Знедолені - Сторінка 27

Але впертість прокурора явно суперечила загальному настрою, який охопив публіку й суд. Захисникові Шанматьє було неважко переконати присяжних, що у світлі пояснень пана Мадлена, себто справдешнього Жана Вальжана, уся справа стала з ніг на голову, і вони мають перед собою невинного. Через кілька хвилин присяжні виправдали Шанматьє.

А що прокуророві був потрібен Жан Вальжан, і Шанматьє в нього забрали, йому нічого не лишалося, як заарештувати Мадлена. Голова суду вже оговтався від першого напливу почуттів і не став заперечувати. Хай там як, а правосуддя мало здійснитися. Отож було виписано ордер на арешт, і прокурор відправив його верховим гінцем у Монтрей-Приморський, особисто поліційному наглядачеві Жаверу.

Ми знаємо, що Жавер повернувся в Монтрей-Приморський відразу після того, як дав свідчення. Він тільки-но встав із постелі, коли верховий передав йому ордер на арешт.

Гонець сам служив у поліції, отож він у кількох словах розповів Жаверові про те, що відбулося в Аррасі.

Коли Жавер заходив у передпокій лікарні, він начебто був таким, як і завжди: холодний, незворушний, спокійний, з акуратно пригладженим на скронях волоссям. Але якби до нього уважно придивився той, хто добре його знав, він би здригнувся. Застібка його шкіряного коміра була не на потилиці, як належало, а за лівим вухом. Це означало, що збуджений він неймовірно.

Жавер у всьому був бездоганний: і в тому, як виконував свої обов’язки по службі, і в тому, як застібав ґудзики на мундирі. І якщо він недбало застебнув комір, це могло статися тільки під впливом внутрішнього потрясіння, яке можна порівняти хіба із землетрусом.

Він узяв із собою чотирьох солдатів і капрала, солдатів залишив вартувати на подвір’ї, а тоді довідався у воротарки, де лежить Фантіна. Підійшовши до її палати, він тихо повернув ключ, нечутно штовхнув двері й увійшов досередини.

Власне, він навіть не увійшов. Він став у проймі напіввідчинених дверей — на голові капелюх, ліва рука закладена за полу застебнутого по саме підборіддя редингота. З-під пахви виглядала свинцева головка його величезного кийка.

Він стояв так, ніким не помічений, близько хвилини. Аж раптом Фантіна підвела очі, побачила його і змусила обернутись пана Мадлена.

У ту мить, коли погляд Мадлена зустрівся з поглядом Жавера, Жаверове обличчя стало жахливим, хоч він і не ворухнувся, не зрушив з місця, не ступив і кроку. Жодне людське почуття не буває таким страхітливим, як радість.

То було обличчя демона, який з’явився по душу грішника.

4. Законна влада поновлює свої права

Фантіна більш не бачила Жавера від того дня, коли пан мер визволив її з лабет цього чоловіка. Тепер вона не сумнівалася, що він прийшов по неї. Вона не могла дивитись на те жахливе обличчя, їй перехопило подих, вона затулилась долонями і закричала з мукою в голосі:

— Пане Мадлен, врятуйте мене!

Жан Вальжан — віднині ми називатимемо його тільки так — підвівся й лагідно сказав Фантіні:

— Заспокойтеся. Він прийшов не по вас. — І, звертаючись до Жавера, мовив: — Я знаю, чого вам треба.

— Ходімо, швидше! — прогарчав Жавер.

Він навіть порушив букву закону й не пред’явив ордера на арешт. Він вважав Жана Вальжана своїм особистим супротивником, невловним і таємничим, який вислизав із його чіпких обіймів ось уже п’ять років. Отож сьогоднішній арешт був для нього просто щасливим кінцем тривалого полювання.

На крик Жавера Фантіна знов підвела очі. Але пан мер був із нею. Чого їй боятися?

І раптом вона побачила таке, що не могло привидітися їй навіть у гарячковому маренні. Вона побачила, як поліційний шпиг Жавер ухопив пана мера за комір. Вона побачила, як пан мер похилив голову. Їй здалося, що світ обвалюється.

Жавер і справді вхопив Жана Вальжана за комір.

— Пане мер! — зойкнула Фантіна.

Жавер зареготав, вищиривши зуби в страхітливій гримасі.

— Нема тут ніякого пана мера!

Жан Вальжан не пробував скинути руку, яка тримала його за комір редингота. Він почав:

— Жавер…

— Для тебе я "пан інспектор", — урвав його Жавер.

— Пане інспектор, — сказав Жан Вальжан, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.

— Голосно! Говори голосно! — відповів Жавер. — Зі мною не шепочуться!

Жан Вальжан повернувся до нього обличчям і проговорив поквапно й дуже тихо:

— Дайте мені три дні! Тільки три дні, щоб я міг привезти дитину цієї бідолашної жінки! Я заплачу, скільки буде треба. Ви поїдете зі мною, якщо захочете.

— Ти смієшся з мене! — прогарчав Жавер. — Просиш три дні, щоб накивати п’ятами! Мовляв, я поїду по дитину цієї дівки! Ха-ха! Ну й спритник!

Фантіна затремтіла всім тілом.

— По мою дитину! — закричала вона. — То моя дитина не тут? Сестро, скажіть мені, де Козетта? Я хочу бачити свою дівчинку! Пане Мадлен! Пане мер!

Жавер тупнув ногою.

– І ти туди ж! Ану прикуси язика, хвойдо! Оце країна: каторжників тут обирають мерами, а повій доглядають ніби графинь! Але годі! Більш такого не буде! — він пильно подивився на Фантіну й провадив, зібгавши в жмені краватку, сорочку й комір Жана Вальжана: — Так от затям собі: немає тут ні пана Мадлена, ні пана мера, а є злодій, грабіжник і каторжник на ім’я Жан Вальжан. Уторопала?

Фантіна рвучко випросталася, сперлася на свої худі руки, подивилася на Жана Вальжана, подивилася на Жавера, подивилась на черницю, розкрила рота, ніби збиралася щось сказати, з горла в неї вихопилося хрипіння, вона простягла перед собою руки, ніби шукаючи, за що ухопитися, і повільно злягла на подушку. Голова її вдарилась об узголів’я ліжка і впала на груди. Рот лишився розкритим, очі — розплющеними.

Вона була мертва.

Жан Вальжан поклав свою руку на пальці Жавера, які тримали його за комір, і розтиснув їх, наче пальці хлоп’яти.

— Ви вбили цю жінку, — сказав він.

— Годі! — люто вигукнув той. — Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати повчання. Іди за мною, а то — наручники!

У кутку кімнати стояло старе залізне ліжко, на якому спали під час чергування сестри. Жан Вальжан підійшов до того ліжка, миттю відламав уже розхитане бильце, що легко піддалося його могутнім м’язам, висмикнув звідти залізний прут і подивився на Жавера. Жавер поточився до дверей.

Жан Вальжан із тим прутом у руках підійшов до ліжка Фантіни. Там він обернувся і тихо сказав, звертаючись до Жавера:

— Не раджу турбувати мене в цю хвилину.

Відомо точно, що Жавер здригнувся.

Він хотів був піти покликати охорону, але Жан Вальжан міг скористатися з його відсутності й зникнути. Отож він стиснув у руці свого кийка, тримаючи його за нижній, тонший кінець і прихилився до одвірка, не зводячи погляду з Жана Вальжана.

Жан Вальжан сперся ліктем на бильце ліжка, опустив голову і втупив погляд у Фантіну, нерухому й випростану. Безмовний, заглиблений у себе, він у ці хвилини, здавалося, забув про все на світі. Його обличчя й поза виражали одну тільки невимовну жалість. А потім він нахилився над Фантіною й тихо заговорив до неї.

Що він їй казав? Ніхто на світі цього не чув. Можливо, їх чула смерть? Але сестра Симпліція, єдиний свідок тих подій, розповідала потім, що коли Жан Вальжан щось прошепотів на вухо Фантіні, вона помітила, як щаслива усмішка проступила на блідих губах мертвої і зблиснула в потьмянілих зіницях, сповнених подиву перед таємницею могили.

Жан Вальжан узяв обома руками голову Фантіни й поклав на подушку, зав’язав поворозки на комірі її сорочки і прибрав волосся під чепчик. Потім закрив їй очі.

Обличчя мертвої в ту мить, здавалося, просвітліло. Фантінина рука звісилася з ліжка. Жан Вальжан опустився навколішки, обережно підняв цю руку й поцілував.

Потім випростався й обернувся до Жавера.

— Тепер я у вашому розпорядженні, — сказав він.

5. По небіжчиці й могила

Жавер відпровадив Жана Вальжана до міської в’язниці.

Арешт пана Мадлена вразив і приголомшив жителів Монтрея-Приморського. На превеликий жаль, ми не можемо приховати, що після слів: "Це колишній каторжник", — усі відвернулися від нього. Менше ніж за дві години люди забули про добро, яке він зробив, і він став для них тільки "каторжником".

Ось так розвіявся в Монтреї-Приморському привид, званий паном Мадленом. На все місто тільки троє або четверо людей зберегли добру пам’ять про нього — і серед них стара воротарка, яка прислуговувала йому.

Надвечір того самого дня ця достойна бабуся сиділа у своїй комірчині, розгублена й засмучена. Фабрика була зачинена від самого ранку, ворота на засуві, на вулиці — жодної душі. В усьому будинку тільки й людей було, що сестра Перпетуя та сестра Симпліція, які читали молитви біля тіла Фантіни.

Близько тієї години, коли пан мер мав звичай повертатися додому, поважна жінка машинально підвелася, дістала з шухляди ключ від Мадленової кімнати і свічник, яким він присвічував собі, коли підіймався сходами. Ключ воротарка повісила на цвях, де він його звичайно брав, а свічник поставила поруч. Потім знову вмостилася на стілець і поринула у свої думки. Старенька проробила все це цілком бездумно.

Тільки години через дві вона отямилась від своєї задуми і вигукнула:

— О Господи! А я ж почепила його ключ на цвях!

У цю мить віконечко комірчини прочинилось, у отвір просунулася чиясь рука, взяла ключ та свічник і запалила свічку від лойового каганця, який горів на столі.

Воротарка підвела погляд і завмерла з розкритим ротом, придушивши готовий вихопитися з горла крик.

Вона впізнала цю руку, впізнала рукав редингота.

То був пан Мадлен.

— Господи! — вигукнула старенька. — А я думала, пане мер, що ви…

— …у в’язниці, — докінчив він її думку. — Я там і був. Я виламав ґрати у вікні, стрибнув із даху, й ось я тут. Зараз я підіймуся в свою кімнату, а ви пришліть до мене сестру Симпліцію. Вона, мабуть, сидить біля тіла небіжчиці.

Старенька поквапно підкорилася.

Жан Вальжан піднявся до своєї кімнати. Він поставив свічник на сходи, тихо відчинив двері й навпомацки опустив віконницю; тоді повернувся, узяв свічник і знову зайшов у кімнату.

Ця обережність була не зайва; як ми пам’ятаємо, вікно його кімнати виходило на вулицю.

Він роззирнувся навколо, подивився на стіл, на стілець, на ліжко, яке стояло застелене ось уже третю добу. Не лишилося жодних слідів від безладу позаминулої ночі. Воротарка прибрала в кімнаті. Вона ж таки знайшла в попелі й поклала на стіл обидва залізні наконечники його палиці і потемнілу від вогню монету в сорок су.

Він узяв аркуш паперу й написав на ньому: "Ось два наконечники моєї палиці і монета в сорок су, яку я силоміць відібрав у малюка Жерве і про яку згадувалося на суді".