Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 40

А проте ще в Москві вважав, що їду домагатися згоди від Євдокії Романівни на одруження з нею і суперничати з паном Лужиним.

— Пробачте, що вас переб´ю, зробіть ласку: чи не можна коротше і чи не перейти нам просто до мети ваших відвідин. Я поспішаю, мені треба йти з дому...

— З великою охотою. Прибувши сюди і надумавши тепер вирушити в один, так би мовити... вояж, я захотів зробити необхідні попередні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони багаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв тільки те, що подарувала мені рік тому Марфа Петрівна. З мене досить. Пробачте, зараз переходжу до самої справи. Перед вояжем, в який я, може-таки, відправлюсь, я хочу і з паном Лужиним покінчити. Не те, щоб я вже надто не любив його, та через нього ж ото і виникла ця сварка моя з Марфою Петрівною, коли я довідався, що вона цей шлюб злагодила. Я хочу тепер зустрітись з Євдо— кією Романівною, з вашою допомогою і, можливо, у вашій же присутності пояснити їй, по-перше, що від пана Лужина не тільки не буде їй найменшої вигоди, але навіть напевно вона буде в програші. Потім, попросивши в неї вибачення за усі ці недавні неприємності, я благав би дозволу запропонувати їй десять тисяч карбованців і таким чином полегшити розрив з паном Лужиним, розрив, якого, я певен, і вона сама б хотіла, коли б трапилась можливість.

— Але ж ви дійсно, дійсно божевільні! — скрикнув Раскольников, більше навіть здивований як розсерджений.— Як ви смієте так говорити!

— Я так і знав, що ви обуритесь; але, по-перше, я хоч і небагатий, але ці десять тисяч карбованців у мене вільні, тобто зовсім, зовсім мені не потрібні. Не візьме Євдокія Романівна, то я, може, ще більш по-дур— ному їх спущу. Це раз. Друге: совість моя зовсім спокійна; я без будь— якого прихованого наміру пропоную. Вірите чи ні, а згодом дізнаєтесь і ви і Євдокія Романівна. Вся річ у тому, що я справді завдав певних неприємностей і турбот шановній вашій сестриці; отже, щиро шкодуючи про це, сердечно бажаю,— не відкупитись, не заплатити за неприємності, а просто зробити для неї що-небудь корисне на тій підставі, що не заприсягався ж я справді робити тільки лихе. Коли б у моїй пропозиції була хоч мільйонна частка прихованого наміру, то не став би я пропонувати тільки десять тисяч, тим часом як усього п´ять тижнів тому пропонував їй більше. Крім того, я, може, дуже й дуже скоро одружуся з однією дівчиною, отже всі підозріння про якісь мої заміри щодо Євдокії Романівни повинні відпасти. На закінчення скажу, що, йдучи за пана Лужина, Євдокія Романівна ті ж самі гроші бере, тільки з іншого боку... Та ви не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, розміркуйте спокійно і холоднокровно.

Кажучи це, Свидригайлов був сам надзвичайно холоднокровний і спокійний.

— Прошу вас, кінчайте,— сказав Раскольников.— В усякому разі, це непростима зухвалість.

— Зовсім ні. Після цього, виходить, людина людині на цьому світі може чинити саме тільки зло і, навпаки, не має права зробити ані крихти добра тільки через те, що це суперечить заведеним формальностям. Це безглуздо. Адже коли б я, наприклад, помер і відказав би цю суму сестрі вашій за духівницею, невже б вона й тоді відмовилась прийняти?

— Цілком можливо.

— Ну, це вже нікуди не годиться. А втім, ні то ні, нехай буде так. Але ж десять тисяч — прекрасна річ, коли вони є. В усякому разі, прошу переказати мою пропозицію Євдокії Романівні.

— Ні, не перекажу.

— Коли так, Родіоне Романовичу, я сам змушений буду домагатись особистого побачення, отже, турбувати.

— А коли перекажу, ви не будете домагатись особистого побачення?

— Не знаю, по правді, що вам і сказати. Зустрітися один раз я б дуже хотів.

— Не надійтесь.

— Шкода. А втім, ви мене не знаєте. От, може, зійдемось ближче.

— Ви гадаєте, що ми зійдемось ближче?

— А чом би й ні? — усміхнувшись, сказав Свидригайлов, підвівся і взяв капелюха,— я ж не те щоб так вже дуже хотів вас турбувати і, йдучи сюди, навіть не покладав великих надій на наше побачення, хоч, проте, фізіономія ваша ще вранці сьогодні мене вразила....

— Де ви мене бачили вранці? — занепокоєно спитав Раскольников.

— А випадково... Мені весь час здається, що ви чимсь схожі на мене... [...] Але з Євдокією Романівною один раз зустрітись дуже хочу. Серйозно прошу. Ну, до побачення... ага, до речі! Та як же це я забув! Перекажіть, Родіоне Романовичу, вашій сестриці, що в духівниці Марфи Петрівни їй відказано три тисячі. Це точно. Марфа Петрівна розпорядилася за тиждень до смерті, і при мені це було. Тижнів за два-три Євдокія Романівна може й гроші одержати.

— Ви правду говорите?

— Правду. Перекажіть. Ну, завжди до ваших послуг. Я ж од вас не дуже далеко мешкаю.

Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разуміхіним.

II

Була вже майже восьма година; обидва поспішали до Бакалєєва, щоб прийти раніше від Лужина.

— Ну, хто ж це був? — спитав Разуміхін, скоро тільки вийшли на вулицю.

— Це був Свидригайлов, той самий поміщик, у домі якого образили сестру, коли вона служила у них гувернанткою. Через його любовні домагання вона від них пішла, вигнана його дружиною, Марфою Петрівною. Ця Марфа Петрівна просила потім у Дуні пробачення, а тепер раптом померла. Це про неї тут говорили. Не знаю чому, але я його дуже боюся. Він приїхав одразу ж після похорону жінки. Він якийсь чудний і на щось наважився... Він начебто щось знає... Від нього треба Дуню оберігати... це я й хотів сказати тобі, чуєш?

— Оберігати! Що ж він може мати проти Євдокії Романівни? Ну, спасибі тобі, Родю, що мені так говориш... Будемо, будемо оберігати!.. Де живе?

— Не знаю.

— Чому ж не спитав? Ех, шкода! А втім, дізнаюсь!

— Ти його бачив? — спитав Раскольников після короткої мовчанки.

— Аякже, запам´ятав; добре запам´ятав.

— Ти його дійсно бачив? Ясно бачив? — наполягав Раскольников.

— Авжеж, добре пам´ятаю; серед тисячі пізнаю, я завжди запам´ятовую обличчя. Знову помовчали.

— Гм... гаразд...— пробурмотів Раскольников.— А ;го знаєш... мені спало на думку... мені все здається... що це, може, й фантазія.

— Та про що ти? Я тебе не зовсім розумію.

— От ви всі кажете,— проговорив Раскольников, скрививши рота в усмішку,— що я божевільний; мені й здалося тепер, що може, я й справді божевільний і тільки привид бачив!

— Та що це ти?

— А хто ж його знає! Може, я справді божевільний, і все, що за всі ці дні було, все, може, тільки так, в уяві...

— Ой Родю! Розстроїли тебе знову!.. Та що він говорив, чого приходив?

Раскольников не відповів, Разуміхін подумав трохи.

— Ну, слухай же мій звіт,— почав він.— Я до тебе заходив, ти спав. Потім обідали, а далі я пішов до Порфирія. Замьотов все ще був у нього. Я хотів поговорити, і нічого не вийшло. Все не міг почати як слід. Вони начебто не розуміють і зрозуміти не можуть, але зовсім не бентежаться. Відвів я Порфирія до вікна і почав говорити, але знову чомусь не так як треба вийшло: він дивиться вбік, і я дивлюсь убік. Я, нарешті, підніс до його пики кулак і сказав, що відлупцюю його, по-родичівськи. Він тільки подивився на мене. Я плюнув і пішов, от і все. Дурниця якась. Із За— мьотовим я ані слова. Тільки, бачиш, я спершу думав, що нашкодив, а коли спускався сходами, думка мені одна спала, так і сяйнула: чого це ми з тобою турбуємось? Адже коли б тобі небезпека загрожувала або там що-небудь, ну, тоді звичайно. А то що тобі! Ти тут ні при чому, то й наплювати на них; ми ж з них поглузуємо потім, а я б на твоєму місці їх ще й містифікувати почав. Адже як їм соромно буде потім! Плюнь; потім і віддубасити можна буде, а тепер посміємось!

— Твоя правда! — відповів Раскольников. "А що ти завтра скажеш?" — подумав він про себе. Дивна річ, досі ще й разу не приходило йому в голову: "Що скаже Разуміхін, коли дізнається?" Подумавши це, Раскольников пильно подивився на нього. Теперішнім же звітом Разуміхіна про відвідання Порфирія він не дуже був зацікавлений: так багато сталося відтоді змін...

В коридорі вони зіткнулися з Лужиним: він прибув рівно о восьмій годині і розшукував номер, так що всі троє ввійшли разом, але не дивлячись один на одного і не вітаючись. Молоді люди пройшли вперед, а Петро Петрович для солідності затримався трохи в передпокої, знімаючи пальто. Пульхерія Олександрівна одразу ж вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом.

Петро Петрович увійшов і досить люб´язно, хоч і з підкресленою солідністю, розкланявся з дамами. Проте він мав такий вигляд, мовби трохи розгубився і ще не опанував себе. Пульхерія Олександрівна, що теж неначе зніяковіла, одразу ж поспішила розсадити всіх за круглий стіл, на якому кипів самовар. Дуня і Лужин сіли навпроти одне одного на різних кінцях стола. Разуміхін і Раскольников опинилися навпроти Пульхерії Олександрівни,— Разуміхін ближче до Лужина, а Раскольников біля сестри.

Настала раптова мовчанка, Петро Петрович неквапливо витяг батистову хусточку, від якої запахло духами, і сякнувся з виглядом людини, що додержує вимог пристойності, хоч її гідність і зневажено, але разом з тим твердо вирішила зажадати пояснень. Йому ще в передпокої спало було на думку: не знімати пальто, піти звідси і тим суворо і дошкульно покарати обох дам, так щоб вони одразу ж все як слід відчули. Але він не наважився. Притому ця людина не любила бути в невіданні, а тут треба було все з´ясувати. Коли так явно порушено його наказ, значить щось та є, отже, дізнатись краще наперед, а покарати завжди буде час, та й це в його волі.

— Гадаю, подорож пройшла благополучно? — офіціально звернувся він до Пульхерії Олександрівни.

— Хвалити Бога, Петре Петровичу.

— Дуже приємно. І Євдокія Романівна теж не стомилися?

— Та я молода й дужа, не стомлюсь, а матусі то дуже важко було,— відповіла Дунечка.

— Що ж робити; наші національні дороги дуже довгі. Велика так звана "матінка Росія"... Я ж, при всьому бажанні, ніяк не міг вчора встигнути, щоб зустріти вас. Гадаю одначе, що обійшлося без особливих турбот?

— Ба ні, Петре Петровичу, ми були зовсім безпорадні,— з особливою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Олександрівна,— і здається, коли б сам Бог не послав нам учора Дмитра Прокоповича, то ми просто б пропали.