль спинався на своїх широких снігоступах угору схилом.

У його наплічнику дрімала, прислухаючись до музики, розморена теплом крихітка Саломея.

– О, то ти тут сидиш, маленький песику! – здивувався Гемуль. – Давно мене чекаєш?

– Ні, – відказав Бідась.

– Скоро під ногами з’явиться тверда кірка, – весело сповістив Гемуль. – А коли доберемося до Самотніх Гір, я почастую тебе гарячим молоком з термоса.

І Гемуль, не обертаючись, рушив далі.

Бідась почовгав за ним. Це видалося йому найправильнішим рішенням у цій ситуації.

Розділ шостий

Перша весна

Після першої весняної сніжниці у Долину прийшли неспокій та зміни. Гості ще більше затужили за домівками. Один по одному вони покидали будинок Мумі-тролів, здебільшого поночі, коли сніг підмерзав і йти було легше. Дехто змайстрував собі лижі, і кожен прихопив принаймні одного слоїка з варенням. Ті, що вирушили в дорогу наостанку, змушені були поділитися перетертою з цукром журавлиною.

Зрештою постаті останніх гостей гайнули через місток, льох спорожнів.

– Ми знову залишилися самі, – мовила Вітрогонка. – Ти, я та ще Маленька Мю. А загадкові створіннячка заховалися до наступної зими.

– Так мені й не пощастило побачити отого з посрібленими рогами, – скорботно зронив Мумі-троль. – І отих крихіток на довгих ніжках, що дріботіли кригою… Чи отого чорного з велетенськими очима, що промайнув понад полум’ям…

– То зимові істоти, – мовила Вітрогонка. – Хіба не чуєш – скоро настане весна?

Мумі-троль заперечно похитав головою.

– Ще надто рано. Я її не відчуваю…

Вітрогонка вивернула навиворіт блакитним боком догори свою червону шапочку.

– Я завжди так роблю, занюхавши весну, – пояснила вона, вмостилася на ляді криниці і заспівала:

Я Вітрогонка,

Яка вивернула навиворіт свою шапочку!

Я Вітрогонка,

Котра вловила нюхом теплі вітри.

Тепер прийдуть великі шторми.

Тепер прогуркочуть грізні лавини.

Обернеться Земля,

І все переміниться,

Усі поскидають теплі вовняні штани

І заховають їх до шафи.

Одного вечора, коли Мумі-троль повертався з купальні додому, він зненацька зупинився і нашорошив вушка.

Ніч була імлиста, тепла, сповнена шурхоту. Дерева давно вже струсили з себе сніг, чутно було, як вони тріпочуть віттям у темряві.

Здалеку, з півдня, налетів тугий вітер. Мумі-троль чув, як він ломився крізь ліс, шугнув повз нього і помчав у гори. Злива водяних крапель сипонула з дерев у потемнілий сніг.

Мумі-троль задер носа і принюхався. Може, то пахла земля. "Таки мала рацію Вітрогонка, – думав він, ідучи далі. – Весна й справді прийшла…"

Уперше за довгий час Мумі-троль пильно приглянувся до своїх Тата і Мами, котрі солодко спали. Він потримав гасову лампу над Хропсею, замислено розглядаючи її гривку. Хропсина гривка виблискувала у світлі каганця – вона була справді гарненькою. Щойно прокинувшись, Хропся сторчголов кинеться до одежної шафи і добуде з її надр свого зеленого весняного капелюшка. Завжди так робила!

Мумі-троль відставив каганця на поличку кахляної печі, роззирнувся по вітальні. Жахлива картина! Більшість речей роздаровано, позичено або й просто украдено якимсь легковажним гостем. А те, що зосталося, перебувало у жалюгідному стані. Кухня переповнена брудним посудом. Вогонь під котлом, що огрівав увесь будинок, ледь жеврів, бо закінчилися дрова. Льох порожній. Віконна шибка розбита…

Мумі-троль замислився. Дахівкою з гуркотом зсувався мокрий сніг і гепався додолу. Угорі вікна з південного боку раптом з’явився клаптик захмареного нічного неба.

Мумі-троль підійшов до вхідних дверей, спробував їх відчинити. Наче трохи піддалися. Тоді він вперся лапами в підлогу і щосили натиснув плечем.

Поволі-поволі двері відчинялися, посуваючи собою сніговий замет. Мумі-троль налягав доти, аж двері розчахнулися навстіж у чорну ніч.

Вітер увірвався до вітальні. Він здмухнув пил з тюлю на кришталевій люстрі, здійняв вихор попелу в кахляній печі, затріпотів глянцевими картинками, наліпленими на стінах. Одна з них відчепилася і вилетіла надвір.

Вітальню наповнили пахощі ночі та соснового лісу. Мумі-троль подумав: "Це добре. Інколи треба провітрювати свою родину…" Він вийшов на сходи, вдивляючись у вогку темряву.

– Тепер я маю усе, – мовив Мумі-троль сам до себе. – Маю увесь рік! Навіть зиму! Я перший у світі Мумі-троль, який не впадав у зимовий сон!

Розказана зимова історія мала би завершитися, власне кажучи, на цьому місці.