Знедолені - Сторінка 45

Якби ви мали трохи більше віри й могли бути присутнім у її келії, вона б одним доторком вилікувала вашу ногу. Вона всміхалася. Видно було, що вона воскресає в Богові. Блаженна смерть.

Фошлеван подумав, що ігуменя закінчила молитву.

— Амінь, — сказав він.

— Дядечку Фован, волю небіжчиків треба виконувати.

— Превелебна мати, а й справді подзвін звідси чути краще, ніж із саду.

— Крім того, йдеться не просто про небіжчицю, а про святу. Вона двадцять років спала у своїй труні з дозволу найсвятішого папи Пія Сьомого.

Ігуменя помовчала, перебираючи чотки, а тоді сказала:

— Дядечку Фован, мати Розп’яття буде похована в тій труні, в якій вона спала протягом двадцятьох років.

— То я маю забити її в тій труні?

— Атож.

— А труну з похоронної контори залишити порожньою?

— Саме так.

— Я готовий служити святій громаді.

— Чотири матері-півчі вам допоможуть.

— Забивати труну? Я обійдуся без них.

— Ні. Опустити труну.

— Куди?

— У склеп.

— У який склеп?

— У той, що під вівтарем.

Фошлеван аж підскочив:

— У склеп під вівтарем!

— Треба виконувати останню волю небіжчиків. Вона просила, щоб ми поховали її там, де вона молилася за життя. Її воля — для нас закон.

— Але ж це заборонено.

— Заборонено людьми, а не Богом.

— А якщо довідаються?

— Ми вам довіряємо.

— О, я німуватиму, як камінь із монастирського муру.

— Капітул зібрався, і матері-виборщиці вирішили, що мати Розп’яття, згідно з її останньою волею, буде похована у своїй труні під нашим вівтарем. Подумайте, дядечку Фован, які тут творитимуться чудеса! Яка благодать Божа осяє громаду!

Ігуменя помовчала, а тоді обернулась до Фошлевана.

— Дядечку Фован, ми з вами домовились?

— Домовились, превелебна мати.

— Ми можемо розраховувати на вас?

— Я скоряюся вашій волі.

— Це добре.

— Я всією душею відданий монастиреві.

— Тоді слухайте. Ви заб’єте труну. Сестри віднесуть її до каплиці. Там відслужать панахиду, а потім усі повернуться в монастир. Зразу після одинадцятої години ви прийдете зі своїм залізним брусом. Усе відбудеться в суворій таємниці. Біля склепу будуть тільки чотири матері-півчі, мати Вознесіння і ви. Заупокійна служба починається опівночі, і треба, щоб за чверть до дванадцятої все було зроблено.

— Я доведу свою відданість монастиреві. Я заб’ю труну. Рівно об одинадцятій я буду в каплиці. Звісно, ще один чоловік не завадив би. От брат у мене — то справжній силач! Ну, гаразд. Я принесу брус. Ми відкриємо склеп, поставимо туди труну й опустимо плиту. Влада нічого не знатиме. Превелебна мати, це все?

— Ні, не все.

— А що іще?

— Лишається порожня труна.

Запала мовчанка. Фошлеван міркував. Ігуменя провадила:

— Дядечку Фован, як нам бути з цією труною?

– Її віднесуть на кладовище й там закопають.

— Порожню?

Знову запала мовчанка, а тоді Фошлеван махнув рукою, як ото відмахуються від настирливої думки.

— Превелебна мати, адже я сам забиватиму труну в Нижній церкві, й ніхто туди не увійде, крім мене.

— Але носії, коли ставитимуть труну на дроги, а потім опускатимуть її в яму, відчують, що в ній нічого нема.

— А, чо!.. — вигукнув Фошлеван.

Ігуменя пильно подивилась на нього і піднесла руку, перехреститись. "…рт" застрягло у старого в горлі.

— Превелебна мати, я насиплю в труну землі. Тоді здаватиметься, що в ній хтось є.

— Ви маєте рацію. Земля — це той самий прах, у який перетворюється людина. То ви все влаштуєте з порожньою труною?

— Зроблю усе як треба, превелебна мати.

Стурбоване обличчя ігумені проясніло. Помахом руки вона відпустила садівника. Фошлеван рушив до дверей. Коли він уже збирався вийти, мати Непорочність сказала своїм лагідним голосом:

— Дядечку Фован, я задоволена вами. Завтра, після похорону, приходьте з братом. І нехай він приведе свою дівчинку.

4. Жан Вальжан знаходить спосіб вийти з монастиря

Коли Фошлеван повернувся до своєї хатини, Козетта вже прокинулась, і Жан Вальжан саме говорив їй, показуючи на кошик садівника, що висів на стіні:

— Послухай мене, люба Козетто. Нам треба вийти з цього будинку, але ми знову повернемося сюди, і нам тут буде добре. Дідусь, який тут живе, віднесе тебе у цьому кошику до однієї жінки. Потім я по тебе прийду. Якщо не хочеш, щоб Тенардьє забрала тебе, будь слухняною і сиди мовчки.

Козетта кивнула із серйозним виразом.

На скрип відчинених Фошлеваном дверей Жан Вальжан обернувся.

— Ну то що?

— Усе залагоджено, а пуття мало, — сказав Фошлеван. — Я маю дозвіл привести вас сюди. Але спершу треба вийти звідси. Ось у чім заковика. З дівчинкою — це просто.

— Ви винесете її?

— А вона мовчатиме?

— Не сумнівайтеся…

— А як же ви, дядечку Мадлен?

І після короткої мовчанки Фошлеван, звертаючись більше до самого себе, ніж до Жана Вальжана, пробурчав:

– І ще одне мене непокоїть. Я сказав, що накидаю туди землі. Але земля не замінить труп. Вона пересипатиметься, й носії це відчують. Ви розумієте, дядечку Мадлен, влада довідається.

Жан Вальжан здивовано поглянув на старого — чи той, бува, не марить.

— Як же вам усе-таки вийти звідси? — знову забідкався Фошлеван. — Бо завтра я вже маю привести вас до ігумені.

І пояснив Жанові Вальжану, що це винагорода за послугу, яку він, Фошлеван, пообіцяв зробити громаді. Що в його обов’язки входить забивати труни й допомагати гробареві на кладовищі. Що черниця, яка вчора померла, заповіла поховати її в тій труні, де вона спала двадцять років, і що труну опустять у склеп під вівтарем. Що це порушення поліційних правил, але небіжчиця з тих, кому ні в чому не відмовляють. Що він, Фошлеван, заб’є труну, підійме плиту в каплиці й опустить покійницю в склеп. І що в знак подяки ігуменя згодна взяти в монастир його брата садівником, а племінницю — вихованкою. Що його брат — це він, пан Мадлен, а його небога — Козетта. Що ігуменя сказала йому привести брата завтра надвечір, після вдаваного похорону на кладовищі. Але він не може привести пана Мадлена з вулиці, бо пан Мадлен не на вулиці. Це один клопіт. І є ще другий: порожня труна.

— Як це — порожня? — спитав Жан Вальжан.

— Казенна труна, — відповів старий садівник.

— Яка труна? І до чого тут казенна?

— Помирає черниця. Приходить лікар і підтверджує: одна з черниць померла. Тоді влада надсилає труну, а наступного дня — похоронні дроги і смолоскипників, які мають відвезти труну на кладовище. Смолоскипники прийдуть, піднімуть труну, а в ній нічого не буде.

— Покладіть туди що-небудь.

— Мерця? У мене його нема.

— Ні, не мерця.

— А кого?

— Живого.

— Якого живого?

— Мене, — сказав Жан Вальжан.

Фошлеван, який уже був опустився на стілець, підскочив, наче під ним вибухнула міна.

— Вас!

— А чом би й ні?

Жан Вальжан усміхнувся своєю рідкісною усмішкою, схожою на промінчик сонця на зимовому небі.

— Бачу, ви смієтеся. Ви говорите несерйозно.

— Цілком серйозно. Мені треба вибратися звідси?

— Треба.

— Я ж вас просив знайти для мене кошика й накривку!

— Ну то й що?

— Моїм кошиком буде труна, а накривкою — чорний креп.

— Білий креп. Черниць ховають у білому.

— Нехай і білий. Мені треба звідси вибратись, і щоб ніхто не бачив мене. Це можливий спосіб. Але спершу розкажіть, як усе воно відбувається. Де стоїть та труна?

— Порожня?

— Атож.

— Унизу, в кімнаті, яку називають покійницькою.

— А де вона, та покійницька?

— У нижньому поверсі. Там одне заґратоване вікно, що виходить у сад і зачиняється ззовні віконницею, і двоє дверей: одні в монастир, другі — в церкву.

— Яку церкву?

— У загальну церкву, куди заходять із вулиці.

— Ви маєте ключі від тих двох дверей?

— Ні. Я маю ключ тільки від дверей, які виходять у монастир. А ключ від дверей у церкву — у воротаря.

— Коли воротар відчиняє ті двері?

— Коли приходять смолоскипники. Як тільки труну виносять, двері зразу зачиняються.

— Хто забиває труну?

— Я.

— Хто накриває її поховальним покривалом?

— Я.

— Ви сам-один?

— Жоден інший чоловік, крім лікаря, не має права зайти до покійницької. Це навіть на стіні написано.

— Ви зможете сьогодні вночі, коли в монастирі всі спатимуть, заховати мене в покійницькій?

— Ні. Але я можу заховати вас у темній комірчині, що виходить у покійницьку. Я там держу своє знаряддя для поховання і замикаю її своїм ключем.

— О котрій годині приїдуть завтра похоронні дроги?

— Годині о третій дня. Ховати мають на кладовищі Вожирар, перед смерканням. Кладовище звідси не близько.

— Я просиджу у вашій комірчині всю ніч і півдня. Я зголоднію.

— Я принесу вам що-небудь.

— Ви прийдете і заб’єте мене в труну годині о другій.

Фошлеван відсахнувся і заломив пальці на руках.

— Це неможливо!

— Ет! Узяти молоток і вбити цвяхи у віко!

Те, що Фошлеванові здавалося неймовірним, було простим ділом для Жана Вальжана. Йому доводилося бувати і в складніших халепах. Адже він не раз утікав із каторги. А чого тільки не витерпиш, щоб вирватися на волю! Дати забити себе в ящик і нести, мов тюк, довгий час не ворушитись і знаходити повітря там, де його нема, стримувати дихання цілими годинами, задихатись, але не вмирати, — такий був один із похмурих талантів Жана Вальжана.

Фошлеван, трохи отямившись, вигукнув:

— Але як ви будете дихати?

— Якось дихатиму.

— У тому ящику! На саму лиш думку про це я задихаюся!

— Ви, звичайно, маєте свердлика. Зробите кілька дірочок біля мого рота, а віко приб’єте нещільно.

— А як вам заманеться кахикнути або чхнути?

— Той, хто втікає, не чхає і не кахикає.

І Жан Вальжан додав:

— Дядечку Фошлеван, треба зважуватись. Або дати себе схопити тут, або вибратися звідси на похоронних дрогах.

Рішучість Жана Вальжана нарешті вплинула на старого.

— А й справді, іншої ради немає, — пробурчав він.

— Мене непокоїть тільки одне: як усе обернеться на кладовищі, — сказав Жан Вальжан.

— О, якраз це мене не турбує! — вигукнув Фошлеван. — Гробарем там дядечко Метьєн, старий п’яничка. Ось я вам розповім, як усе буде. Ми приїдемо незадовго до смерку, за три чверті години до того, як зачиняються ворота кладовища. Я йтиму за дрогами — це мій обов’язок. У кишені в мене будуть молоток, долото й обценьки. Дроги зупиняться біля ями, смолоскипники протягнуть під труну мотузки і спустять вас у могилу, священик прокаже молитви, перехрестить яму, побризкає святою водою й піде собі. Я залишуся сам із дядечком Метьєном. Одне з двох: або він буде вже п’яний, або ще не п’яний.