Знедолені - Сторінка 9

То була його совість. Коли місячний промінь упав на обличчя сплячого і злився з отим внутрішнім світінням, навколо єпископа утворився мовби осяйний німб, пом’якшений, проте, майже прозорою сутінню. Місяць у небі, занурена в сон природа, сад, у якому ніщо не шелесне, тиша в будинку надавали особливої величі відпочинку цього мудреця з його шляхетною сивиною і довірливим обличчям — обличчям старого чоловіка, який спить сном дитини.

Жан Вальжан нерухомо стояв у тіні, стискаючи свій свічник, і злякано дивився на осяяного старого. Ніколи в своєму житті не бачив він нічого подібного.

Ніхто не вгадав би, що діялося в його душі, навіть він сам. Щоб спробувати це збагнути, слід уявити собі людину шалену й дику, перед людиною, яка є втіленням доброти. Навіть на Жановому обличчі годі було щось прочитати. Воно висловлювало тупий подив. Він дивився — і більш нічого. Але що він думав? Невідомо. Одне безперечно: він був схвильований і стривожений.

Його погляд не відривався від старого. Дивна нерішучість опанувала його. Здавалося, зараз він або провалить цю голову, або поцілує цю руку.

Через якусь хвилю ліва рука Жана Вальжана повільно піднялася, і він скинув кашкета; потім так само повільно рука опустилась, і каторжник знову втупився в єпископа з кашкетом у лівій руці і страшною зброєю в правій; волосся стояло сторч над насупленим лобом.

Єпископ і далі спокійно спав під цим жахливим поглядом.

Нараз Жан Вальжан надів кашкета і, не дивлячись на єпископа, підступив до шафки, яку розгледів над узголів’ям. Він підняв залізний свічник, певне, щоб зламати замок, але в замку стримів ключ. Він відчинив шафку; кошик зі сріблом одразу впав йому у вічі. Він узяв його, потім широкими кроками, не остерігаючись, перетнув кімнату, дістався до дверей, увійшов у молельню, відчинив вікно, схопив свою палицю, переступив через підвіконня, поклав срібло в мішок, викинув кошика, перебіг через сад, перестрибнув, наче тигр, через мур і кинувся навтіки.

9. Як трудився єпископ

Наступного ранку монсеньйор Б’єнвеню прогулювався в садочку, коли до нього підбігла вкрай схвильована Маглуар.

— Ваша превелебносте, ваша превелебносте! — кричала вона. — Ви не знаєте, де кошик, у який я складаю срібло?

— Знаю, — відповів єпископ.

— Слава Богу! — вигукнула служниця. — А то я не могла збагнути, куди він подівся.

Єпископ щойно підняв кошика з грядки. Він подав його Маглуар.

— Ось він.

— Отакої! Таж кошик порожній! А де срібло?

— А! — сказав єпископ. — То вас цікавить срібло? Я не знаю, де воно.

— О Господи! О Боже! Срібло вкрадено! Це ваш учорашній гість його прихопив!

Як оком змигнути, стара метнулася до молельні, заглянула в альков і повернулась у сад. Єпископ саме нахилився над рідкісним екземпляром варешниці гільйонської, зламаної, коли кошик упав на грядку. Почувши крик служниці, він випростався.

— Ваша превелебносте, той чоловік зник! Срібло вкрадено!

У цю мить її погляд упав на куток огорожі, де виднілися сліди втечі. Дашок над муром в одному місці був зірваний.

— Погляньте! Він переліз через мур! Ой лишенько! Він украв наше срібло!

Єпископ якусь мить мовчав, потім подивився на Маглуар лагідним і серйозним поглядом.

— А власне, хіба те срібло належало нам? — запитав він.

Маглуар була спантеличена. Після короткої мовчанки єпископ провадив:

— Пані Маглуар, я припустився помилки, так довго користуючись тим сріблом. Воно належало бідним. А хто такий наш учорашній гість? Безперечно, бідняк.

– Ісусе праведний! Та хіба ті ложки й виделки були потрібні мені або вашій сестрі? Нам то байдуже. Але чим їстимете тепер ви, ваша превелебносте?

Єпископ подивився на неї здивовано.

— Отакої! Хіба в нас немає олив’яних приборів?

Маглуар знизала плечима.

— Оливо має запах.

— То їстимемо залізними.

Служниця скривила промовисту гримасу.

— Залізо має присмак.

— Тоді дерев’яними, — сказав єпископ.

Незабаром він снідав за тим самим столом, за яким учора сидів Жан Вальжан. За сніданком монсеньйор Б’єнвеню весело сказав, звертаючись до сестри, котра сиділа мовчки, і до Маглуар, яка глухо бурчала, що немає потреби ні в ложці, ні у виделці, навіть дерев’яних, для того, щоб умочити кусень хліба в чашку з молоком.

— Подумати тільки! — казала сама до себе Маглуар, ходячи від кухні до столу. — Пустити отакого на ніч! Яке щастя, що він тільки скоїв крадіжку!

Коли брат і сестра вже підводилися з-за столу, в двері постукали.

— Заходьте, — сказав єпископ.

Двері відчинилися. Дивний гурт збуджених людей з’явився на порозі. Троє чоловіків тримали за комір четвертого. Троє були жандарми. Четвертий — Жан Вальжан.

Унтер-офіцер, який, певно, був начальником дозору, підійшов до єпископа і по-військовому віддав честь.

— Ваша превелебносте… — почав він.

На ці слова Жан Вальжан, який стояв похмурий і пригнічений, здивовано підвів голову.

— Ваша превелебність… — прошепотів він. — А я думав, кюре…

— Помовч! — наказав жандарм. — Це його превелебність єпископ.

Тим часом монсеньйор Б’єнвеню підійшов до гурту так швидко, наскільки дозволяв йому похилий вік.

— А, це ви! — вигукнув він, звертаючись до Жана Вальжана. — Я радий бачити вас. Але чому ви не взяли свічники — я ж вам віддав і їх? Вони теж срібні і коштують франків двісті, не менше.

Жан Вальжан витріщив очі й глянув на єпископа з виразом, який годі було описати людською мовою.

— Виходить, цей чоловік сказав правду, — мовив унтер-офіцер. — Він біг так, наче втікав від когось. Ми затримали його й обшукали. Знайшли у нього це срібло…

– І він сказав вам, — перебив єпископ усміхаючись, — що срібло дав йому старий священик, у якого він провів ніч? Так воно і є. Це непорозуміння, що ви його затримали.

— То ми можемо відпустити його? — спитав унтер-офіцер.

— Звичайно, — сказав єпископ.

Жандарми пустили Жана Вальжана, і той поточився назад.

— Мене й справді відпускають? — пробелькотів він.

— Авжеж, відпускаємо, ти що, оглух? — відповів один із жандармів.

— Мій друже, — озвався єпископ, — перед тим як піти, візьміть ваші свічники. Ось вони.

Він підійшов до каміна, взяв свічники й подав їх Жанові Вальжану. Обидві жінки дивилися на все це без жодного слова, руху або погляду, які могли б перешкодити єпископові.

Жан Вальжан тремтів усім тілом. Машинально, з розгубленим виглядом він узяв свічники.

— А зараз, — мовив єпископ, — ідіть собі з миром. До речі, друже, коли ви завітаєте до мене ще, вам нема потреби йти через сад. Ви завжди можете вийти крізь парадні двері. Вони зачинені тільки на клямку і вдень, і вночі.

Потім він обернувся до жандармів:

— Панове, ви можете йти.

Жандарми пішли.

Здавалося, Жан Вальжан от-от знепритомніє.

Єпископ підступив до нього і сказав тихим голосом:

— Не забувайте, ніколи не забувайте, що ви обіцяли мені використати це срібло на те, щоб стати чесною людиною.

Жан Вальжан, який нічого не обіцяв, приголомшено дивився на нього. Єпископ вимовив свої слова з особливим притиском. А тоді додав урочистим голосом:

— Жане Вальжане, брате мій, ви більше не належите злу, ви належите добру. Я купую вашу душу: я забираю її в духа тьми і передаю Богові.

10. Малюк Жерве

Жан Вальжан вийшов з міста так поквапно, ніби за ним гналися. Він швидко йшов полями, обираючи дороги і стежки, які траплялися, й не помічаючи, що кружляє майже на місці. Так він проблукав цілий ранок, нічого не ївши й не відчуваючи голоду. Жан Вальжан був під владою безлічі нових почуттів. Його душив глухий гнів. Проти кого? Цього він не знав. І не міг би збагнути, почував себе зворушеним чи приниженим. Часом його опановувало дивне розчулення, яке він гнав від себе, протиставляючи йому всю озлобленість, накопичену за останні двадцять років. Цей стан виснажував Жана Вальжана. З тривогою він бачив, як ламається жахливий спокій, викуваний у ньому жорстокою несправедливістю, і запитував у себе: що ж прийде на зміну цьому спокою? Іноді йому здавалося, що краще б жандарми знову відвели його до в’язниці: до такого він звик, і це менше схвилювало б його, ніж те, що сталося. Хоч і була вже пізня осінь, а проте на кущах досі траплялися квіти, і пахощі пелюсток нагадували Жанові Вальжану дитинство. Ці спогади були майже нестерпні — надто давно вони не зринали.

Такі невиразні думки й почуття мучили його цілий день.

Коли сонце вже схилилося на захід, і навіть найменший камінчик відкидав довгу тінь, Жан Вальжан сів відпочити за кущем посеред широкої пустельної рівнини. Усе навколо було забарвлене в рудий колір, на обрії мріли тільки Альпи. Ніде не стриміла навіть дзвіниця якої-небудь сільської церкви. Жан Вальжан був десь за три льє від Діня. За кілька кроків від куща бігла стежка, яка перетинала рівнину.

Заглиблений у свої роздуми, від чого цей обшарпаний волоцюга, певно, здався б випадковому перехожому ще страшнішим на вигляд, Жан Вальжан раптом почув веселий спів.

Він повернув голову й побачив, що стежкою йде хлопчик савояр років дванадцяти з музичною катеринкою на боці і з ученим байбаком у скриньці за спиною — один із тих лагідних та веселих хлоп’ят, які мандрують по всій Франції, блискаючи голими коліньми крізь дірки на штанцях.

Час від часу хлопець спинявся і, мовби граючи в крем’яхи, підкидав на долоні кілька монеток — мабуть, усе своє багатство. Серед тих монет була одна в сорок су.

Хлопчина зупинився біля куща, за яким сидів Жан Вальжан, і підкинув свої монетки, які досі вправно ловив тильним боком долоні.

Та цього разу монета в сорок су впала на землю й покотилася за кущ, у напрямку до Жана Вальжана.

Жан Вальжан наступив на неї ногою.

Але хлопець стежив за монетою й побачив незнайомця.

Він анітрохи не здивувався і підійшов просто до нього.

Місце було безлюдне. Тишу порушували тільки далекі крики зграйки птахів, що летіли високо в небі.

Хлопець обернувся спиною до сонця — воно позолотило йому волосся і кривавим відблиском лягло на люте обличчя Жана Вальжана.

— Віддайте мою монету, — сказав малий савояр безтурботним голосом довірливої дитини.

— Як тебе звати? — спитав Жан Вальжан.

— Малюк Жерве, добродію.

– Іди собі, — сказав Жан Вальжан.

— Віддайте мою монету, — повторив хлопець.

Жан Вальжан опустив голову й нічого не відповів.

— Віддайте мою монету, добродію! — не вгавав хлопець.

Погляд Жана Вальжана не відривався від землі.