Знедолені - Сторінка 4

На ньому була пом’ята, скручена в мотуз нашийна хусточка; штани з синього тику, старі й витерті, з діркою на коліні; сіра, майже зовсім подерта блуза із зеленою латкою на лікті; за спиною в подорожнього висів солдатський мішок, ретельно зашнурований і зовсім новий. У руці він тримав товстелезну сучкувату палицю. На ногах у нього були підковані черевики, взуті без шкарпеток.

Подорожній ішов, мабуть, цілий день, отож весь покрився пилюкою; на обличчі пилюка розмазалася потом, від чого він здавався ще жалюгіднішим. Ніхто з городян його не знав. То був явно чужинець. Ішов він із півдня і, можливо, від самого узбережжя, бо з’явився на тій самій вулиці, якою сім місяців тому проїхав імператор Наполеон, прямуючи з Кана в Париж. Незнайомець здавався дуже втомленим. Двічі він спинявся біля фонтанів і жадібно пив.

На перехресті з вулицею Пуашеве він звернув ліворуч і зайшов до мерії. Через чверть години він вийшов звідти і, зустрівши жандарма, скинув кашкета й зігнувся перед ним у догідливому поклоні.

У ті часи був у Діні чудовий заїзд під вивіскою "Кольбаський хрест". Подорожній попрямував до того заїзду — найкращого в околиці. Він зайшов у відчинені двері — і потрапив до кухні. В усіх грубах і в каміні весело палахкотів вогонь. Корчмар, який був водночас головним кухарем, із заклопотаним виразом заглядав у чавунці й каструлі, де готувалася вечеря для возіїв, чий сміх і гомін долинав із сусідньої кімнати. На довгому рожні обертався над вогнем жирний байбак разом з кількома тетеруками й білими куріпками; на плиті шкварчали два великі коропи і форель.

Почувши, як рипнули двері, корчмар спитав, не відриваючи погляду від плити:

— Чого вам треба, добродію?

— Поїсти й переночувати, — сказав подорожній.

— Це можна, — відповів корчмар. Він повернув голову, окинув гостя поглядом з голови до ніг і додав: — За гроші, звичайно.

Незнайомець дістав із кишені блузи туго набитого гаманця й відповів:

— Гроші я маю.

— В такому разі я до ваших послуг, — мовив корчмар.

Подорожній сунув гаманця назад до кишені, скинув із плечей мішок, поклав його на долівку біля самих дверей і, не випускаючи з рук палиці, сів на ослінчик біля вогню. Дінь розташований у горах. У жовтні вечори там холодні.

Тим часом корчмар, роблячи своє, придивлявся до гостя.

— Вечеря скоро? — спитав подорожній.

— Зараз буде, — відповів корчмар.

Поки прибулець грівся біля вогню, поважний хазяїн заїзду Жакен Лабар дістав із кишені олівця, надірвав ріжок від старої газети, яка лежала на столику біля вікна, написав на білому краєчку рядок чи два, згорнув клаптик і тицьнув його хлопчикові, який був у нього, мабуть, розсильним, після чого той вискочив на вулицю і побіг у напрямку мерії.

Подорожній нічого цього не помітив.

— Вечеря скоро? — знову запитав він.

— Зараз буде, — відповів корчмар.

Хлопчик повернувся з тим самим клаптиком газети в руці. Корчмар поквапно розгорнув папірця, уважно прочитав, що там написано, і похитав головою. На мить він замислився, а тоді рішуче ступив крок до подорожнього, заглибленого в якісь свої невеселі думки.

— Добродію, — сказав він, — я не можу надати вам притулок.

Подорожній напіввипростався на своєму ослінчику.

— Чому? Ви, певно, боїтеся, що я не заплачу? То я дам вам гроші наперед. У мене вони є, я ж вам казав.

— Справа не в цьому.

— А в чому ж?

— Ви маєте гроші…

— Звісно, маю.

— А я не маю для вас вільної кімнати.

— Я згоден переночувати в стайні, — спокійно відповів гість.

— Не можна.

— Чому?

— Там немає місця — усе займають коні.

— Пусте, — відповів подорожній. — Я ляжу на горищі. Оберемок сіна під голову — більше мені не треба. Ми домовимось про це після вечері.

— Я вам не дам вечеряти.

Ці слова, сказані спокійно, але рішуче, здавалося, вразили незнайомця. Він підхопився на ноги.

— Отакої! Таж я вмираю з голоду. Я на ногах від самого світанку. Я пройшов дванадцять льє.[6] Я заплачу вам. Я хочу їсти.

— У мене нічого немає, — сказав корчмар.

Подорожній засміявся й обернувся до каміна та плит.

— Нічого немає? А оце?

— Це вже замовлено.

— Ким замовлено?

— Возіями.

— А скільки їх?

— Дванадцять.

— Тут буде їжі на двадцятеро чоловік.

— Вони все замовили собі й наперед заплатили.

Подорожній знову сів і сказав, не підвищуючи голосу:

— Я в заїзді, і я голодний. Дайте мені вечеряти.

Тоді корчмар нахилився і сказав йому на вухо таким тоном, що той здригнувся:

– Ідіть звідси геть.

Подорожній саме підгрібав залізним наконечником палиці жар у каміні. На ці слова він швидко обернувся і тільки-но розкрив рота, збираючись щось відповісти, як корчмар пильно подивився йому в очі й так само тихо додав:

— Годі правити теревені. Хочете, я скажу, як вас звати? Вас звуть Жан Вальжан. Я знаю, хто ви такий. Коли ви увійшли, у мене виник сумнів, і я послав хлопця до мерії із запискою. І ось що вони відповіли мені. Читати вмієте?

І корчмар простяг незнайомцеві розгорнутий клаптик газети. Той швидко глянув, що там написано. Помовчавши, корчмар сказав:

— У мене звичка бути ввічливим з усіма. Ідіть звідси.

Подорожній похнюпив голову, підняв з долівки свій мішок і вийшов на вулицю.

Він рушив навмання, тиснучись до стін і парканів, — так ходять люди скривджені й принижені. Він навіть не обернувся. А якби обернувся, то побачив би, що хазяїн заїзду "Кольбаський хрест" стоїть у себе на порозі, оточений цілим гуртом людей, і щось розповідає, показуючи на нього пальцем. А якби він іще побачив, якими нажаханими очима дивляться на нього ті люди, то відразу збагнув би: незабаром про його появу стане відомо в усьому місті.

Та подорожній нічого цього не бачив. Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.

Бредучи навмання незнайомими вулицями, подорожній раптом відчув гострий напад голоду. Він озирнувся навколо, сподіваючись побачити хоч якийсь притулок.

Двері пристойного заїзду зачинилися перед ним. Що ж, він пошукає якийсь убогий шиночок.

Він рушив на вогник, що саме загорівся в кінці вулиці, й справді підійшов до шинку. Заглянувши у вікно, побачив кімнатку з низькою стелею, освітлену лампою та вогнем, що палахкотів у печі. Кілька чоловіків сиділи за столом і пили. Шинкар грівся біля вогню. Щось булькотіло в казані, підвішеному над полум’ям.

У той шинок, що теж був ніби заїздом, вели двоє дверей. Одні — з вулиці, другі — з малого, заваленого гноєм дворика.

Подорожній не осмілився зайти з вулиці. Він прослизнув у дворик, боязко натиснув на клямку і прочинив двері.

— Хто там? — спитав шинкар.

— Людина, що хоче повечеряти й переночувати.

— От і гаразд. Тут якраз вечеряють і ночують.

Незнайомець увійшов до шинку. Пияки обернулись до нього. Лампа освітила його з одного боку, вогонь у печі — з другого. Він скинув з плечей мішок.

— Підходьте, приятелю, до вогню, грійтеся. Вечеря зараз довариться, — сказав шинкар.

Подорожній сів біля вогню і випростав затерплі від утоми ноги. З казана струміли смачні пахощі. На суворому, стражденному обличчі незнайомця, затіненому дашком кашкета, проступив вираз полегкості.

Один із чоловіків, які пили за столом, був торговець рибою; перш ніж прийти в цей шинок, він відвів коня у стайню до Лабара і півгодини тому стояв у гурті людей біля його корчми. Тепер він непомітно кивнув пальцем шинкареві. Той підійшов, і вони пошепки перекинулися кількома словами. Чужинець нічого не помічав, думаючи свою думу.

Шинкар повернувся до печі, несподівано поклав на плече незнайомцеві руку і сказав;

— Забирайся звідси — і негайно!

Незнайомець обернувся і лагідно мовив:

— А!.. То ви знаєте?…

— Знаю.

— Мене вже вигнали з одного заїзду.

— А тепер женуть і звідси.

— Куди ж мені йти?

— Куди хочеш.

Подорожній узяв свою палицю, заплічний мішок і пішов собі.

Коли він вийшов на вулицю, кілька хлопчаків, які бігли за ним іще від "Кольбаського хреста" і тепер, здавалося, чатували на нього, стали жбурляти в нього камінням. Подорожній обернувся й люто підняв палицю. Дітлахи сипнули врозтіч, наче зграйка горобців.

Він пішов далі й опинився проти в’язниці. На воротях висів ланцюг, прикріплений до дзвона. Він подзвонив.

Відчинилося віконечко.

— Пане воротар, — мовив подорожній, шанобливо скинувши кашкета, — чи не пустите ви мене переночувати на одну ніч?

— В’язниця — не готель, — відповів голос із віконечка. — Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.

Віконечко зачинилось.

Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку — дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні — рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям — він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.

Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.

Він боязко постукав у шибку.

Ніхто не почув.

Тоді він постукав удруге.

— Чоловіче, хтось наче постукав, — сказала жінка.

— Тобі вчулося, — відповів той.

Подорожній постукав утретє.

Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.

Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.

— Даруйте мені, добродію, — сказав подорожній. — Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

— Хто ви такий? — спитав господар дому.

— Я йду з Пюї-Муассона, — сказав подорожній.