Знедолені - Сторінка 28

Потім поклав на записку обидва наконечники й монету, так щоб ці речі зразу впали у вічі тому, хто зайде до кімнати. Діставши із шафи стару сорочку, він роздер її й обмотав тими клаптями обидва срібні свічники. Втім, у його рухах не було ні поквапу, ні хвилювання, й, загортаючи свічники, він водночас надкусив шматок чорного хліба. Можливо, то була тюремна пайка, яку він прихопив із собою.

У двері тихо постукали.

— Заходьте, — сказав він.

Це прийшла сестра Симпліція.

Вона була бліда, з почервонілими від сліз очима, свічка тремтіла в її руці.

Жан Вальжан написав кілька рядків на аркуші паперу і віддав записку черниці, сказавши:

— Сестро, це ви передасте священикові.

Він не згорнув аркуша. Сестра глянула на написане.

— Можете прочитати, — сказав Жан Вальжан.

Вона прочитала: "Я прошу пана кюре розпорядитися всім, що я тут залишаю. Прошу сплатити судові видатки в моїй справі й поховати жінку, яка сьогодні померла. Решту — біднякам".

— Чи не хотіли б ви, пане мер, востаннє глянути на ту бідолашну? — ледь чутно пробелькотіла сестра.

— Ні, — сказав він. — За мною погоня, і якби мене схопили біля неї, це потривожило б її спокій.

Тільки-но він договорив, як на сходах загупали важкі кроки; і водночас почувся крикливий голос воротарки.

— Ні, добродію, Богом присягаюся, що сюди не заходила жодна душа, я ж бо й на хвилину не відлучалася від дверей!

— Одначе в кімнаті світиться, — відповів чоловічий голос.

Вони впізнали голос Жавера.

Кімната була розташована так, що двері, відчиняючись, прикривали правий куток. Жан Вальжан дмухнув на свічку і став у той куток.

Сестра Симпліція впала навколішки біля столу.

Двері відчинилися.

Увійшов Жавер.

З коридора долинув гомін кількох голосів і запевняння воротарки.

Черниця не підвела очей. Вона молилася.

Її свічка стояла на каміні й відкидала дуже тьмяне світло. Жавер побачив сестру й розгублено спинився на порозі.

Згадаймо, що Жавер глибоко шанував усяку владу. Причому це був характер цілісний, який не знав ні сумнівів, ні вагань. І не дивно, що влада церкви була для нього найавторитетнішою владою. У його очах священик не міг помилитися, а черниця — вчинити бодай найменший гріх.

Побачивши сестру, він хотів був піти геть.

Але не менш сильне почуття службового обов’язку штовхало його в протилежному напрямку. Тому він не пішов відразу, а зважився на запитання.

Перед ним була сестра Симпліція, яка не збрехала жодного разу в житті, і Жавер це знав.

— Сестро, ви одна в кімнаті? — запитав він.

То була жахлива мить, протягом якої бідолашна воротарка мало не знепритомніла.

Сестра підвела очі й відповіла:

— Так.

— Пробачте, що турбую вас, — провадив Жавер, — але це мій обов’язок, бо ми розшукуємо злочинця на ім’я Жан Вальжан, який щойно втік із в’язниці. Ви не бачили цієї особи?

— Ні, — відповіла сестра.

Вона збрехала. Вона збрехала двічі підряд, не вагаючись, як людина, що вирішила принести себе в жертву.

— Пробачте, — сказав Жавер і пішов геть, шанобливо вклонившись.

О свята сестро! Тебе вже немає на цьому світі, ти давно возз’єдналася зі своїми братами-янголами. То хай же цей обман зарахують тобі в раю!

Слова черниці були для Жавера таким вирішальним доказом, що він навіть не поцікавився свічкою, яка чадила на столі, тільки-но погашена.

Через годину в нічному тумані від Монтрея-Приморського швидко йшов у напрямку Парижа якийсь чоловік. То був Жан Вальжан. За словами двох або трьох возіїв, які його перестріли, він ніс згорток, і на ньому була робоча блуза. Звідки він її взяв? Хтозна. Але кілька днів тому в фабричній лікарні помер старий робітник, не лишивши по собі нічого, крім своєї блузи. Можливо, на Жанові Вальжанові була та сама блуза.

Ще кілька слів про Фантіну.

У всіх нас одна мати — земля. Цій матері й повернули Фантіну.

Кюре вирішив, — і, мабуть, він учинив правильно, — віддати біднякам якомога більшу частину з тих грошей, які залишив Жан Вальжан. Зрештою, про кого йшлося? Про каторжника й повію. Ось чому він не став надто витрачатись на похорон, і Фантіну поховали в братській могилі, в тому куточку кладовища, яке належить усім і водночас нікому. Там закопують бідних. На щастя, Бог знає, де шукати душу. Отже, Фантіна лягла в землю серед невідомо чиїх кістяків. Її могила мало чим відрізнялась від її від її ложа.

Частина друга

Козетта

Книга перша

Корабель "Оріон"

1. Номер 24601 стає номером 9430

Жана Вальжана заарештували знову.

Ми дуже коротко зупинимося на сумних подробицях цього випадку. Обмежимося тільки тим, що подамо два повідомлення, надруковані в тогочасних газетах через кілька місяців після дивовижних подій, які сталися в Монтреї-Приморському.

Перше повідомлення ми взяли з "Драпо блан". Датоване воно 25 липня 1823 року:

"В одній окрузі департаменту Па-де-Кале нещодавно відбулися досить незвичайні події. Чоловік на ім’я Мадлен, що з’явився в тому краї невідомо звідки, винайшов новий і дуже успішний спосіб виробництва у традиційному місцевому промислі — виготовленні чорного бурштину й оздоб із чорного скла. Він і сам збагатився, і сприяв збагаченню всієї округи. У знак подяки за його послуги пана Мадлена обрали мером. Але поліція розкрила, що то був не хто інший, як колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан, засуджений 1796 року за крадіжку. Жана Вальжана знову відправили на каторгу, оскільки він порушив закон, так і не з’явившись по звільненні на призначене йому місце проживання. Ходять чутки, ніби перед арештом він устиг забрати в банку Лаффіта свій вклад — понад півмільйона франків, які він нажив, зрештою, цілком законно, з прибутків свого підприємства. Нікому не відомо, де Жан Вальжан заховав ці гроші, перед тим як його повернули на тулонську каторгу".

Друге повідомлення, трохи докладніше, ми взяли з "Журналь де Парі" за те саме число.

"Колишній каторжник на ім’я Жан Вальжан нещодавно став перед судом присяжних у Варі за обставин, які не могли не привернути уваги. Цей злочинець зумів одурити пильність поліції; він змінив прізвище й навіть став мером одного з наших маленьких міст на півночі Франції. Він відкрив у тому місті досить велике підприємство. Та зрештою його було викрито й заарештовано, завдяки невсипущій пильності прокурорського нагляду. Цей негідник жив із повією, яка померла від переляку в ту саму мить, коли його заарештували. Наділений геркулесівською силою, він зумів утекти з-під арешту; але днів через три-чотири поліція затримала його в Парижі в ту мить, коли він збирався сісти в диліжанс, який ходить між столицею і селищем Монфермей (департамент Сена-й-Уаза). Ходять чутки, ніби він скористався своїми трьома чи то чотирма днями на волі, щоб забрати значну суму, вкладену до одного з наших провідних банків. Ту суму оцінюють у шістсот — сімсот тисяч франків. Якщо вірити обвинувальному акту, він заховав гроші в тільки йому відомому місці, і вилучити їх не пощастило. Вищеназваний Жан Вальжан був осуджений судом присяжних у Варі за збройне пограбування, жертвою якого став вісім років тому один малий хлопчина-савояр. Цей бандит відмовився від захисту. Зусиллями прокуратури було доведено, що Жан Вальжан здійснив пограбування за співучастю цілої банди злодіїв. Його визнали винним і засудили до смертної кари. Від подачі касаційної скарги злочинець відмовився. У своєму невичерпному милосерді король пом’якшив вирок, і страту замінили на довічні примусові роботи. Жана Вальжана відправлено на тулонську каторгу".

На каторзі Жанові Вальжану змінили номер. Тепер він став номером 9430.

Щоб уже більше до цього не повертатися, відзначмо: разом із Мадленом зникло й процвітання Монтрея-Приморського. Здійснилося все те, що він і передбачив у ту ніч, коли його мучили сумніви. Пан Мадлен був душею міста, і коли цієї душі не стало, усе швидко покотилося до занепаду. Фабрику закрили, будівлі перетворилися на руїни, робітники розбрелися хто куди. Не стало організатора, і між майстрами почалися чвари; спосіб виробництва стали міняти, якість виробів різко впала, отже, зменшився збут, знизилася заробітна платня, майстерні простоювали, і зрештою настав повний крах. Убогим більше нізвідки було чекати допомоги. Все зникло, мов розвіялося за вітром.

2. Кого бачив у лісі дорожній сторож Довбня

Як ми вже знаємо, прокурор на суді твердив, ніби після втечі з-під першого арешту Жан Вальжан блукав у околицях Монфермея; так от, через якийсь час після тих подій люди в цьому селі помітили, що дорожній сторож на прізвисько Довбня чогось учащає до лісу. Ходили чутки, ніби той Довбня колись був на каторзі, через те поглядали на нього косо.

Отож було помічено, що від якогось часу Довбня ще завидна кидав роботу по впорядкуванню відданої під його нагляд дорожньої дільниці між Ганьї та Ланьї і йшов зі своєю киркою в ліс. Його не раз зустрічали надвечір у хащах або на пустельних галявинах — здавалося, він шукав чогось. Такі зустрічі явно дратували Довбню, і він щоразу намагався сховатись. Було очевидно, що в цьому криється якась таємниця.

Потім блукання Довбні до лісу припинились, і в селі перестали про це балакати. Та кількох людей і далі мучила цікавість. Серед них були шкільний учитель і шинкар Тенардьє, який приятелював з усіма й анітрохи не вважав принизливим для себе водитися з Довбнею.

— Він був на каторзі? — казав Тенардьє. — Ну то й що? Одному Богові відомо, хто там тепер і кому там судилося бути.

Одного вечора шкільний учитель сказав, що рано чи пізно правосуддя зацікавиться, чого б то Довбні було нишпорити в лісі, і, мовляв, куди він дінеться, заговорить, а надто як піддадуть його тортурам, скажімо, катуватимуть водою.

— Ану покатуймо його вином, — запропонував Тенардьє.

Отож якось вони спробували підпоїти старого дорожнього сторожа. Довбня пив багато, а розмовляв мало. Але Тенардьє і шкільний учитель знову й знову вперто розпитували його, і ось що вони зрозуміли з небагатьох туманних слів, які злетіли з уст Довбні.

Одного ранку, йдучи на роботу, той побачив у кущах лопату й кирку — здавалося, хтось умисне їх там заховав. Він тоді подумав, що то лопата й кирка старого на прізвисько Шість-Нещасть, який доставляв у Монфермей воду. Але ввечері того самого дня він побачив, як із дороги зійшов і попрямував у найгустіші хащі "один чоловік не з тутешніх, але йому, Довбні, добре знайомий.