Знедолені - Сторінка 19

Подати у відставку — це почесно. Я завинив і маю бути покараний. Мене слід прогнати.

— Та в чому річ? — вигукнув Мадлен. — Що таке ви проти мене вчинили? Я нічого не розумію.

Жавер глибоко зітхнув і сумним голосом пояснив:

— Пане мер, півтора місяця тому, відразу після історії з тією дівкою, я написав на вас донос.

— Донос?

— Атож. У поліційну префектуру Парижа.

Мадлен, який сміявся не частіше, ніж Жавер, вибухнув сміхом:

— Ви поскаржилися на мера, що втручається у справи поліції?

— Я доніс на вас як на колишнього каторжника.

Мер став білий як крейда.

Жавер провадив, усе ще не підводячи очей:

— Я так думав. Підозра виникла у мене давно. Зовнішня схожість, довідки, що їх ви наводили у Фаверолі, ваша сила, пригода зі старим Фошлеваном, те, що ви влучно стріляєте і трохи накульгуєте, — та мало чого? Усякі дурниці… Одне слово, я прийняв вас за такого собі Жана Вальжана.

— За такого собі… Як, ви сказали, його звуть?…

— Жан Вальжан. Це каторжник, якого я бачив двадцять років тому, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Вийшовши з каторги, той Жан Вальжан, наскільки мені відомо, обікрав єпископа, потім пограбував малого савояра. Ось уже вісім років він десь переховується, і його розшукують. Ну я й подумав… Гнів додав мені рішучості, і я доніс на вас у префектуру.

Мадлен, який знову взявся за протоколи, запитав байдужим тоном:

– І що вам відповіли?

— Що я схибнувся.

— А далі?

— Вони таки мали слушність.

— Добре, що ви це самі зрозуміли!

— Ще б пак не зрозуміти, коли справжнього Жана Вальжана спіймано.

Сторінка протоколу вислизнула з пальців пана Мадлена. Він підвів голову, пильно подивився на Жавера і сказав якимсь дивним тоном:

— Он що!

— Тут така історія, пане мер, — вів далі Жавер. — У нашому краї, поблизу Айлі-ле-О-Клоше жив собі волоцюга на ім’я Шанматьє. Ніхто не звертав на нього уваги, та ось цієї осені старого зловили на крадіжці яблук. Його заарештували, а що в’язниця була в поганому стані, слідчий постановив перевести Шанматьє в Аррас до департаментської в’язниці. Там сидів колишній каторжник на ім’я Бреве, не знаю, за що він там сидів, але за добру поведінку його настановили помічником тюремника. І ось тільки-но з’являється Шанматьє, як Бреве вигукує: "Отакої! Таж я знаю цього чоловіка. Це старий тюряжник, і звуть його Жан Вальжан". — "Який Жан Вальжан?" — здивовано перепитує Шанматьє. "Не прикидайся дурником, — каже Бреве. — Ти Жан Вальжан. Ми були з тобою на тулонській каторзі. Двадцять років тому!" Шанматьє відмагається. Тоді це діло копнули глибше, і ось що з’ясувалося: років тридцять тому Шанматьє працював підрізальником дерев у кількох селах і, зокрема, у Фаверолі. А тепер повернімося до Жана Вальжана. Перед тим як потрапити на каторгу за крадіжку зі зломом, він працював ким? Підрізальником дерев. Де? У Фаверолі. Ще одна обставина. Дівоче прізвище матері Жана Вальжана було Матьє. Цілком імовірно, що після каторги він для маскування взяв собі прізвище матері й став зватися Жан Матьє. Він оселяється в Оверні, де замість "Жан" вимовляють "Шан", отже, він стає Шан Матьє, а потім і Шанматьє. У Фаверолі нічого нового довідатися не пощастило. Родина Жана Вальжана зникла безслідно, минуло тридцять років, і ніхто вже там його не пам’ятав. Зате в Тулоні знайшли ще двох каторжників, які знали Жана Вальжана. Це засуджені на довічне ув’язнення Кошпай і Шенілдьє. Їм улаштували очну ставку з Шанматьє. Вони, як і Бреве, не вагаючись, упізнали в ньому Жана Вальжана. Той самий вік, десь років п’ятдесят чотири, той самий зріст, те саме обличчя — одне слово, той самий чоловік. І якраз тоді я посилаю свій донос у префектуру. Мені відповідають, що я зсунувся з глузду, бо Жан Вальжан в Аррасі, в руках правосуддя. Уявляєте собі мій подив? Адже я був переконаний, що Жан Вальжан тут, у моїх руках. Я написав слідчому, мене викликали, показали мені Шанматьє…

– І що? — урвав його Мадлен.

— Пане мер, істина є істина. Мені було страшенно прикро, але то справді Жан Вальжан. Я теж упізнав його.

— Ви певні? — тихим голосом запитав Мадлен, і Жавер засміявся гірким сміхом людини, поставленої перед прикрою очевидністю.

— Ще б пак не певен!

Якусь хвилину він стояв замислений, а тоді сказав:

— Тепер, коли я побачив справжнього Жана Вальжана, я просто не розумію, як я міг так помилитися. Пробачте мені, пане мер.

– І що каже той чоловік? — запитав Мадлен.

— Справи його, пане мер, кепські. Перелізти через мур, зламати гілку й нарвати яблук — для малого хлопця бешкет; для дорослого — злочин; для каторжника — тяжкий злочин. Гадаю, тут пахне довічним ув’язненням. А ще, звісно, вирине й ота історія з малим савояром. Проте Жан Вальжан — то справжня бестія. Інший би обурювався, кричав, а він собі вдає, ніби нічого не розуміє, та й годі. Він тільки повторює: "Я Шанматьє, чого ви від мене хочете?" О, то великий спритник! Та нічого вже йому не допоможе. Його впізнали аж четверо людей. Суд відбудеться в Аррасі. Мене викличуть як свідка.

Мадлен знову заглибився в свої протоколи з виразом дуже зайнятої людини. Потім обернувся до Жавера й сказав:

— Годі, Жавер. Усі ці подробиці, власне, мало мене цікавлять. Ми марнуємо час, а справ у нас багато. Жавер, підіть до тітки Бюзоп’є, яка торгує городиною на розі вулиці Сен-Солв. Нехай вона подасть позов на возія П’єра Шенелона. Той мугиряка мало не розчавив ту жінку та її хлопця. Його слід покарати. Потім навідайтеся до пана Шарселе, вулиця Монтр-де-Шампіньї. Він скаржиться, що з-під сусідської ринви вода ллється на його подвір’я й розмиває підмурок дому. Потім підете на вулицю Гібур до вдови Доріс і на вулицю Гарро-Блан до пані Рене ле Боссюе — складете протоколи про порушення поліційних правил. Але я доручаю вам надто багато роботи. Ви ж бо, здається, сказали, що через вісім-десять днів маєте їхати в Аррас у тій справі…

— Раніше, пане мер.

— Коли?

— Хіба я не сказав вам, що суд відбудеться завтра, і я вирушаю сьогоднішнім вечірнім диліжансом?

Мадлен зробив ледь помітний рух.

– І поки триватиме суд?

— Один день, не довше. Вирок оголосять щонайпізніше завтра надвечір. Але я не чекатиму вироку, тут усе ясно. Дам свідчення й відразу повертаюся сюди.

— Зрозуміло, — сказав Мадлен.

І помахом руки відпустив Жавера.

Жавер лишився на місці.

— Пробачте, пане мер, — сказав він.

— Що там у вас іще? — запитав Мадлен.

— Пане мер, ви забули, що мене слід звільнити зі служби.

Мадлен підвівся.

— Жавер, ви чоловік порядний, і я вас ціную. Ви перебільшуєте свою провину. Крім того, це особиста образа, що стосується тільки мене. Я хочу, щоб ви лишилися на своїй посаді.

— Пане мер, я не можу на це погодитися, — спокійно заперечив Жавер. І, весь зосереджений на одній думці, провадив: — Я зовсім не перебільшую. Ось мої міркування. Я вас несправедливо підозрював. Це пусте. Така наша служба — підозрювати. Але в нападі гніву я, не маючи жодного доказу, доніс на вас як на каторжника — на вас, на людину шановану, на мера, на урядовця! Це дуже серйозна провина. У вашій особі я образив владу — будучи її охоронцем. Якби таке вчинив хтось із моїх підлеглих, я оголосив би його негідним служити в поліції і вигнав би зі служби. Зачекайте, пане мер, іще кілька слів! Я часто виявляв суворість. До інших. Це було справедливо. Чи повинен я вирізняти себе з-поміж інших? Ні, не повинен. Пане мер, я не хочу, щоб ви ставилися до мене по-доброму, ваша доброта попсувала мені чимало крові, коли ви виявляли її до інших. Доброта, яка надає перевагу повії перед шанованим городянином, а поліційному наглядачеві перед мером — це, на мою думку, кепська доброта. Вона розхитує підвалини суспільства. Добрим бути легко, куди важче — бути справедливим. Якби ви виявилися тим, за кого я вас вважав, я не був би добрим до вас — о, ви побачили б! А тепер завинив я, і в інтересах суспільства, якому я служив, мене слід вигнати. Пане мер, я вимагаю, щоб поліційного наглядача Жавера звільнили зі служби.

Усе це Жавер виголосив покірливим, гордим, розпачливим і переконаним тоном, що надавало якоїсь похмурої величі цьому дивному в своїй бездоганній чесності чоловікові.

— Побачимо, — сказав Мадлен і подав Жаверові руку.

Жавер відступив і суворо мовив:

— Пробачте, пане мер, але це неприпустимо. Мер не подає руки шпигові.

І крізь зуби додав:

— Авжеж, шпигові. Відтоді як я зловжив даною мені владою, я перетворився на нікчемного шпига.

Відтак він шанобливо вклонився і рушив до виходу.

У дверях обернувся і, не підводячи погляду, сказав:

— Пане мер, я виконуватиму свої обов’язки, поки мене не замінять.

Жавер вийшов. Мадлен поринув у глибоку задуму, слухаючи, як стихають у коридорі тверді й упевнені кроки.

Книга шоста

Справа Шанмантьє

1. Сестра Симпліція

Незабаром після відвідин Жавера, десь ополудні, пан Мадлен, як і звичайно, прийшов провідати Фантіну.

Перш ніж зайти до її палати, він покликав сестру Симпліцію.

Лікарню обслуговували дві черниці: одну звали сестра Перпетуя, другу — сестра Симпліція.

Тут важливо підкреслити одну річ. Усім було відомо, що сестра Симпліція жодного разу в своєму житті не сказала неправди. Кожна людина, нехай яка порядна й чесна, здатна на дрібну невинну брехню. Але сестра Симпліція вважала, що невинної брехні не існує в природі. Будь-яка неправда — це лик сатани. Так вона думала. Постригшись у черниці, вона свідомо взяла ім’я Симпліція. Адже свята Симпліція дала відтяти собі обидві руки, не бажаючи сказати неправду. Якби вона збрехала, що народилася в Сегесті, — це врятувало б її. Але праведниця була родом із Сіракуз — так вона й сказала.

Сестра Симпліція вподобала Фантіну, певне, відчувши в ній приховану доброчесність, і взяла майже виключно на себе обов’язок доглядати її.

Мадлен відвів сестру вбік і з дивними нотками в голосі, про що вона згадала пізніше, попросив її подбати про Фантіну.

Потім Мадлен підійшов до хворої.

Фантіна щодня чекала пана Мадлена, як чекають сонячний промінь. Вона казала сестрам: "Я тільки тоді й живу, коли приходить пан мер". У той день, побачивши Мадлена, вона відразу спитала:

— А Козетта?

Він усміхаючись відповів:

— Скоро.

Пан Мадлен був із Фантіною такий, як і завжди. Правда, на превелику радість хворої, він сидів біля неї цілу годину, а не півгодини, як звичайно.