Знедолені - Сторінка 15

Старий Фошлеван хрипів і зойкав:

— Я задихаюсь! Ребра тріщать! Де домкрат? Рятуйте! Ой!

Мадлен обвів поглядом гурт.

— Отже, ніхто не хоче заробити двадцять луїдорів і врятувати бідолаху?

Жоден із гурту не ворухнувся.

Жавер озвався знову:

— Я знав тільки одного чоловіка, здатного замінити домкрат. Це був каторжник.

— Ой, ребра мої, ой, ребра! — прохрипів старий.

Мадлен підвів голову, зустрів прикутий до нього яструбиний погляд Жавера, подивився на нерухомих селян і сумно всміхнувся. Потім, не мовлячи й слова, упав навколішки і, перш ніж хтось устиг скрикнути, він уже був під возом.

Настала жахлива мить очікування й тиші.

Розпластавшись під важезним тягарем, Мадлен двічі марно спробував підтягти коліна до ліктів. Йому крикнули:

— Дядечку Мадлен! Вибирайтеся звідти!

Сам старий Фошлеван прохрипів йому:

— Вилізайте звідси, пане Мадлен… Мабуть, мені судилося вмерти. Рятуйтеся! А то роздушить і вас!

Мадлен нічого не відповів.

Присутні затамували подих. Колеса вгрузали, й уже навряд чи Мадлен зміг би вибратися з-під воза.

І раптом усі побачили, як важезна підвода схитнулася й повільно піднялась угору. Колеса наполовину вийшли з колії.

— Скоріш! — прохрипів здушений голос Мадлена, який напружився в останньому відчайдушному зусиллі.

Самопожертва одного додала сили й мужності всім. Два десятки рук підхопили підводу. Старого Фошлевана було врятовано.

Мадлен звівся на ноги. Його обличчя було біле, як крейда, й зрошене потом. Одежа пошматована й вимазана багнюкою.

Усі плакали. Старий цілував своєму рятівникові коліна й дивився на нього, як на Бога. А на Мадленовому обличчі застиг вираз якогось неземного страждання, й він спокійно зустрів досі втуплений у нього пильний погляд Жавера.

Падаючи з воза, Фошлеван звихнув собі колінну чашечку. Мадлен звелів перенести його до лікарні, яку обладнав у будинку фабрики для своїх робітників, де хворих доглядали дві сестри-жалібниці. Наступного дня старий знайшов на своєму нічному столику банкноту в тисячу франків і записку від Мадлена: "Я купую у вас коня й віз". Віз був поламаний, а кінь здох. Мадлен попросив сестер і священика рекомендувати старого садівником у жіночий монастир у Сент-Антуанському передмісті Парижа.

Незабаром Мадлен був призначений мером. Коли Жавер уперше побачив його з широкою стрічкою через плече, яка давала йому всю владу над містом, він затремтів, як ото тремтить пес, коли винюшить вовка під одежею свого хазяїна. Відтоді Жавер почав уникати Мадлена, як міг. Та коли службові обов’язки примушували поліційного наглядача з’являтися перед очі пана мера, він завжди звертався до нього з глибокою шанобливістю.

Отож завдяки зусиллям пана Мадлена Монтрей-Приморський і вся округа процвітали. Саме тоді Фантіна повернулася в рідне місто. Ніхто вже не пам’ятав її. Та, на щастя, ворота Мадленової фабрики були відчинені для всіх. Фантіна прийшла туди, і її прийняли в жіночу майстерню. Ремесло для неї було зовсім нове, вона не могла виявити в ньому великої вправності, й платили їй небагато. Але Фантіна вдовольнялась і цим. Головного вона досягла — власною працею заробляла собі на прожиток.

5. Пані Віктюрніан витрачає тридцять п’ять франків в інтересах моралі

Коли Фантіну взяли на роботу, її опанувала невимовна радість. Жити чесно своєю працею — яка благодать Божа! Вона купила дзеркало й милувалася в ньому своєю молодістю, пишним волоссям і чудовими зубами. Вона забула про всі прикрощі, думала тільки про Козетту, про те, як у майбутньому їхнє життя влаштується, і була майже щаслива. Вона найняла кімнатку й умеблювала її в кредит, який сподівалася виплатити з майбутніх заробітків.

Не будучи заміжньою, Фантіна остерігалася розповідати будь-кому про свою доньку.

Спочатку, як ми вже знаємо, вона акуратно надсилала Тенардьє гроші. Сама вона вміла тільки розписуватись, отож, щоб написати їм, мусила звертатися до громадського писаря.

Вона ходила до нього часто, й це помітили. У жіночій майстерні почали шепотітися, що Фантіна "пише листи" і що вона завела "шури-мури".

Як відомо, існують люди, котрі не пошкодують ані грошей, ані часу, щоб розгадати ту чи ту таємницю, яка, зрештою, анітрохи їх не стосується.

За Фантіною почали стежити.

Крім того, не одна з жінок заздрила її білявим косам і сніжно-білим зубам.

Помітили, що в майстерні під час роботи вона часто відверталася і втирала сльозу. Це було в ті хвилини, коли вона згадуввала своє дитя; а може, й того чоловіка, якого колись кохала.

З’ясували, що принаймні двічі на місяць вона посилає листи й завжди за однією адресою. Вивідали й ту адресу: "Вельмишановному добродію, панові Тенардьє, власникові корчми в селищі Монфермей". Громадський писар, старий добряга, надто полюбляв червоне вино, і коли якось його добре пригостили в шинку, не зміг утримати при собі чужу таємницю. Коротше кажучи, стало відомо, що Фантіна має дитину. Знайшлася дама, яка умисне поїхала до Монфермея, поговорила з Тенардьє і, повернувшись, заявила: "Недарма я витратила тридцять п’ять франків. Тепер усе ясно. Я бачила її дитину!"

Даму, яка поїхала до Монфермея, звали пані Віктюрніан. Ця мегера вважала за свій обов’язок охороняти мораль і плекати доброчесність усюди, де тільки могла. То була вдова п’ятдесяти шести років, і старість ще дужче спотворила її бридкі риси. Голос у неї неприємно деренчав, вдачу вона мала уїдливу й дратівливу. А все ж таки ця жінка колись була молодою — у що дуже важко вірилось. Худа, злюща, груба, сварлива, отруйна, вона нагадувала жалючу кропиву, прикриту каптуром черниці. Отож ця сама пані Віктюрніан, повернувшись із Монфермея, сказала: "Я бачила її дитину".

Усе це забрало чимало часу. Фантіна вже понад рік працювала на фабриці, коли одного ранку наглядачка майстерні викликала її до себе, повідомила, що з роботи її звільнено, дала їй від імені мера п’ятдесят франків і порадила, теж від імені пана мера, покинути місто.

Це сталося якраз того місяця, коли Тенардьє, домігшися, щоб вона надсилала дванадцять франків замість сімох, зажадали від неї п’ятнадцять.

Фантіну охопив жах. Вона не могла покинути місто, бо заборгувала за помешкання й меблі. П’ятдесяти франків було замало, щоб повернути цей борг. Вона пробелькотіла кілька благальних слів. Наглядачка звеліла їй негайно покинути майстерню. Зрештою, робітниця з Фантіни була абияка. Страждаючи більше від сорому, ніж від розпачу, бідолашна повернулася до своєї кімнати. Отже, про її гріх тепер знають усі!

Вона нездатна була захищатися. Хтось порадив їй звернутися до мера, але Фантіна не посміла. Пан мер дав їй п’ятдесят франків, бо він був добрий, і вигнав її з роботи, тому що був справедливий. Вона впокорилася перед цим вироком.

6. Чого досягла пані Віктюрніан

Отже, доброчесна вдова недарма старалася.

Тим часом Мадлен нічого про це не знав. Такі збіги обставин трапляються в житті на кожному кроці. Мадлен узяв собі за звичку майже ніколи не заходити до жіночої майстерні. Він поставив керувати цією майстернею стару діву, рекомендовану йому місцевим кюре, і в усьому поклався на неї, бо, зрештою, то була справді достойна особа — рішуча, справедлива, непідкупна і сповнена милосердя, але її милосердя, обдаровуючи вбогих милостинею, не піднеслося до того, щоб розуміти й прощати. Отож ця жінка засудила й покарала Фантіну, цілком певна своєї правоти.

Що ж до п’ятдесяти франків, то вона взяла їх із суми, яку Мадлен виділив для допомоги робітницям, котрі терпіли нужду.

Фантіна спробувала найнятися служницею, проте ніхто не хотів її брати. Покинути місто вона не могла. Торговець мотлохом, у якого вона взяла на виплат старі меблі, пригрозив їй: "Якщо ви виїдете, я звернуся в поліцію, і вас заарештують як злодійку". Домовласник, у якого вона наймала помешкання, сказав: "Ви молода й гарна, ви зможете заплатити". Фантіна розділила п’ятдесят франків між тими двома, повернула торговцеві три чверті своїх меблів і залишилася без роботи, без будь-яких засобів до життя; тепер у неї було тільки ліжко і ще близько ста франків боргу.

Вона стала шити грубі сорочки для солдатів місцевого гарнізону, заробляючи по дванадцять су в день. Утримувати доньку коштувало їй десять. Саме тоді вона почала нерегулярно надсилати гроші Тенардьє.

Тим часом одна стара, до якої Фантіна ввечері ходила запалювати свічку, навчила її жити в убогості.

І Фантіна довідалася, як узимку обходяться без дров, як із ковдри роблять собі спідницю, а зі спідниці — ковдру, як заощаджують свічку, вечеряючи при світлі, що падає з вікна протилежного дому. Важко навіть уявити собі, скільки всякої всячини вміють добути з одного су деякі знедолені, що постаріли, проживши життя убого й чесно. Це вміння зрештою перетворюється на справжній талант. Фантіна розвинула в собі цей високий талант і трохи підбадьорилася.

У той час вона сказала сусідці: "Ет! Я собі думаю так: якщо я спатиму п’ять годин на добу, а решту часу шитиму, то якось зароблю собі на шматок хліба".

Бачити біля себе Козетту було б для Фантіни невимовним щастям у її розпачливому становищі. Поїхати по неї? Але хіба це можливо? Щоб дитина розділила її злидні? А крім того, вона багато заборгувала Тенардьє — і як із ними розрахуватися! І де взяти грошей на дорогу?

У перші часи Фантіна так соромилася, що не сміла з’явитись на люди.

Коли вона виходила на вулицю, то відчувала, що всі обертаються й показують на неї пальцем. Усі дивилися на неї, проте ніхто її не вітав. Ядуча й холодна зневага перехожих проникала їй у тіло й душу, наче крижаний вітер.

Треба було звикати до загального презирства, як вона вже звикла до вбогості. Мало-помалу Фантіна змирилася з долею. Через два-три місяці вона відкинула сором і стала виходити на люди, мов нічого й не сталося. "Мені байдуже", — казала вона і ходила з високо піднесеною головою, з гіркою посмішкою на устах, відчуваючи, що стає зухвалою й безсоромною.

Пані Віктюрніан іноді бачила, як Фантіна проходила повз її вікно, бачила, в якому жалюгідному становищі опинилася "ця тварюка", завдяки їй "поставлена на своє місце", — бачила й торжествувала. Радість негідника завжди чорна.

Фантіна дуже перевтомлювалась, і в неї з’явився сухий кашель, що дедалі посилювався. Не раз вона казала своїй сусідці, старенькій Маргариті: "Помацайте, які в мене гарячі руки".

Але вранці, коли Фантіна розчісувала старим поламаним гребінцем свої прегарні коси, що струменіли по її плечах, наче пухнастий шовк, вона переживала мить кокетливого щастя.

Сяк-так вона перебилася до кінця зими.