Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 38

Тому, тому я остаточно воша,— він аж заскреготав зубами,— бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб´ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію "пророка", з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, "тремтяче" створіння! Правий, правий "пророк", коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — не бажай, бо — не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!"

Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.

Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам´ятаю... Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я,— додав він, з трудом оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його.— О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, вдруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!.."

Думки в нього сплутались; дивним здалося йому, що він не пам´ятає, як опинився надворі. Час був уже пізній. Сутінки згущалися, повний місяць світив дедалі яскравіше; але стояла якась особлива задуха. Люди юрбами йшли по вулицях; ремісники й інший трудовий люд розходилися по домівках, інші гуляли; пахло вапном, курявою, стоячою водою. Раскольников ішов смутний і заклопотаний: він дуже добре пам´ятав, що вийшов з дому з якимсь наміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що саме — він забув. Зненацька він спинився і побачив, що по той бік вулиці, на тротуарі, стоїть хтось і махає йому рукою. Він рушив туди через вулицю, але раптом той повернувся і пішов собі, наче й не було нічого, опустивши голову, не обертаючись і знаку не даючи, що кликав його. "Та годі-бо, чи кликав він?" — подумав Раскольников, проте подався доганяти. Не дійшовши кроків із десять, він раптом пізнав його і — злякався: це був той самий міщанин, у такому ж халаті і так само згорблений. Раскольников ішов оддалік; серце його колотилося; завернули в провулок,— той усе не обертався. "Чи знає він, що я за ним іду?" — думав Раскольников. Міщанин ввійшов у ворота великого будинку. Раскольников мерщій і собі підійшов до воріт і почав дивитись: чи не оглянеться часом, чи не покличе? Справді, пройшовши все підворіття і вже виходячи у двір, той раптом обернувся і знову начебто махнув йому. Раскольников одразу ж теж пройшов підворіття, але у дворі міщанина вже не було. Отже, він увійшов на перші ж сходи, що виднілися тут зразу. Раскольников кинувся за ним. Так і є, на поверх вище чути було ще чиюсь мірну, неквапливу ходу. Дивно, сходи були наче знайомі. Ось вікно на першому поверсі: сумно і таємниче лилося крізь скло світло місяця; ось і другий поверх. Ага! Це та сама квартира, в якій працювали маляри... Як же він не впізнав одразу? Кроки того, що йшов попереду, затихли, значить, він спинився або десь заховався". Ось і третій поверх; чи йти далі? І яка там тиша, навіть страшно... Але він пішов. Шум його власних кроків лякав його і тривожив. Боже, як темно! Міщанин, певно, тут де-небудь причаївся в кутку! А! квартира відчинена навстіж на сходи; він подумав і ввійшов. В передпокої було дуже темно й порожньо, ні душі, наче все винесли; тихенько, навшпиньках пройшов він у вітальню: вся кімната облита яскравим місячним світлом; все тут було як і раніше: стільці, дзеркало, жовтий диван і картинки у рамках. Величезний, круглий, мідночервоний місяць дивився просто у вікна. Це від місяця така тиша,— подумав Раскольников,— а той, певно, тепер загадку загадує". Він стояв і чекав, довго чекав, і чим тихший був місяць, тим дужче колотилося його серце, навіть боляче робилося. І весь час тиша. Раптом пролунав короткий сухий звук, неначе зламали десь тріску, і знову все завмерло. Схопилась муха, з льоту вдарилася об скло і жалібно задзиж— чала. В ту саму мить в кутку, між маленькою шафою і вікном, він розглядів салоп, що неначе висів на стіні. "Навіщо тут салоп? — подумав він — адже його раніше не було..." Він підійшов тихенько і догадався, що за салопом мовби хтось заховався. Обережно відсунув він рукою салоп і побачив, що тут стоїть стілець, а на стільці скраєчку сидить стара, вся скорчившись і похиливши голову, так що він ніяк не міг розглядіти обличчя, але це була вона. Він постояв над нею: "боїться!" — подумав він, тихенько виймаючи з петлі сокиру, і вдарив стару по тім´ю, раз і дру. гий. Але дивно: вона навіть і не поворухнулася від ударів, мов дерев´яна. Він злякався, нахилився ближче і почав її розглядати; але й вона ще нижче похилила голову. Він пригнувся тоді зовсім до підлоги і зазирнув їй знизу в обличчя, зазирнув і похолов: стара сиділа і сміялася,— так і заходилась тихим, нечутним сміхом, з усієї сили стримуючись, щоб він її не почув. Раптом йому здалося, що двері з апальні трохи прочинились і що там теж наче засміялись і шепочуться. Його взяла лють: з усієї сили почав він бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепотіння з спальні чулося дужче й дужче, а стара аж колихалася від реготу. Він кинувся тікати, але весь передпокій уже повен людей, двері на сходи відчинені навстіж, і на площадці, і на сходах униз — все люди, голова до голови, всі дивляться,— але всі причаїлися і чекають, мовчать... Серце його стиснулося, ноги не рухаються, приросли... Він хотів скрикнути і — прокинувся.

Він важко перевів подих,— але дивно, сон неначе все ще тривав: двері були відчинені навстіж, і на порозі стояв зовсім не знайомий йому чоловік і пильно його розглядав.

Раскольников не встиг ще повністю розплющити очі і одразу заплющив їх знову. Він лежав навзнак і не ворушився. "Сон це триває чи ні",— думав він і непомітно знову трішечки підвів вії, щоб подивитись: незнайомий стояв на тому ж місці і продовжував у нього вдивлятись. Раптом він обережно переступив через поріг, старанно причинив за собою двері, підійшов до стола, почекав якусь мить,— весь цей час не зводячи з нього очей,— і тихо, без шуму, сів на стілець біля дивана; капелюх поставив збоку, на підлозі, а обома руками сперся на паличку, поклавши підборіддя на руки. Видно було, що він приготувався довго чекати. Скільки можна було роздивитись крізь вії, що злегка моргали, чоловік цей був уже немолодий, дебелий, і з густою, світлою, майже білою бородою...

Минуло хвилин з десять. Було ще видно, але вже вечоріло. В кімнаті панувала цілковита тиша. Навіть із сходів не долинало жодного звуку. Тільки дзижчала і билася якась велика муха, вдаряючись з льоту об скло. Нарешті це стало нестерпним: Раскольников раптом підвівся і сів на дивані.

— Ну, кажіть, чого вам треба?

— А я ж так і знав, що ви не спите, а тільки удаєте,— почув він дивну відповідь. Незнайомий спокійно розсміявся.— Аркадій Іванович Сви— дригайлов, дозвольте відрекомендуватись...

Частина четверта І

"Невже це ще триває сон?" — подумав ще раз Раскольников. Обережно й недовірливо вдивлявся він у несподіваного гостя.

— Свидригайлов? Дурниця якась! Бути не може! — промовив він, нарешті, вголос, зчудовано.

Здавалося, гість зовсім не здивувався, почувши цей вигук.

— З двох причин до вас завітав, по-перше, особисто познайомитись побажав, бо давно вже багато чув про вас дуже цікавого і вигідного для вас; а по-друге, сподіваюсь, що не відмовитесь, можливо, допомогти мені в одній справі, що прямо стосується інтересів сестриці вашої, Євдокії Романівни. Самого мене, без рекомендації, вона, може, й на поріг до себе тепер не пустить, через упередженість, ну а з вашою допомогою я, навпаки, сподіваюсь...

— Марно сподіваєтесь,— перебив Раскольников.

— Вони ж тільки вчора прибули, дозвольте спитати? Раскольников не відповів.

— Вчора, я знаю. Я ж сам прибув тільки цозавчора. Ну, то от що я скажу вам, щодо цього, Родіоне Романовичу; виправдуватись вважаю зайвим, але дозвольте ж і мені заявити: що ж тут, в усьому цьому, справді, такого особливо злочинного з мого боку, коли міркувати без упереджень, а розсудливо?

Раскольников все ще мовчки розглядав його.

— Те, що у своєму домі переслідував беззахисну дівчину і "ображав її своїми мерзотними пропозиціями", чи що? (Сам наперед забігаю!) Та зважте ж тільки, що і я — людина, що і я — можу захопитись і покохати (що вже, відома річ, не з нашої волі робиться), тоді все найприроднішим чином пояснюється. Тут питання ось у чому: злочинець я, чи сам жертва? Ну, а що, коли жертва? Адже пропонуючи дівчині, яку я покохав, тікати зі мною в Америку або в Швейцарію, я, може, найщиріших почуттів тоді був сповнений, та ще думав взаємне щастя збудувати!.. Адже розум пристрасті служить; я, може, себе ще більше занапащав, коли хочете!..

— Та зовсім не в тому річ,— з огидою перебив Раскольников,— просто ви противні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..

Свидригайлов зненацька зареготав.

— Одначе ж... одначе вас не обдуриш! — проказав він, одверто сміючись,— я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!

— Та ви й зараз ще хитруєте.

— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, одверто сміючись,— адже це добра війна, як кажуть, і цілком дозволена хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна...

— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.

— А ви й про це чули? А втім, як і не почути... Ну, відносно цьоїо вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління в найвищій мірі спокійне щодо цього.