Знак чотирьох - Сторінка 6

З заходу повівав теплий вітерець, важкі хмари поволі сунули небом, із-за них вряди-годи визирав місяць. Було не дуже темно, але Тадеус Шолто взяв з кеба один ліхтар і пішов уперед, освітлюючи нам дорогу.

Садиба Пондишері-Лодж стояла посеред парку; її оточував високий мур, утицяний битим склом. Всередину вели лише одні вузькі, окуті залізом двері. Наш провідник якось дивно постукав, як часом стукають поштарі.

— Хто там? — спитав зсередини грубий голос.

— Це я, Мак-Мердо. Час уже навчитися впізнавати мій стукіт.

За дверима почулося бурчання, потім дзвякіт і скрегіт ключів. Двері важко повернулися на завісах, і на порозі з’явився присадкуватий, з могутніми грудьми чоловік; жовте світло ліхтаря осявало його висунуте вперед лице й блискучі, недовірливі очиці.

— То ви, містере Тадеусе? А це хто з вами? Господар нічого не казав про гостей.

— Ви просто дивуєте мене, Мак-Мердо! Я ж учора ввечері попередив свого брата, що завітаю до нього з друзями.

— Він сьогодні не виходив з кімнати, містере Тадеусе, і я не дістав ніяких розпоряджень. Ви самі добре знаєте наші суворі звичаї. Вас я можу впустити, але друзі ваші нехай почекають надворі.

Це була несподівана перепона. Тадеус Шолто розгублено й безпорадно поглянув на охоронця.

— Просто неподобство, Мак-Мердо! — сказав він. — Я відповідаю за них, і вам цього має бути досить. До того ж, із нами тут молода дівчина. Їй не личить стояти вночі посеред дороги.

— Шкода, містере Тадеусе, — невблаганно відповів охоронець. — Гості й справді можуть бути вашими друзями, але вони можуть виявитися ворогами господаря. Мені добре платять за те, щоб я виконував свій обов’язок, і я його виконую. Я не знаю ваших друзів.

— Та ні, Мак-Мердо, знаєте, — лагідно промовив Холмс. — Я не думаю, що ви забули мене. Пам’ятаєте аматора-боксера, що бився з вами три раунди на рингу Алісона в день вашого бенефісу чотири роки тому?

— Невже це ви, містере Шерлоку Холмсе?! — гаркнув боксер. — Боже мій! Як я вас не впізнав?! Якби ви не стояли отут тихцем, а зацідили мені отим своїм зустрічним у щелепу, то я одразу впізнав би вас. Ви просто закопуєте свій талант у землю, далебі! Ви б далеко пішли, якби схотіли.

— Бачите, Ватсоне, якщо мій фах нікому більше не знадобиться, в мене ще буде в запасі аматорський талант, — мовив, усміхнувшись, Холмс. — Гадаю, що наш друг більше не триматиме нас надворі.

— Заходьте, сер, заходьте, і ваші друзі теж, — відповів охоронець. — Мені справді шкода, містере Тадеусе, але я маю суворі інструкції. Я мусив упевнитись, хто ваші друзі, щоб впустити їх.

Кам’яниста доріжка вилася безлюдним парком і вела до будинку — простого й невишуканого, майже зануреного в тінь, крім однієї стіни, залитої місячним світлом. Нагорі виблискувала шибка вікна. Величезний, похмурий і мовчазний, будинок навівав холод. Навіть Тадеус Шолто збентежився: ліхтар тремтів і порипував у його руці.

— Нічого не розумію, — мовив він. — Тут, мабуть, якась помилка. Я ж чітко сказав Бартолом’ю, що цього вечора ми будемо в нього, а в вікні кабінету чомусь нема світла. Не розумію, в чому річ.

— Ваш брат завжди так суворо охороняє дім? — спитав Холмс.

— Так, це заведено ще нашим батьком. Бартолом’ю був улюбленим його сином, і я часом гадав, що батько більше розповідає йому, ніж мені. Оте освітлене місяцем вікно — братів кабінет. Шибка блищить, але всередині світла, здається, немає.

— Немає, — погодився Холмс. — Проте віконце біля дверей начебто світиться.

— Так, це кімната економки. Стара місіс Бернстон сидить там щовечора. Вона все розкаже нам. Зачекайте-но тут хвилину-дві. Якщо ми вдеремося до неї всі разом, вона стривожиться, бо не чекає наших відвідин. Тихо! Що то таке?

Тремтячою рукою він підніс ліхтар, і довкола нас затанцювали й застрибали плями світла. Міс Морстен схопила мене за руку, і всі ми зупинились, нашорошивши вуха, чуючи, як б’ються наші серця. З великого темного будинку крізь тишу ночі долинули сумні, жалісні звуки — то схлипувала перелякана жінка.

— Це місіс Бернстон, — мовив Шолто. — В домі є лише одна жінка. Зачекайте. Я зараз повернуся.

Він підбіг до дверей і тим самим звичним для себе чином постукав. Йому відчинила висока літня жінка, яка сплеснула руками від радості, тільки-но його побачила:

— О, містере Тадеусе, я така рада, сер, що ви прийшли! Така рада, що ви прийшли, містере Тадеусе!

Ми чули її веселий голос, аж поки двері зачинились, і з-за них тепер долинало лише монотонне бурмотіння.

Наш провідник залишив нам ліхтар. Холмс поволі посвітив ним на всі боки, потім пильно оглянув будинок і великі купи землі, що громадилися в дворі. Ми з міс Морстен стояли поряд, тримаючись за руки. Дивна річ кохання: ось ми стоїмо тут удвох — ми, що досі ніколи не бачили одне одного, не сказали одне одному ласкавого слова, не поглянули ніжно одне на одного, — але зараз, у годину небезпеки, наші руки мимоволі потяглись одна до одної. Потім я не раз дивувався з того, але тоді все це здавалось мені якнайприроднішим, і згодом вона часто повторювала, що одразу була певна, що знайде в мені розраду й захист. Так ми стояли поряд, тримаючись за руки, наче діти, й серця наші сповнилися спокоєм серед темряви, що оточувала нас.

— Яке дивне місце! — мовила вона, озираючись.

— Тут ніби рилися всі кроти Англії. Таке я бачив під Баларетом[25], але там горби перекопали золотошукачі.

— І тут так само, — зауважив Холмс. — Це сліди шукачів скарбів. Не забувайте, що ці скарби шукали шість років. Нічого дивного, що парк тепер нагадує золоту копальню.

Цієї миті двері в будинку прочинились і Тадеус вибіг надвір з повними жаху очима.

— З Бартолом’ю щось сталося! — вигукнув він. — Я так боюся! Мої нерви не витримують.

Він справді мало не захлинався слізьми, і його тремтяче бліде обличчя, що виступало з каракулевого коміра, здавалося безпорадним, благальним, мов у зляканої дитини.

— Ходімо до будинку, — рішуче промовив Холмс.

— Так, ходімо! — прожебонів Тадеус Шолто. — Далебі, я не знаю, що тепер робити.

Ми всі увійшли за ним до економчиної кімнати, що була ліворуч від дверей. Нервово ламаючи пальці, там метушилася перелякана старенька; поява міс Морстен трохи її заспокоїла.

— Хай Господь благословить ваше добре, лагідне личко! — скрикнула вона, тамуючи ридання. — Я так рада бачити вас. О, скільки я витерпіла цього дня!

Міс Морстен погладила сухорляву, шкарубку економчину руку й прошепотіла кілька по-жіночому ласкавих слів; бліді, мертвотні щоки старої знов порожевішали.

— Господар замкнувся в кімнаті й не відповідає, — пояснила вона. — Цілісінький день я чекала, коли він мене покличе, але ж він полюбляє сидіти на самоті; лише годину тому я стривожилась, чи не скоїлося з ним чого-небудь, піднялася нагору й зазирнула у замкову щілину. Підіть самі, містере Тадеусе, й подивіться. Десять років я тут живу, бачила містера Бартолом’ю Шолто й веселим, і смутним, але такого обличчя в нього ще ніколи не бачила.

Шерлок Холмс узяв лампу й подався нагору першим, бо в Тадеуса Шолто аж зуби цокотіли зі страху. Він був такий зляканий, що в нього підгиналися коліна, тож я взяв його під руку, щоб він міг піднятися по сходах. Двічі, поки ми йшли нагору, Холмс виймав з кишені лупу й старанно розглядав плями на кокосовому килимку, які здалися мені звичайнісіньким пилом. Ішов він дуже повільно, лампу тримав низько і раз у раз пильно позирав то праворуч, то ліворуч. Міс Морстен залишилася внизу, разом з переляканою економкою.

Третій марш сходів привів нас у довгий прямий коридор, де на правій стіні висів великий індійський килим, а ліворуч було троє дверей. Холмс повільно пішов уперед, а за ним уздовж коридору посунулися наші довгі чорні тіні. Нам потрібні були треті двері. Холмс постукав і, не дочекавшись відповіді, спробував крутнути клямку. Двері були замкнені зсередини і до того ж на широкий міцний замок; ми побачили це, піднісши ближче лампу. Ключ, однак, було повернуто, і в щілину можна було зазирнути. Шерлок Холмс нахилився до неї й тут-таки відсахнувся.

— Тут щось диявольське, Ватсоне, — прошепотів він із такою тривогою, якої я раніше не чув від нього. — Що ви про це скажете?

Я припав до щілини й здригнувся з жаху. Крізь вікно струменіло місячне сяйво, наповнюючи кімнату слабким, непевним світлом. Просто на мене дивилось немовби підвішене в повітрі — все інше було в затінку — обличчя нашого друга Тадеуса. Та сама висока, лискуча лисина, те саме руде волосся довкола неї, той самий мертвотний вид. Але тепер це обличчя застигло в жахливій посмішці — такій напруженій і неприродній, що в цій спокійній, освітленій місяцем кімнаті вона страхала ще більше, ніж гримаса болю чи переляку. Обличчя так скидалося на лице нашого маленького приятеля, що я аж озирнувся, щоб побачити, чи справді він стоїть поряд з нами. Лише тоді я пригадав, що вони з братом — близнюки.

— Який жах! — мовив я до Холмса. — Що нам тепер робити?

— Треба висадити двері, — відповів він і наваливсь на них усім тілом, намагаючись виламати замок.

Двері рипіли й тріщали, але не подавалися. Удвох із Холмсом ми нарешті їх подужали, замок клацнув, двері прочинились, і ми опинилися в кабінеті Бартолом’ю Шолто.

Він був облаштований під хімічну лабораторію. На полиці, що висіла на стіні навпроти дверей, вишикувались два ряди пляшок і пляшечок зі скляними пробками, а стіл був заставлений бунзенівськими пальниками, пробірками та ретортами. В кутках на підлозі в кошиках стояли пляшки з кислотою. Одна з них, напевно, тріснула, бо з-під неї витікав струмок темної рідини, й кімнату наповнював важкий, солодкавий дух, ніби від дьогтю. В одному кутку, де підлога була засипана тиньком, стояла драбина: верх її упирався в стелю, поряд з отвором — достатньо великим, щоб туди могла пролізти людина. Біля драбини лежав жмут грубої мотузки.

Біля стола у дерев’яному кріслі понуро сидів господар, схиливши голову до лівого плеча і всміхаючись цією жахливою, незбагненною посмішкою. Він уже захолов і помер, напевно, кілька годин тому. Я помітив, що не лише обличчя, а й руки та ноги його були скривлені якнайхимернішим чином. На столі, біля його руки, лежало дивне знаряддя — тонка бура палиця з кам’яним наконечником, схожим на молоток, що був грубо прив’язаний мотузкою.