Знедолені - Сторінка 2

За будинком був садочок площею в одну чверть арпана.[2] Обидві жінки мешкали на другому поверсі. Єпископ — на першому. Кімната з дверима на вулицю правила йому за їдальню, друга — за спальню, у третій він обладнав молитовню. Щоб вийти з молитовні, треба було перетнути спальню, а зі спальні двері вели в їдальню. У глибині молитовні був запнутий альков, де стояло ліжко для гостей. Там нерідко ночували сільські кюре, які приїздили в Дінь у своїх особистих або в церковних справах.

Маленька прибудова від саду, де раніше була аптека лікарні, тепер стала кухнею.

А ось який вигляд мала єпископова спальня. Засклені двері в сад, навпроти — залізне лікарняне ліжко під зеленим саржевим балдахіном. Біля ліжка, за завіскою — туалетні речі, які свідчили про досі не забуті звички колишньої світської людини. Ще двоє дверей: одні, біля каміна, — до молитовні, другі, коло книжкової шафи — до їдальні. Книжкова шафа зі скляними дверцятами, повна книжок. Оздоблений деревом камін, пофарбований під мармур, майже завжди без вогню. Над каміном, де звичайно вішають дзеркало, — мідне розп’яття зі стертим сріблом на чорному потертому оксамиті в рамі з облупленою позолотою. Біля засклених дверей — великий стіл, а на ньому чорнильниця, купа паперів і товсті книги. Біля столу — плетене крісло. Коло ліжка — ослінчик для моління.

Тут треба принагідно згадати, що від колишнього статку панові Мірієлю лишилося шість срібних приборів і срібна супова ложка — Маглуар щодня тішилася, дивлячись, як виблискує це срібло на білій полотняній скатертині. А що ми зображуємо тут діньського єпископа таким, яким він був, то мусимо додати, що він не раз казав: "Мені було б нелегко відмовитися від звички їсти срібною ложкою та виделкою".

Крім того, йому дісталися в спадок від двоюрідної бабусі два масивні срібні свічники. Ті свічники стояли на каміні у спальні єпископа, і в них завжди були дві воскові свічки. Коли вони мали гостей, Маглуар запалювала свічки і ставила обидва свічники на стіл.

У головах єпископового ліжка була шафка, куди служниця Маглуар щовечора клала срібні прибори та супову ложку. Ключ від тієї шафки завжди стримів у дверцятах.

Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев.

Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:

— Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?

— Пані Маглуар, — відповів єпископ, — ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. — І помовчавши додав: — А може, навіть більше.

Цій грядці, розділеній на три-чотири клумби, єпископ приділяв не меншу увагу, ніж своїм книгам. Щодня він із великою радістю проводив там годину або дві, підрізаючи, прополюючи, видовбуючи ямки і кидаючи в них насіння. Проте він не вважав себе ботаніком, не цікавився жодними теоріями — він просто любив квіти. І щовечора поливав свої клумби з бляшаної зеленої поливальниці.

У домі не було дверей, які замикалися б на замок. Двері, що відчинялися з їдальні просто на Соборну площу, колись були обладнані замками й засувами, наче брама в’язниці. Єпископ звелів познімати всі ті запори, і тепер двері — як удень, так і вночі — зачинялися лише на клямку. О будь-якій годині перший-ліпший перехожий міг увійти в дім єпископа, тільки натиснувши на клямку й штовхнувши двері. Спочатку жінки дуже непокоїлися тим, що ці двері завжди незамкнені. Але єпископ сказав їм: "Поставте замки на двері своїх кімнат, як вам так хочеться". Кінець кінцем вони перейнялися його безтурботністю чи принаймні вдавали, ніби поділяють її. Тільки Маглуар іноді відчувала страх. Що ж до самого єпископа, то він так написав на берегах однієї з Біблій: "Ось у чому ледь помітна різниця: двері лікаря ніколи не повинні зачинятись; двері священика мають завжди бути відчинені".

Десь-інде він написав: "Не питайте, як звуть того, хто просить у вас притулку. Пристановища потребує саме той, кому не хочеться називати своє ім’я".

Якось у Діні сталася трагічна подія. Одного чоловіка засудили до страти за вбивство. Той бідолаха був ярмарковим штукарем і громадським писарем. Суд над ним схвилював і розтривожив усе місто. Напередодні страти тюремний капелан захворів. Бракувало священика, який би розрадив засудженого в його останні хвилини. Звернулися до кюре. Той відмовився, сказавши приблизно таке: "Це мене не стосується. Я не бажаю панькатися з тим паяцом. Я зараз хворий, і, зрештою, мені там не місце".

Про цю розмову розповіли єпископові. Він сказав: "Пан кюре має слушність. Те місце належить не йому, а мені".

Він тут-таки пішов до в’язниці, спустився в камеру до паяца, покликав його на ім’я, взяв за руку і заговорив до нього. Він пробув біля засудженого цілий день і всю ніч, забувши про їжу й сон, молячи Бога за душу приреченого і просячи приреченого помолитися за свою. Він розкрив перед ним найвищі й водночас найпростіші істини. Він був для нього батьком, братом, другом; він благословив його, розрадив і втішив. Той чоловік чекав смерті, охоплений розпачем. Смерть уявлялася йому чорною безоднею. Єпископ допоміг приреченому побачити там проблиски небесного сяйва.

Наступного дня на очах у всього натовпу єпископ у своїй ліловій мантії з хрестом на шиї сів на воза, яким нещасного повезли на страту. Разом із ним він піднявся на ешафот. Засуджений, такий пригнічений ще вчора, сьогодні просто сяяв. Душа його заспокоїлась, і він чекав зустрічі з Богом. Єпископ обняв бідолаху, і в ту мить, коли ніж гільйотини от-от мав упасти, сказав: "Убієнного людиною воскрешає Бог. Зацькований братами знаходить Отця. Молися і з вірою входь у життя вічне. Господь чекає на тебе". Коли єпископ зійшов з ешафоту, в його погляді було щось таке, аж люди розступилися перед ним. Повернувшись до вбогої оселі, яку він з усмішкою називав "своїм палацом", священнослужитель сказав сестрі:

— Я щойно відправив високу месу.

2. Єпископ перед незвичним світлом

Наше уявлення про діньського єпископа було б неповним, якби ми не розповіли про ще один випадок із його життя.

Неподалік від Діня, в його околицях, жив самотою один чоловік. То був колишній член Конвенту.[3] Звали його Г.

У крихітному світі містечка Дінь про члена Конвенту Г. говорили з жахом. Член Конвенту — ви собі уявляєте? Це існувало ще за тих часів, коли люди казали одне одному "ти" і "громадянине". Той чоловік здавався майже страховиськом. Правда, він не проголосував за страту короля, але ж був серед тих людей. Мало не царевбивця. Чому його не засудили, коли повернулися законні володарі? Нехай йому не зітнули голову, виявили милосердя, але довічного заслання він заслужив. І для інших була б наука… До того ж він і безбожник, як усі вони… Пересуди гусей про яструба.

А чи справді Г. був яструбом? Мабуть, що так — адже він жив у суворому усамітненні. Оскільки він не проголосував за страту короля, йому дозволили залишитись у Франції.

Він мешкав за сорок п’ять хвилин ходу від міста, осторонь від сіл, доріг, у дикому закутні безлюдної улоговини. Там, казали, він мав клапоть землі, там стояла його хатина, його барліг. Нікого поблизу: ні сусідів, ні навіть перехожих. Відколи він оселився в тій улоговині, стежка туди заросла травою. Про те місце згадували, як згадують про оселю ката.

Але єпископ вряди-годи поглядав на обрій, на гайок дерев, що позначав улоговину, де жив старий член Конвенту, і думав: "Там пропадає самотня душа". А внутрішній голос казав йому: "Твій обов’язок — навідати того чоловіка".

Проте ця думка, спершу така природна, після хвилинного вагання вже здавалася йому безглуздою і майже відразливою. Бо в глибині душі єпископ поділяв загальний погляд і підсвідомо відчував якщо не ненависть до члена Конвенту, то принаймні цілковиту байдужість.

Та чи має пастир сахатися вівці, якщо ота вівця паршива?

Добрий єпископ був розгублений. Він уже не раз рушав у той бік, та з півдороги повертався.

Коли це одного дня в місті поширилася чутка, що малий підпасок, який прислуговував членові Конвенту Г. в його барлозі, приходив до лікаря; що старий лиходій помирає, що його розбив параліч і він не переживе ночі. "І слава Богу!" — казали декотрі.

Єпископ узяв свою патерицю, одяг мантію, бо скоро мав повіяти прохолодний вечірній вітер, і вирушив у дорогу.

Сонце майже торкалося обрію, коли єпископ дістався до заклятого місця. Серце в нього калатало, коли він підходив до страшного лігва. Він переступив через рівчак, розсунув кущі живоплоту, підняв жердину на вході до занедбаного подвір’я, трохи пройшов і зненацька за високими кущами побачив "барліг".

То була низенька хатина, вбога, але охайна, з дверима, обплетеними виноградною лозою.

Біля дверей у старому селянському кріслі з коліщатками сидів сивий чоловік і всміхався до сонця.

Поруч нього стояв хлопець, малий підпасок. Він подавав старому чашку з молоком.

Єпископ мовчки дивився на цю сцену.

— Дякую, — сказав старий, — більш мені нічого не треба.

І відірвав усміхнений погляд від сонця, щоб глянути на хлопчика. Єпископ підійшов ближче. Почувши шарудіння кроків, старий повернув голову, і на його обличчі відбився глибокий подив.

— Відколи я тут оселився, — сказав він, — це вперше хтось приходить до мене. Хто ви, добродію?

— Мене звати Б’єнвеню Мірієль, — відповів єпископ.

— Б’єнвеню Мірієль! Я вже чув це ім’я. Ви, бува, не той, кого люди називають монсеньйором Б’єнвеню?

— Той самий.

Старий ледь усміхнувся:

— Отже, ви мій єпископ?

— У якомусь розумінні так.

— Заходьте, добродію.

Член Конвенту подав єпископові руку, але єпископ її не взяв. Він тільки мовив:

— Я радий, що мені сказали неправду. Ви не здаєтеся хворим.

— Через три години я помру, добродію, — сказав старий.

Він помовчав, а тоді провадив:

— Учора в мене охололи тільки ступні. Сьогодні вже й коліна. Тепер я відчуваю — холод добирається до живота. Коли він досягне серця, воно зупиниться. Яке гарне сонце, правда? Я попросив викотити мене надвір, щоб востаннє глянути на світ. Мені хотілося б дожити до світанку. Але я знаю, що протягну не більше трьох годин. Ну що ж.