Знедолені - Сторінка 16

Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо — наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь — і небесну вологу, і людське серце.

Фантіна заробляла дуже мало. Її борги зростали. Тенардьє, нерегулярно отримуючи гроші, надсилали листи, читаючи які, Фантіна впадала в розпач. Одного дня вони написали, що Козетта ходить зовсім гола на холоді, що їй конче треба купити вовняну спідницю, тож мати повинна прислати бодай десять франків. Фантіна отримала листа і цілий день жмакала його в руках. Увечері вона зайшла по перукаря, чий заклад стояв на розі вулиці, й розпустила перед ним волосся. Чудові біляві коси вкрили її до пояса.

— Які гарні коси! — вигукнув перукар.

— А скільки ви мені дали б за них? — спитала Фантіна.

— Десять франків.

— Відрізайте.

Фантіна купила плетену спідничку й послала Тенардьє.

Отримавши ту спідничку, Тенардьє розлютилися. Їм потрібні були гроші. Вони віддали спідничку Епоніні. Бідолашний Жайворонок і далі тремтів від холоду.

А Фантіна думала: "Моя дитина більше не мерзне. Я вдягла її своїми косами". Вона стала носити круглі капелюшки, які ховали її стрижену голову і в яких вона ще була гарною.

Чорні хмари збиралися в серці Фантіни. Втративши останню радість — розчісувати свої коси, вона зненавиділа все на світі. Тривалий час вона поділяла загальну пошану до дядечка Мадлена; проте знов і знов повторюючи собі, що це він вигнав її з роботи і став призвідцем усіх її нещасть, Фантіна зненавиділа і його — його більше, ніж усіх. Проходячи перед брамою фабрики, вона тепер умисне сміялася й співала.

Почувши якось цей сміх і спів, одна стара робітниця сказала: "Ця дівчина закінчить погано".

Та чим похмурішим робився світ навколо Фантіни, тим яскравіше сяяв у глибині її душі образ доньки — цього маленького янгола. "Коли я забагатію, — казала вона, — я візьму свою Козетту до себе". І радісно сміялася. Вона не переставала кашляти, спина в неї тепер часто пітніла, й одного дня від Тенардьє надійшов такий лист: "Козетта захворіла на висипну пропасницю, їй потрібні дорогі ліки. Якщо протягом тижня ви не надішлете сорок франків, дитина помре".

Фантіна голосно засміялась і сказала своїй старій сусідці:

— Отакої! Сорок франків! Аж два наполеондори! Де мені їх узяти? Які ж вони тупі, ті селюки!

Але вона вийшла на сходи, стала під слуховим віконцем і ще раз перечитала листа.

Потім вибігла на вулицю, підстрибуючи і сміючись.

Якийсь перехожий спитав у неї:

— Чого ви так радієте?

— Та оце написали мені із села дурного листа! Просять надіслати їм сорок франків. Мужва та й годі! — відповіла Фантіна.

Проходячи через майдан, вона побачила натовп людей, що з’юрмився навколо якогось дивного повоза. На імперіалі стояв чоловік у всьому червоному і щось говорив. То був бродячий дантист, який пропонував публіці штучні щелепи, зубні пасти, порошки та еліксири.

Фантіна затесалась у ту юрму і стала сміятися разом з усіма, слухаючи чоловіка в червоному, який щедро сипав вуличним жаргоном — для простолюду — та вченою тарабарщиною — для поважної публіки. Зубодер побачив цю гарну дівчину, що так весело сміялась, і раптом вигукнув:

— У вас гарні зуби, кралечко! Віддайте мені два свої різці, і я дам за кожен по наполеондору.

— Які різці? — спитала Фантіна. — Звідки вони у мене?

— Різці, — відповів ескулап-дантист, — це передні зуби, два верхні.

— Який жах! — вигукнула Фантіна.

— Два наполеондори! — прошамкотіла якась беззуба баба. — Ото щастить людям!

Фантіна втекла, затикаючи вуха пальцями, щоб не чути хрипкого голосу мандрівного зубодера, який гукав їй навздогін:

— Поміркуйте, кралечко! Два наполеондори — це чималі гроші. Якщо надумаєтесь, приходьте ввечері до заїзду "Срібна палуба", я буду там.

Фантіна повернулась додому і, трусячись від люті, розповіла про все своїй старенькій сусідці:

— Ви собі уявляєте? Який нелюд! І дозволяють же таким їздити по країні! Видерти мої передні зуби! Волосся відростає — але зуби! Краще я стрибну з п’ятого поверху на тротуар! Він сказав мені, що буде ввечері в "Срібній палубі".

– І скільки він запропонував тобі? — спитала Маргарита.

— Два наполеондори.

— Це сорок франків.

— Так, — сказала Фантіна, — це сорок франків.

Вона замислилась і взялася за своє шитво. Через чверть години вона поклала голку і вийшла на сходи перечитати листа від Тенардьє.

Повернувшись, вона запитала в Маргарити, що шила поруч із нею:

— Що таке висипна пропасниця?

— Це така хвороба, — відповіла стара.

– І багато треба ліків, щоб вилікуватись від неї?

— О, дуже багато.

— А ця хвороба чіпляється до дітей?

— До дітей якраз найчастіше.

— А від неї помирають?

— Скільки завгодно, — сказала Маргарита.

Фантіна знову вийшла на сходи перечитати листа.

Увечері вона пішла з дому; бачили, як вона звернула на Паризьку вулицю, де були заїзди.

Наступного ранку Маргарита ще вдосвіта зайшла в кімнату Фантіни, бо вони працювали разом, щоб не палити зайвої свічки. Фантіна сиділа на своєму ліжку, бліда, заціпеніла. Вона не лягала спати. Капелюшок упав їй на коліна. Свічка горіла всю ніч, і від неї лишився куций недогарок.

Маргарита стала, мов укопана, приголомшена цим неймовірним марнотратством.

— Господи! — вигукнула вона. — Свічка майже згоріла! Певно, сталося щось жахливе.

Фантіна повернула до старої свою стрижену голову. Від учорашнього дня вона постаріла на десять років.

– Ісусе! — мовила Маргарита. — Що з тобою, Фантіно?

— Нічого особливого, — відповіла та. — Навпаки, все гаразд. Тепер моя дитина не помре від тієї жахливої хвороби.

І вона показала старій два наполеондори, що сяяли на столі.

— Христе-Боже! — вигукнула Маргарита. — Скільки грошей! Де ти їх узяла?

— Дістала, — відповіла Фантіна.

І вона посміхнулася. То була крива посмішка. Рожева слина блищала в кутиках губ, а в роті зяяла чорна дірка.

Два передні зуби були видерті.

Фантіна послала сорок франків у Монфермей.

А з боку Тенардьє то була хитрість — щоб видурити гроші. Козетта нічим не хворіла.

Фантіна викинула дзеркало у вікно; вона вибралась зі своєї комірчини й оселилася в мансарді під самісіньким дахом, яка зачинялася тільки на клямку; стеля там утворювала кут із підлогою, і пожилець щохвилини бився об неї головою. Зайти вглиб свого помешкання бідолашна могла, тільки зігнувшись у три погибелі. В неї не було більше ліжка; лишилася тільки подерта лахманина, яку вона називала ковдрою, матрац, покладений просто на підлогу, та обскубаний стілець. У кутку стояв глек на воду, яка взимку замерзала — в посудині надовго залишалися кружальця льоду. Фантіна втратила сором, утратила жіночу кокетливість. Вона виходила в брудних капелюшках, перестала латати свою білизну. Панчохи внизу протерлись, і вона підгортала їх під п’яти — це було видно по брижах над черевиками. Свій зношений корсет вона латала клаптями коленкору, які дерлися чи не за кожним рухом. Кредитори не давали їй спокою ні на мить. Вони перестрівали її на вулиці, підстерігали на сходах. Ночами Фантіна плакала й марила. Очі в неї блищали, і вона відчувала постійний біль під лівою лопаткою. Її мучив кашель. Вона глибоко ненавиділа пана Мадлена й не нарікала на свою долю. Сімнадцять годин на добу вона шила. Але підприємець, на якого за безцінь працювали жінки-в’язні, несподівано знизив платню вільним найманим робітницям до дев’яти су на день. Сімнадцять годин безперервної праці за дев’ять су! Кредитори ставали дедалі невблаганніші. Фантіна почувала себе зацькованою, мов дикий звір. Десь тоді Тенардьє написав їй, що він виявив завелику добрість, так довго чекаючи плати, що йому треба сто франків — і то негайно. Якщо він не одержить їх, то виставить Козетту за двері, хоч вона ще й не одужала від тяжкої хвороби, виставить її на холод, нехай іде куди хоче, нехай робить що знає, нехай хоч і здохне.

"Сто франків, — подумала Фантіна. — Але яким ремеслом можу я заробляти по сто су на день?"

— Ну що ж, — сказала вона. — Продам своє останнє.

І бідолашна стала повією.

7. Жартівлива витівка пана Баматабуа

Через вісім-десять місяців після подій, описаних у попередньому розділі, десь на початку січня 1823 року один елегантний і явно знуджений молодик у пошитому за останньою модою теплому плащі розважався, дражнячи жінку, яка походжала перед вікнами офіцерського кафе у відкритій бальній сукні. Елегантний молодик курив сигару, бо курити тоді було модно.

Щоразу, як ця жінка проходила повз нього, він пахкав на неї димом і кидав зауваження, що здавалися йому дотепними й веселими, як наприклад: "Ну й страхопудка. Ліпше б ото заховалася! Та ти ще й беззуба!" — і таке інше, і таке інше. Знудженого молодика звали пан Баматабуа. Жінка, жалюгідна виряджена примара, ходила під снігопадом і не відповідала йому, навіть не дивилась на нього; машинально й похмуро снувала вона туди-сюди, що п’ять хвилин потрапляючи під новий дотеп. Ця незворушність, мабуть, допекла гультяєві, і, коли жінка відвернулася, він навшпиньки підкрався до неї, нахилився, набрав у жменю снігу і сунув їй за сукню між голі лопатки. Вона люто загарчала, обернулась і, мов пантера, стрибнула на кривдника, угородивши нігті йому в обличчя й обкладаючи його найдобірнішою солдатською лайкою. Ці жахливі слова, викрикувані хрипким від перепою голосом, вилітали з рота, в якому справді зяяла дірка на місці двох передніх зубів.

То була Фантіна.

На галас із кафе висипали офіцери, позбігалися перехожі, й навколо живого клубка, в якому не так просто було розгледіти чоловіка й жінку, утворився цілий гурт роззяв, що реготали й плескали в долоні; чоловік відбивався як міг, капелюх його впав на землю, а жінка стусала його ногами та кулаками, розлючена, беззуба й обстрижена, мертвотно-синя, жахлива.

Зненацька з натовпу вийшов високий чоловік, ухопив жінку за обляпаний грязюкою корсаж її атласної сукні й звелів:

— Ходи за мною!

Жінка підвела голову. Крик застряг у неї в горлі, очі раптом оскліли, мертвотно-синє обличчя зблідло, і вся вона затремтіла від страху.