Знак чотирьох - Сторінка 3

То я приїду до вас о шостій?

— Не запізнюйтесь, — відказав Холмс. — Іще одне запитання. Лист написаний тим самим почерком, що й адреси на коробочках із перлами?

— Я взяла їх із собою, — відповіла міс Морстен, діставши півдюжини аркушів бурого паперу.

— Ви справді взірцева клієнтка. Ви маєте добре чуття. Ну-бо, подивимось. — Він порозкладав папери на столі й почав уважно оглядати їх один за одним. — Почерк усюди, крім листа, змінено, — сказав він невдовзі. — Але немає сумніву, що писала одна людина. Погляньте: "е" скрізь написано на грецький кшталт, а "с" однаково зігнуте. Скрізь, безперечно, одна й та сама рука. Я не хочу навіювати вам марних надій, міс Морстен, але скажіть, чи немає чогось схожого між цим почерком та рукою вашого батька?

— Ні, нічого схожого.

— Я так і сподівався. Отже, ми чекатимемо на вас о шостій. Дозвольте мені залишити ці папери в себе. Я хотів би ще попрацювати з вашою справою. Зараз лише пів на четверту. На все добре.

— На все добре, — відповіла наша гостя і, поглянувши на нас обох ясними, ласкавими очима, сховала за пазуху коробочку з перлами й пішла.

Стоячи біля вікна, я дивився, як легко вона ступає вулицею, поки сірий капелюшок і біла пір’їнка не зникли серед похмурого натовпу.

— Яка чарівна дівчина! — вигукнув я, обернувшися до свого друга.

Він знову запалив люльку, заплющив очі й глибше поринув у крісло.

— Справді? — байдуже запитав він. — Я й не помітив.

— Ні, ви якась машина, лічильна машина! — скрикнув я. — Ви часом просто вражаєте мене!

Він лагідно всміхнувся.

— Найголовніше, — з притиском мовив він, — не судити про людину за її особистими рисами. Клієнт для мене — проста величина, один з чинників проблеми. Емоції шкодять тверезому мисленню. До вашого відома, найчарівнішу жінку, яку я знав у своєму житті, було повішено за отруєння трьох власних дітей, — вона зробила це, щоб одержати гроші за страховим полісом. А найогидніше обличчя з усіх моїх знайомих мав один філантроп, що витратив трохи не чверть мільйона на лондонських злидарів.

— Але цього разу...

— Я ніколи не роблю винятків. Винятки заперечують правило. Ви мали коли-небудь нагоду вивчати людську вдачу за почерком? Що ви можете сказати про почерк цієї людини?

— Він правильний і розбірливий, — відповів я. — Належить діловій людині сильної вдачі.

Холмс хитнув головою.

— Погляньте на високі літери, — мовив він. — Вони ледве виступають над рядком. Літеру "в" можна прийняти за "е". Людина сильної вдачі може писати дуже нечітко, але великі літери вона завжди виділятиме. Цей незнайомець літеру "к" всюди пише по-різному, а великі літери свідчать про його амбітність. Ну, гаразд, мені треба йти. Я хочу дещо розвідати. А вам пораджу почитати цю книжку — прегарний твір. Це "Мучеництво людини" Вінвуда Ріда[22]. Через годину я повернуся.

Я сидів біля вікна з книжкою в руці, але мої думки були далекі від сміливих міркувань письменника. Уява моя поверталася до нашої гості — до її усмішки, глибокого чарівного голосу, до незбагненної таємниці, що затьмарила її життя. Їй було сімнадцять років, коли зник її батько, отже, зараз їй двадцять сім — чудовий вік, коли юність із її соромливістю вже минула й життя вгамувало молодий запал. Так я сидів і міркував, поки мої думки не попливли таким небезпечним річищем, що я швидко сів до письмового столу й шалено накинувся на свіжий курс патології. Як міг я — простий військовий хірург із простреленою ногою та порожнім гаманцем, мріяти про такі речі? Вона була простим чинником — і нічим більшим. Якщо майбутнє моє буде чорне, то краще вже думати про нього спокійно, як личить чоловікові, а не розмальовувати його мандрівними вогниками уяви.

3. Пошуки розв’язки

Холмс повернувсь о пів на шосту. Він був веселий, бадьорий, у чудовому настрої, що звичайно змінював у нього напади меланхолії.

— В цій справі немає ніякої загадки, — мовив він, беручи чашку чаю, яку я йому налив. — Факти припускають лише одне пояснення.

— Як? Ви вже знайшли розв’язку?

— Ні, про це рано ще говорити. Поки що я відшукав одну важливу деталь. Дуже важливу. Але багато подробиць іще треба з’ясувати. Я тільки-но виявив, перегорнувши підшивку "Таймса", що майор Шолто з Аппер-Норвуда, який служив у Тридцять четвертому Бомбейському піхотному полку, помер 28 квітня 1882 року.

— Можливо, я, по-вашому, й дурень, але я не бачу тут нічого підозрілого.

— Не бачите? Ви мене вражаєте. Погляньмо з іншого боку. Капітан Морстен зник. Єдина особа в Лондоні, до кого він міг поїхати, — майор Шолто. Але майор Шолто сказав, що нічого не чув про Морстенів приїзд до Лондона. Чотирма роками пізніше Шолто помирає. Через тиждень після його смерті дочка капітана Морстена одержує коштовний подарунок, і так триває кілька років поспіль, поки не надходить лист, де сказано, що з нею повелися несправедливо. Це, безперечно, натяк на зникнення її батька. Навіщо спадкоємцям щойно померлого Шолто посилати їй подарунки, якщо вони не знають якоїсь таємниці і не хочуть за щось винагородити міс Морстен? Хіба можна якось по-іншому пов’язати ці факти?

— Але яка химерна винагорода! І як по-дивному її надіслано! Чому лист написано тепер, а не шість років тому? До того ж у листі сказано, що несправедливість треба виправити. Як виправити? Навряд чи батько її досі живий. Тут мається на увазі щось інше.

— Отут і є труднощі, справжні труднощі, — замислено мовив Шерлок Холмс, — але наша нічна подорож усе це пояснить. А ось і міс Морстен у кебі. Ви готові? Ходімо, вже повернуло на сьому.

Міс Морстен закуталася в темний плащ, її миле обличчя зблідло. Вона не була б жінкою, якби наша дивна подорож не тривожила її, проте трималася впевнено і охоче відповідала на запитання Шерлока Холмса.

— Майор Шолто був дуже близьким другом мого батька, — сказала вона. — У своїх листах він щоразу згадував майора. Вони з батьком служили офіцерами в тюремній варті на Андаманських островах і майже увесь час проводили разом. До речі, в батьковому столі знайшли якийсь чудернацький папір; ніхто не може зрозуміти, що це таке. Я не знаю, чи стосується він нашої справи, але про всяк випадок узяла його з собою. Ось він.

Холмс обережно розгорнув складений аркуш паперу і розгладив його на колінах. Потім заходився старанно оглядати його крізь лупу.

— Папір зроблено в Індії, — зауважив він. — Колись він був приколотий до дошки. На ньому накреслено план якогось великого будинку з багатьма кімнатами, коридорами й переходами. В одному місці червоним чорнилом поставлено хрестик, над ним — напівстертий напис олівцем: "3,37 ліворуч". У лівому кутку якийсь дивний значок, схожий на чотири поставлені поряд хрести, поперечки яких з’єднано. За ним незграбним, грубим почерком написано: "Знак чотирьох — Джонатан Смол, Магомет Сінгх, Абдулла Хан, Дост Акбар". Не думаю, що це пов’язане з нашою справою. Але документ, очевидно, важливий. Його ретельно зберігали в записнику, бо обидва боки паперу чисті.

— Ми справді знайшли його в записнику.

— Бережіть цей документ, міс Морстен, може, він ще стане нам у пригоді. Я починаю підозрювати, що справа ця глибша й заплутаніша, ніж мені здалося спершу. Я повинен обміркувати її з самого початку.

Він зручно вмостився на своєму місці; з насуплених його брів і байдужого виразу очей я зрозумів, що він напружено думає. Ми з міс Морстен тихенько гомоніли про нашу подорож і про те, чим вона може скінчитися, а наш товариш усю дорогу вперто мовчав.

Був вересневий вечір, близько сьомої години, але цілий день було вогко, й тепер величезне місто огортала щільна габа туману. Брудно-сірі хмари нависли над брудно-сірими вулицями. Ліхтарі на Стренді розпливалися димчастими плямами, кидаючи на мокру бруківку сліпучі кола. З яскраво-жовтих вікон крамниць на залюднену вулицю падали смуги слабкого, непевного сяйва, в якому клубочився туман. У нескінченному натовпі облич, що пропливали через ці вузькі смуги, — облич сумних і радісних, понурих і веселих, — мені примарилося щось моторошне, потойбічне: вони виринали з мороку і знову розчинялися в мороці. Я не дуже вразлива людина, але цей смутний, гнітючий вечір і наша дивна подорож зовсім мене збентежили. Я бачив, що міс Морстен відчуває те саме. Лише Холмс, здавалося, не помічав нічого. Він розгорнув на колінах записник і вряди-годи заносив до нього якісь числа й нотатки при світлі кишенькового ліхтарика.

Коло входу до театру "Ліцей" уже купчився натовп. До головних дверей нескінченним потоком під’їжджали двоколки й карети, з яких виходили чоловіки в накрохмалених сорочках і закутані в шалі, обвішані діамантами жінки. Ледве ми дісталися третьої колони, де нам було призначено зустріч, як до нас підійшов низенький, смаглявий, верткий чоловічок в одязі візника.

— Ви разом з міс Морстен? — спитав він.

— Я міс Морстен, а ці двоє джентльменів — мої друзі, — відповіла вона.

Він утупився в нас пильним, проникливим поглядом.

— Пробачте, міс, — трохи настирливо сказав він, — але я прошу вас дати мені слово, що жоден з ваших друзів не служить у поліції.

— Я даю вам слово, — відповіла вона.

Чоловічок різко свиснув, і якийсь хлопчисько підбіг до кеба й відчинив дверцята. Наш співрозмовник скочив на козли, ми сіли всередину. Тільки-но ми зробили це, як візник хльоснув коней і кеб шалено помчав туманними вулицями.

Становище було курйозне. Ми їхали невідомо куди й невідомо навіщо. Або це запрошення було чиїмось жартом, що здавалося неймовірним, або ми мали дізнатися про щось важливе, що більш скидалося на правду. Міс Морстен сиділа спокійно, стримано, як і завжди. Я спробував підбадьорити її розповіддю про свої пригоди в Афганістані, але, правду кажучи, мене самого так схвилювала й зацікавила ця мандрівка, що оповідки мої були дещо плутані. Вона й досі стверджує, що я розповів їй тоді цікаву історійку про те, як глупої ночі до мого намету зазирнув "мушкет" і я дуплетом застрелив його з двоцівкового "тигра". Спершу я ще помічав, куди ми їдемо, але згодом завдяки чи то швидкій їзді, чи туманові, чи моєму поганому знанню Лондона я втратив орієнтацію і міг лише сказати, що їдемо ми дуже довго. Шерлок Холмс, однак, не розгубивсь і раз у раз пошепки називав площі й вулиці, якими мчав наш кеб.

— Рочестер-Роуд, — промовив він.