Знедолені - Сторінка 54

— Мені якраз сюди.

Помалу в голові йому прояснилось, і він згадав про тітку, про десять луїдорів і про те, що йому доручено простежити за Маріусом. На думку про все це він тільки засміявся.

"Мабуть, він давно зійшов, — подумав Теодюль, застібаючи ґудзики мундира. — Він міг вийти в Пуасі, в Трієлі, в Мелані, в Манті, в Рольбуазі. Спробуй наздожени його, люба тітонько. Що я в біса напишу тій старушенції?"

У цю мить за вікном карети промайнули чорні штани — хтось спускався з імперіалу.

"Невже Маріус?" — здивувався лейтенант.

То був справді Маріус.

Селянська дівчинка, що сновигала між коней та візників на каретній зупинці, пропонувала пасажирам квіти. "Купіть квіти своїм дамам!" — вигукувала вона.

Маріус підійшов до дівчинки й узяв у неї найгарніший букет.

"Ну й чортівня, — подумав Теодюль, стрибаючи з підніжки диліжанса. — Кому ж він понесе ці квіти? Мабуть, то з біса гарна дівчина, коли їй дарують такий чудовий букет. Я хочу її побачити".

І Теодюль пішов за Маріусом, не так за дорученням, як підштовхуваний цікавістю.

Маріус не звернув найменшої уваги на Теодюля. З диліжанса виходили елегантні дами — він навіть не подивився на них. Здавалося, він нічого навколо себе не бачив.

"Він закоханий", — подумав Теодюль.

Маріус попрямував до церкви.

"Чудово! — сказав собі Теодюль. — Побачення, приправлене службою Божою, — це ж краса!"

Але Маріус не зайшов у церкву, а обминув її і зник за абсидою.

"Отже, побачення не в церкві, а біля церкви, — сказав собі Теодюль. — Ану подивлюся на дівчинку".

І він навшпиньки обійшов той виступ храму, за яким зник Маріус.

Там він завмер від подиву.

Затуливши обличчя долонями, Маріус стояв навколішки біля могили. Букет він обірвав і обсипав пелюстками надгробок. На чорному дерев’яному хресті білими літерами було написано: "ПОЛКОВНИК БАРОН ПОНМЕРСІ". Маріус плакав.

"Дівчисько" виявилося могилою.

8. Мармур проти граніту

Це сюди їздив Маріус, коли він уперше відлучився з Парижа. Це сюди він приїздив щоразу, як старий Жільнорман казав: "Бач, розважається ночами".

Лейтенант Теодюль геть розгубився, так несподівано зіткнувшись із могилою. До того ж смерть з’явилася перед ним у полковницьких еполетах, і він поштиво й дисципліновано відступив, залишивши Маріуса самого на цвинтарі. Не знаючи, що написати тітці, він вирішив узагалі нічого їй не писати. І відкриття Теодюля, певне, не призвело б до жодних наслідків, але сталось непередбачене.

Маріус повернувся до Парижа уранці третього дня і, стомлений після двох ночей, перебутих у диліжансі, захотів освіжитися купанням, тому швидко піднявся до себе, скинув дорожній редингот, зняв із шиї чорну стрічечку і вирушив у басейн.

Пан Жільнорман прокинувся рано, як і всі старі люди з чудовим здоров’ям. Він почув, що Маріус повернувся, і поспішив до його мансарди, щоб обняти онука, а заодно, може, й випитати, куди він їздив.

Але юнак спускається сходами вмить, а старий підіймається ними довго, отож коли Жільнорман увійшов до мансарди, Маріуса там уже не було.

На нерозібраній постелі лежали редингот і чорна стрічечка.

— Тим краще, — сказав Жільнорман.

І через кілька хвилин він уже заходив до вітальні, де сиділа його дочка, вишиваючи свої кабріолетні колеса.

У одній руці він тримав редингот, у другій — чорну стрічечку.

— Перемога! — вигукнув старий. — Зараз ми проникнемо в таємницю нашого хитруна! У мене портрет дівчини.

І справді, на стрічці висів футлярчик із чорної шагреневої шкіри, схожий на медальйон.

Старий узяв цей футлярчик і якийсь час роздивлявся його не відкриваючи, з виразом голодного бідолахи, що дивиться на розкішний обід, поданий не йому.

— Звичайно, тут портрет. Знаю я ці штучки! Його носять біля серця. Та, можливо, на цю дівку й дивитися страшно. У нинішньої молоді нікудишній смак!

— Ану, погляньмо, тату, — сказала стара панна.

Футлярчик відкривався, коли натиснути на пружинку.

Всередині вони не знайшли нічого, крім акуратно згорнутого папірця.

— Он воно що! — засміявся старий. — Любовна цидулка.

— Прочитаймо ж її! — сказала тітка, надіваючи окуляри.

Вони розгорнули папірець і прочитали таке: "Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі".

Неможливо передати словами, що відчули батько й дочка. Їх наче обдало крижаним подихом смерті. Вони не обмінялися й словом. Пан Жільнорман тільки прошепотів, мовби сам до себе:

— Це почерк рубаки.

Тітка оглянула папірець, покрутила його в руках і поклала назад у футляр.

У ту саму мить із кишені редингота випав якийсь пакетик, загорнутий у синій папір. Панна Жільнорман підібрала його й розгорнула. Це були візитні картки Маріуса. Вона подала одну батькові, і той прочитав: Барон Маріус Понмерсі.

Старий подзвонив у дзвіночок. З’явилася Ніколетта. Жільнорман узяв стрічечку, футлярчик і редингот, кинув усе це на підлогу посеред вітальні й сказав:

— Віднесіть цей мотлох.

Добра година минула в глибокій мовчанці. Старий батько і стара діва сиділи, відвернувшись одне від одного, але думали про одне й те саме. Нарешті тітка Жільнорман подала голос:

— Чудово — нічого не скажеш!

За кілька хвилин з’явився Маріус. Ще й не переступивши поріг вітальні, він помітив, що дід тримає в руці одну з його візитних карток. Побачивши онука, він глузливо вигукнув:

— Отже, ти барон! Ну, вітаю. Тільки поясни, що це означає!

Маріус зашарівся й відповів:

— Це означає, що я син свого батька.

Старий перестав сміятися і суворим тоном сказав:

— Твій батько — я!

— Мій батько, — мовив Маріус, не підводячи погляду, — був чоловіком скромним і мужнім. Він славно служив Республіці й Франції, він власноручно творив історію, він чверть століття жив на бівуаках, удень під картеччю й кулями, вночі — під снігом і дощем, він здобув у битвах два ворожі прапори, він дістав двадцять ран, він помер усіма забутий і припустився в житті тільки однієї помилки: занадто любив двох невдячних — свою вітчизну й мене!

Це було більше, ніж старий міг витримати. На слові "Республіка" він підхопився на ноги. Кожне вимовлене Маріусом слово відбивалося на обличчі старого рояліста, як подмух ковальського горна на розжареному залізі. З темного воно стало багровим, з багрового — ясно-червоним, з ясно-червоного — палахкотючим.

— Маріусе! Негідний хлопче! — закричав він. — Я не знаю, хто був твій батько! І не бажаю знати! Але всі ті люди були покидьки! Босяки, душогуби, якобінці, грабіжники! Ти мене чуєш, Маріусе? Ти такий самий барон, як моя пантофля! Робесп’єрові служили самі лиш бандити! Буо-на-пар-то-ві — лиш розбійники! Запроданці, які зрадили свого короля! Боягузи, що драпали від пруссаків та англійців під Ватерлоо! Ось це я знаю. А якщо твій батько потрапив у ту компанію — тим гірше для нього!

Тепер уже Маріус перетворився на шматок розжареного заліза, а пан Жільнорман — на ковальський міх. Юнак тремтів усім тілом, він не розумів, що з ним діється, голова його палала. Він почував себе, як священик, на чиїх очах викидають облатки, як факір, на чиїх очах плюють у обличчя його ідола. Він не міг допустити, щоб таке говорили при ньому безкарно. Але що було робити? Його батька топтали в нього на очах, але хто топтав? Його рідний дід. Як помститися за одного й не образити другого? З одного боку — священна могила, з другого — сиве волосся. Голова в Маріуса пішла обертом, і на кілька хвилин він наче очманів. А тоді підвів погляд, подивився своєму дідові просто в очі й громовим голосом вигукнув:

— Геть Бурбонів! І того гладкого кнура Людовика Вісімнадцятого!

Людовик Вісімнадцятий уже чотири роки як помер, але це Маріуса не обходило.

З ясно-червоного старий раптом став біліший за своє волосся. Він обернувся до бюста герцога Беррійського, який стояв над каміном, і з якоюсь дивною урочистістю вклонився йому. Потім двічі пройшовся, повільно й мовчки, від каміна до вікна й від вікна до каміна. Повертаючись від вікна удруге, нахилився до дочки, що спостерігала цей двобій із тупим подивом старої вівці, і сказав їй, усміхаючись майже спокійно:

— Барон в особі цього панича і буржуа в моїй особі не можуть далі жити під одним дахом.

І, враз випроставшись, мертвотно-блідий, тремтячий, грізний, він простяг руку до Маріуса й крикнув:

— Геть звідси!

Маріус покинув дім Жільнорманів.

Наступного дня старий сказав дочці:

— Ви посилатимете кожні півроку по шістдесят пістолів цьому кровопивці й більш ніколи мені про нього не згадуйте.

У нього лишилося стільки нерозтраченого гніву, що він, не знаючи, куди дівати його, ще три місяці казав дочці "ви".

Маріус пішов із дому, теж обурений до глибини душі. Одна обставина підсилила його роздратування. Похапцем відносячи Маріусів "мотлох" у його мансарду, Ніколетта десь загубила на темних сходах футлярчик із запискою полковника. Ні футлярчик, ні записка так і не знайшлися. Маріус був переконаний, що "пан Жільнорман", — віднині він називав діда тільки так, — кинув у вогонь "заповіт його батька". Він знав напам’ять кілька рядків, написаних полковником — отже, нічого не було втрачено. Але записку вважав святою реліквією. Що з нею зробили?

Маріус не сказав, куди йде, та він, власне, цього й не знав. При ньому було тридцять франків, годинник і дорожній мішок із деякими пожитками. Він найняв на годину кабріолет і рушив навмання у напрямку Латинського кварталу.

Що станеться з Маріусом?

Книга четверта

"Друзі абетки"

1. Гурток, який мало не став історичним

У ту епоху, до всього начебто байдужу, вже відчувався перший подих революції. З глибин вихоплювався вітер 1789 і 1792 років.[37] Під впливом часу люди змінювалися непомітно для самих себе. Стрілка, яка біжить по циферблату, біжить і в людських душах. Кожен ступив свій крок уперед. Роялісти стали лібералами, а ліберали — демократами.

У Франції не було тоді таких могутніх підпільних організацій, як німецький Тугенбунд або італійський рух карбонаріїв. Але тут і там, розгалужуючись, ішла невидима діяльність. В Ексі виникла Кугурда;[38] у Парижі серед інших подібних об’єднань існувало товариство "Друзі абетки".

Хто вони були, ці "Друзі абетки"? Судячи з назви, вони ставили перед собою завдання навчати дітей грамоти.