Знедолені - Сторінка 11

Вони були схожі на дві троянди, що розквітли серед іржавого брухту, — їхні оченята сяяли, рожеві щічки сміялися. Одна дівчинка мала темно-русяве волосся, друга — брунатне. На їхніх наївних личках світився захоплений подив. Квітучий кущ, який стояв поблизу, дихав на перехожих пахощами, і, здавалося, ті пахощі линуть від дівчаток. А над двома гарненькими голівками, наче розчиненими у світлі, здіймався страхітливий передок биндюгів, почорніле від іржі плетиво вигинів та похмурих зламів, схоже на отвір печери. За кілька кроків звідти, на порозі корчми, сиділа жінка з обличчям не вельми привабливим, але в цю мить осяяним щирою материнською ніжністю; вона гойдала діток за допомогою довгої мотузки. На кожен порух ланцюга товстелезні кільця відгукувалися моторошним скреготінням, схожим на лютий звірячий рик. Дівчатка зойкали від захвату, призахідне сонце поділяло їхню радість, — і що могло бути чарівнішого, аніж оця примха випадку, яка перетворила ланцюг титанів на гойдалку для янголят?

Колисаючи своїх діток, мати фальшиво наспівувала дуже модний за тих часів романс:

"Так треба", — мовив лицар…

Захоплена співом і спогляданням дівчаток, вона зовсім не дивилась на вулицю.

А тим часом, якраз у ту мить, коли вона починала перший куплет романсу, хтось підійшов до неї, і раптом над самим вухом вона почула голос:

— Які гарні у вас дітки, пані!

"прекрасній Іможіні…" —

відповіла мати наступним рядком романсу й обернулась.

Перед нею стояла якась жінка з дитиною на руках.

Крім того, незнайомка несла великий і, мабуть, важкий клумак.

Дитина тієї жінки була чарівною дівчинкою років двох чи трьох, вбраною не менш вишукано й кокетливо, ніж дівчатка, які сиділи на ланцюгу. На ній був мереживний чепчик із тонкого ситцю й обшита тасьмою блузочка. З-під задертої спіднички виглядала біла, наче вирізьблена ніжка. Дівчинка мала рожеві щічки й пашіла здоров’ям. Оченята були прикриті довгими віями. Дитина спала.

Тільки малі діти можуть спати таким безтурботним сном. Ніжні руки матерів — для них надійний захисток.

Молода мати дівчинки, навпаки, здавалася сумною. Чи була вона гарна? Можливо. Але в своєму вбранні робітниці, яка прагне знову стати селянкою, цього не було помітно. Густе пасмо білявого волосся вибивалося з-під убогого чепчика, туго зав’язаного біля підборіддя. Гарними зубами можна милуватися, коли людина сміється, але ця жінка не сміялася. Очі її, либонь, давно не просихали від сліз. Вона була бліда, стомлена і здавалася хворою; на дівчинку, що спала в неї на руках, вона дивилась тим незвичайним поглядом, яким мати дивиться на своє маля. Руки в неї були засмаглі і вкриті ластовинням, указівний палець загрублий і сколотий голкою. На ній був брунатний плащ із грубої вовни, полотняна сукня й важкі черевики.

Цю молоду жінку звали Фантіна. Той, хто бачив її рік тому в Парижі, тепер навряд чи впізнав би її.

Фантіна народилася в Монтреї-Приморському. Від яких батьків? Невідомо. Ніхто ніколи не знав ні її батька, ні матері. Чому дівчинку звали Фантіною, а не якось інакше? Хтозна.

Не маючи батьків, вона не могла мати й прізвища. Її не охрестили — тоді ще при владі була Директорія і церкви стояли закриті. Отож малу нарекли так, як заманулося першому перехожому, що зустрів посеред вулиці це босоноге дівча. Мала Фантіна — та й годі. Більш ніхто нічого про неї не знав. У десять років вона покинула місто і найнялася до якихось селян. У п’ятнадцять — подалася до Парижа "шукати щастя". Фантіна була вродлива. Вона мала густі біляві коси й чудові зубки.

Вона працювала, щоб заробити собі на життя. Але яке то життя без кохання? і вона закохалася.

Фантіна покохала Толом’єса.

Толом’єс був підстаркуватий тридцятирічний студент, багатий, з чотирма тисячами франків річної ренти.[8] Молодість його уже згасала — він мав зморшки й досить помітну лисину, не дораховувався кількох зубів, — але це не заважало йому бути веселим і безтурботним. Утрачені зуби він замінив жартами, волосся — життєрадісністю, здоров’я — іронією. До всього, він ще й пописував вірші.

Закохавшись уперше в житті, Фантіна кохала Толом’єса щиро й вірно. Вона любила його як свого чоловіка й народила від нього дитину. Проте для Толом’єса то була просто чергова інтрижка, і, закінчивши свою науку в Парижі, він поїхав. Фантіна залишилася сама. За той час, поки тривав її зв’язок із Толом’єсом, вона відвикла від праці і призвичаїлася до втіхи й безтурботного життя. Вона зовсім занедбала те скромне ремесло, яке знала, і втратила всіх замовників. У неї не лишилося жодних засобів до життя. Фантіна читала по складах і зовсім не вміла писати; в дитинстві її навчили тільки підписувати своє ім’я. Скориставшись послугами громадського писаря, вона надіслала листа Толом’єсові, потім другого й третього. Толом’єс не відповів на жоден. Одного дня Фантіна почула, як дві кумасі говорили, дивлячись на її доньку: "Хіба цих дітей сприймають серйозно? Тільки плечима знизують, та й годі!" Тоді Фантіна уявила собі, як Толом’єс знизує плечима на думку про своє дитя, і в її серці закипіло обурення проти цього чоловіка. Але що їй було робити? Вона припустилась однієї помилки, але в душі лишалася сором’язливою й доброчесною. Невиразно відчуваючи, що їй загрожує небезпека скотитися на саме дно, Фантіна вирішила повернутися у своє рідне місто, в Монтрей-Приморський. Може, хтось упізнає її там і візьме на роботу. Але для цього треба буде приховати свій гріх. Фантіна передчувала, що скоро їй доведеться пережити розлуку, ще гіркішу, ніж попередня. Серце її стискалося від горя, але вона не відступила від прийнятого рішення. Фантіна, як побачимо далі, вміла дивитися просто в очі злигодням життя.

Вона мужньо відмовилася від прикрас і гарного вбрання, пошила собі одежу з грубого полотна, а весь свій шовк, усі свої стрічки й мережива використала на те, щоб причепурити доньку — єдину гордість, яка їй лишилася. Продавши все, що мала, вона виторгувала двісті франків, сплатила дрібні борги, і в неї лишилося десь франків вісімдесят. Їй було двадцять два роки, коли одного чудового ранку вона покинула Париж із дитиною на руках.

Більше нам не доведеться згадувати про Фелікса Толом’єса. Скажемо тільки, що через двадцять років, за короля Луї-Філіппа, це був відомий провінційний адвокат, впливовий і багатий, мудрий виборець і суворий присяжний — як і завжди, ласий до втіхи.

Пройшовши частину дороги пішки, а частину проїхавши в так званих "малих екіпажах паризьких околиць", де брали три-чотири су за льє, Фантіна опівдні дісталась до Монфермея.

Проминаючи корчму Тенардьє, вона побачила двох чарівних дівчаток у потворній гойдалці і, засліплена цією картиною щастя, зупинилася.

Чари існують. Ті двоє малят зачарували нещасну матір.

Вона дивилася на них, зворушена до глибини душі. Коли бачиш янголів, виникає думка про рай. Фантіні здалося, що над дверима тієї корчми провидіння накреслило таємничий знак: "ТУТ". Ті двоє малят вочевидь були такі щасливі! Дивлячись на них, вона геть розчулилась, і в ту мить, коли мати дівчаток переводила подих між двома рядками романсу, у Фантіни несамохіть вихопилося:

— Які гарні у вас дітки, пані!

Найкровожерливіші звірі лагідніють, коли хтось пестить їхніх малят. Мати дівчаток підвела голову, подякувала й запросила перехожу посидіти на лавці біля дверей — сама вона сиділа на порозі. Жінки почали гомоніти.

— Мене звати пані Тенардьє, — сказала мати двох малят. — Ми з чоловіком держимо цю корчму.

І знову замугикала свій романс:

"Прощай, моя царице,

я їду в Палестину…"

Пані Тенардьє була жінка руда, тілиста, неоковирна — справжній тип "баби-солдата" в усій його непривабливості. І водночас вона любила маніритись — наслідок захоплення романтично-сентиментальним читвом. Це була мужикувата манірниця. Давні романи іноді дуже впливають на уяву корчмарок. Пані Тенардьє була ще молода, десь років тридцяти, не більше. Якби ця жінка підвелася на весь свій зріст, то її здоровенна постать велетки з ярмаркового балагану, можливо, стривожила б подорожню і та відмовилася б від свого наміру, про який ми розповімо далі. Сидить людина чи стоїть — ось від чого іноді залежить чиясь доля.

Фантіна розповіла про себе, трохи змінивши деякі подробиці.

Вона, мовляв, робітниця; чоловік у неї помер, роботи не стало, і вона вирішила податись на свою батьківщину; з Парижа вийшла сьогодні вранці; нести дитину їй було важко, вона сіла в екіпаж і доїхала до Вільмонбля; а від Вільмонбля до Монфермея дійшла пішки. Дитина теж дибала ніжками, але не багато, воно ж бо зовсім мале, отож довелося взяти її на руки, і крихітка заснула.

І мати палко цмокнула дівчинку, розбудивши її поцілунком. Мала розплющила очі, великі й сині, як у матері, і з дитячою цікавістю розглянулась навкруги. Потім засміялась і ковзнула з рук на землю, хоч мати й намагалась її утримати. Дитині явно хотілось побігати. Раптом вона помітила двох дівчаток на їхній гойдалці. Мала завмерла й від захвату висунула язик.

Матуся Тенардьє розв’язала хустку, поставила своїх дівчаток на землю і сказала:

— Пограйтеся втрьох.

У такому віці знайомляться швидко, і через хвилину малі Тенардьє вже гралися з гостею, риючи в землі ямки.

Жінки розмовляли далі.

— Як звати вашу крихітку?

— Козетта.

Власне, дівчинку звали Єфразі. А вже з Єфразі мати утворила зменшувально-пестливе ім’я Козетта, керуючись ніжним і незбагненним материнським інстинктом. Так ото з Хосефи утворюють Пепіту, а з Франсуази — Сілегту. Такі перетворення імен не здатен пояснити жоден учений-мовознавець. Ми знали одну бабусю, яка з Теодори примудрилася зробити Ньоню.

— Скільки їй?

— Скоро три роки.

— Як моїй старшенькій.

Тим часом троє діток збилися докупи, нажахані й щасливі. Сталася надзвичайна подія: із землі виповз великий червак, і вони тремтіли від страху й захвату.

Білі личка торкались одне одного; здавалося, три голівки оточені одним осяйним німбом.

— Ну й діти! — вигукнула пані Тенардьє. — Як швидко вони знайомляться! Глянеш на цих — три сестрички та й годі!

Це слово стало тією іскрою, якої, мабуть, і чекала друга мати. Вона схопила Тенардьє за руку, пильно подивилася на неї і сказала:

— Ви не погодилися б доглянути мою дитину?

Тенардьє зробила здивований рух, який не означав ні згоди, ні заперечення.

Козеттина мати провадила:

— Розумієте, я не можу взяти малу з собою до свого міста.