Знедолені - Сторінка 44

А тим більше — з дитиною на руках. Хто вона, ця дівчинка? Звідки вони обоє з’явилися? Відтоді як Фошлеван прилаштувався в монастирі, він нічого більше не чув про Монтрей-Приморський і не знав про те, що там відбулося. А Мадлен вочевидь не збирався відповідати на його запитання. І зрештою Фошлеван сказав собі: святого не допитують. Може, пан Мадлен розорився, і тепер його переслідують позикодавці, а може, він устряв у політику і змушений переховуватися. Тож не дивно, що він хоче залишитись у монастирі. Одного тільки не міг збагнути Фошлеван, і він не переставав сушити собі цим голову: як пан Мадлен, та ще й з малою дівчинкою, опинилися тут? Він бачив їх, він розмовляв з ними й не вірив самому собі. Таємниця проникла в убогу Фошлеванову оселю. Але зрештою він відкинув усі ці думки й зосередився на одній: пан Мадлен урятував йому життя. Тепер — його черга. "Пан Мадлен не роздумував так багато, коли треба було залізти під віз і витягти мене звідти", — сказав собі старий садівник і сповнився рішучості врятувати пана Мадлена.

Передумавши за ніч безліч думок, Фошлеван розплющив удосвіта очі й побачив, що його гість сидить на своєму оберемку соломи й дивиться на Козетту. Дівчинка ще спала. Фошлеван підвівся й сказав:

— Тепер подумаймо, що нам робити далі. Насамперед ви й на мить не повинні виходити з цієї кімнати. Ні дівчинка, ні ви. Один крок у сад — і ми пропали.

— Це правда, — погодився Жан Вальжан.

— Пане Мадлен, — провадив Фошлеван, — ви з’явилися в дуже добрий час, тобто в поганий час. Одна з наших черниць тяжко хвора. Здається, вона при смерті. Умирущу вважають святою. Отже, сьогодні ніхто нас не потурбує; але я не ручаюся за завтра.

— Одначе ця хатина стоїть у самому закутні і схована за руїнами та деревами. Її не видно з монастиря.

— Крім того, черниці ніколи сюди не підходять.

— Так чого ж боятися? — спитав Жан Вальжан.

— Тут є дівчатка, — відповів старий садівник.

— Дівчатка?

Тільки-но Фошлеван розтулив рота, щоб відповісти, як бамкнув дзвін.

— Черниця померла. Це подзвін.

І він подав знак Жанові Вальжану, щоб той прислухався.

Дзвін бамкнув удруге.

— Це подзвін, пане Мадлен. Він тепер цілу добу бамкатиме отак через кожну хвилину, аж поки тіло винесуть із церкви. Ви розумієте, вони граються. На перерві досить залетіти сюди м’ячеві, як вони набігають цілою ватагою, незважаючи ні на які заборони. То справжні чортенята.

— Про кого ви? — спитав Жан Вальжан.

— Про дівчаток. Вони викриють вас дуже скоро. І знімуть крик: "Ой леле! Чоловік!" Але сьогодні такої небезпеки нема. Сьогодні перерви не буде. Цілий день усі молитимуться.

— Я розумію, дядечку Фошлеван. Тут є вихованки.

І Жан Вальжан подумав: "Ось і освіта для Козетти".

А вголос мовив:

— Так, найважче — це тут залишитися.

— Ні, — сказав Фошлеван. — Найважче — це вийти ЗВІДСИ.

Жан Вальжан відчув, як уся кров шугнула йому до серця.

— Вийти?

— Так, пане Мадлен. Щоб сюди повернутися, треба спершу вийти звідси.

І після чергового удару дзвона Фошлеван пояснив:

— Я-то вірю, що ви впали з неба, бо я вас знаю. Але черницям можна буде показати вас тільки тоді, коли ви увійдете сюди крізь ворота.

Наразі почувся досить мудрований бамкіт іншого дзвона.

— Ага! — сказав Фошлеван. — Це скликають капітул. Його завжди скликають, коли хтось помре. А все ж таки чи не могли б ви вийти там, де й увійшли сюди?

Жан Вальжан зблід. На саму лише думку, що він спускається на ту жахливу вулицю, у нього мороз пішов поза шкірою. Жан Вальжан уявив собі повен квартал поліції, жахливі руки, що тягнуться до його коміра, Жавера, який чатує на перехресті.

— Неможливо! — сказав він. — Дядечку Фошлеван, вважайте, що я впав із неба.

— Я так і вважаю, — мовив старий. — Бог узяв вас у свої руки, щоб роздивитися ближче, а тоді відпустив. Але він помилився і замість чоловічого монастиря закинув вас у жіночий. Чуєте — забамкав іще один дзвін? Це сигнал для воротаря, щоб він пішов до муніципалітету і попросив прислати лікаря, який засвідчить смерть. Ваша мала досі спить. Як її звати?

— Козетта.

— Це ваша дівчинка? Я хочу сказати, ви їй дідусь?

— Атож.

— Для неї вибратися звідси буде легко. Тут є службова хвіртка, яка виходить на подвір’я. Я постукаю. Воротар відчинить. У мене за спиною кошик, дівчинка в кошику, під накривкою. Я виходжу. Дядечко Фошлеван вийшов зі своїм кошиком — це звична картина. Ви скажете дівчинці, щоб вона сиділа тихо. Я залишу її у своєї приятельки, глухої торговки городиною. Вона має дитяче ліжко. Я крикну їй на вухо, що це моя небога, і дівчинка побуде в неї до завтра. Потім вона повернеться сюди з вами. Бо я влаштую так, щоб ви повернулися. Але як ви зумієте звідси вийти, га?

Жан Вальжан похитав головою.

— Треба, щоб ніхто мене не бачив. У цьому вся суть, дядечку Фошлеван. Знайдіть спосіб винести в кошику під накривкою й мене.

Фошлеван пошкрябав собі за вухом, що означало його крайню розгубленість.

Пролунав іще один закручений передзвін.

— Це вже пішов лікар покійників, — сказав Фошлеван. — Він глянув на неї і сказав: "Вона мертва". Коли лікар видасть перепустку до раю, похоронна контора надсилає труну. Покійницю загортають у саван, а я потім забиваю домовину. Це входить у мої обов’язки. Труну ставлять у церкві, яка виходить на вулицю, там я її й забиваю. Смолоскипники забирають труну — і вйо, коні! Ось так у нас ховають людей.

Промінь сонця впав на личко сонної Козетти, і вона стала схожа на янгола, який п’є сонячне світло. Жан Вальжан задивився на неї і вже не слухав Фошлевана. А той базікав собі далі:

— Могилу копають на кладовищі Вожирар. Там я маю приятеля, дядечка Метьєна, гробаря…

Тут забамкав четвертий дзвін. Фошлеван швидко зняв зі стіни наколінник із дзвіночком і застебнув його на нозі.

— Це вже кличуть мене. Пане Мадлен, сидіть тихо і чекайте, поки я вернуся. Якщо зголоднієте, є вино, хліб і сир.

І він вийшов із халупи, гукаючи:

– Іду! Іду!

Менш як через десять хвилин дядечко Фошлеван, чий дзвіночок розполохував черниць, постукав у двері, й ніжний голос відповів йому: "Во віки віків", що означало:

"Заходьте".

Ці двері вели до приймальні, відведеної для службових розмов із садівником; поруч була зала, де засідав капітул. Ігуменя вже сиділа на єдиному стільці, який стояв у приймальні, і чекала Фошлевана.

2. Фошлеван у нелегкому становищі

Коли увійшов садівник, на обличчі ігумені — колись чарівної й освіченої панни де Блемер, а тепер матері Непорочність — був вираз водночас стурбований і врочистий.

Старий шанобливо вклонився і лишився стояти на порозі келії. Ігуменя, яка перебирала чотки, підвела погляд і сказала:

— А, це ви, дядечку Фован.

Так скорочено прозвали старого в монастирі.

Фошлеван уклонився вдруге.

— Дядечку Фован, я звеліла викликати вас.

— Я прийшов, превелебна мати.

— Мені треба поговорити з вами.

– І мені з вами, превелебна мати, — сміливо відповів Фошлеван.

Ігуменя подивилась на нього.

— А! Ви маєте щось мені повідомити?

— У мене до вас прохання.

— То кажіть.

Старий виголосив закручену й глибокодумну промову в селянському дусі. Він довго розводився про свій похилий вік, про своє каліцтво, про те, що роботи стає дедалі більше, бо сад, мовляв, дуже великий, тож іноді доводиться працювати цілу ніч, як-от сьогодні, коли треба було накрити від приморозків дині. Після цього Фошлеван перейшов до суті. У нього є брат, чоловік уже немолодий, і, якби його прийняли, він оселився б тут і допомагав би йому, він чудовий садівник і приніс би велику користь громаді; якщо ж братові не дозволять тут оселитися, то йому, Фошлеванові, старому й немічному, з великим жалем доведеться звідси піти, бо він уже не в спромозі як слід виконувати свої нелегкі обов’язки; нарешті, у брата є дівчинка, яку він привів би з собою і яка виросла б у Божому домі, а потім — хто знає? — може, постриглася б у черниці.

Коли він замовк, ігуменя перестала перебирати чотки й запитала:

— Чи не могли б ви до вечора роздобути міцний залізний брус?

— Навіщо?

— Щоб використати його як важіль.

— Знайду, превелебна мати.

Ігуменя, не сказавши більш ні слова, підвелася й пішла в сусідню кімнату, де, певне, зібрався у повному складі капітул. Фошлеван залишився сам-один.

3. Мати Непорочність

Минуло близько чверті години. Ігуменя повернулась і знову сіла на стілець.

Обоє співрозмовників здавалися дуже заклопотаними. Ось їхня розмова:

— Дядечку Фован, ви знаєте каплицю?

— Я там маю комірчину, звідки слухаю месу та інші відправи.

— А вам доводилося бувати на криласі?

— Двічі або тричі.

— Треба буде підняти плиту.

— Важку?

— Ту, що поруч із вівтарем.

— Яка закриває вхід до склепу?

— Атож.

— Отут би й знадобився другий чоловік.

— Мати Вознесіння дужа, як чоловік. Вона допоможе вам.

— Жінка — це не те, що чоловік.

— Ми можемо дати вам у поміч тільки жінку. Але в плиті є кільце, а у вас буде важіль.

— Гаразд, превелебна мати. Я відкрию склеп. І що потім?

— Потім треба буде знову його закрити.

– І все?

— Ні, не все.

— Наказуйте, превелебна мати.

— Фоване, ми довіряємо вам.

— Я до ваших послуг, превелебна мати.

— Перш ніж закрити склеп, туди треба буде щось опустити.

Запала мовчанка. Ігуменя закопилила спідню губу, ніби вагалась, а тоді озвалася знову:

— Дядечку Фован, ви знаєте, що сьогодні померла черниця?

— Ні, не знаю.

— Ви хіба не чули подзвін?

— У глибині саду нічого не чути.

— Справді?

— Я ледве чую, коли дзвонять, щоб викликати мене.

— Вона померла вдосвіта. Це мати Розп’яття. Праведниця.

Ігуменя замовкла, поворушила губами, мовби молячись подумки, і провадила:

— Три роки тому, побачивши, як молиться мати Розп’яття, одна янсеністка,[21] пані де Ветюн, перейшла в істинну віру.

— О, тепер я чую подзвін, превелебна мати.

— Черниці перенесли її в покійницьку, поруч із церквою.

— Я знаю, де це.

Ігуменя зашепотіла якусь нову молитву, а тоді сказала:

— За свого життя мати Розп’яття навертала в істинну віру; після смерті вона творитиме чудеса.

— Авжеж, творитиме, — підтвердив Фошлеван.

— Дядечку Фован, для нашої громади мати Розп’яття була благословенням Божим. Її смерті можна тільки позаздрити. До останньої миті вона зберігала свідомість. Вона розмовляла з нами, потім розмовляла з янголами. Вона повідомила нам свою останню волю.