Знедолені - Сторінка 56

А втім, він був найвеселіший хлопець у всій компанії.

Усі ці такі різні молоді люди сповідували одну релігію — вони вірили в Прогрес і поклонялися Ідеалу.

Між тими пристрасними душами з їхніми непохитними переконаннями був один скептик. Як він опинився між ними? Як виняток, що підтверджує правило. Скептика звали Грантер, і він не хотів ні в що вірити. Проте мало хто зі студентів здобув за час своєї науки в Парижі стільки корисних знань: він знав, що найкращу каву подають у кав’ярні "Ламблен", що найкращий більярд у кав’ярні "Вольтер", що в "Ермітажі" на Менському бульварі готують чудові млинці, й дівчатка там просто диво, що в тітоньки Соге дуже смачно смажать курчат, що біля Кюветної застави готують рибу під винним соусом, а біля застави Битв можна роздобути непогане біле винце. Тобто він знав усі привабливі місця. Крім того, Грантер добре володів прийомами ножного бою, умів трохи танцювати, чудово орудував палицею і любив випити. Він був страшенно негарний, але вважав, що всі жінки в нього закохані.

Такі слова, як "права народу", "права людини", "французька революція", "релігія", "прогрес" для Грантера не означали майже нічого. Він підсміювався з них. Він жив однією іронією. "Усе на світі ілюзія, крім моєї повної склянки", — любив повторювати він. Бабій, картяр, гультяй, вічно п’яний, він знай наспівував: "Люблю дівчаток і люблю вино", чим неабияк дратував наших юних мрійників.

А втім, і в цього скептика був предмет фанатичної прихильності. Хоча схилявся він не перед ідеєю або догмою, а перед живою людиною — Анжольрасом. Грантер любив і обожнював Анжольраса. Чим же Анжольрас підкорив цього анархіста-безвірника? Своїми переконаннями? Аж ніяк. Своїм характером. Таке можна спостерігати нерідко. Скептик, який горнеться до віруючого, — це те саме, що закон взаємодоповнення кольорів. Те, чого ми позбавлені, приваблює нас. Ніхто так не любить світла, як сліпий. Карлиця закохується у велетня-барабанщика. У жаби очі завжди звернуті до неба. Чому? Щоб бачити, як літають птахи. Грантер, у якому плазував сумнів, любив дивитись на Анжольраса, в якому ширяла віра. Він відчував потребу в Анжольрасі. Хоч він ясно собі цього й не усвідомлював, але чиста, здорова, тверда, непохитна й правдива натура Анжольраса причаровувала його. Інстинктивно він захоплювався ним як своєю протилежністю. Біля Анжольраса Грантер почував себе людиною. А втім, він був складений з двох начебто несумісних елементів. Він був іронічний і щирий. Його розум обходився без віри, але серце його не могло обійтися без дружби.

Невтримно тягнучись до Анжольраса, Грантер днював і ночував у товаристві цих молодих людей. Тільки тут він почував себе добре, і не було для нього більшої радості, ніж дивитись, як у винних випарах перед ним маячать їхні силуети. Його терпіли за приязну вдачу.

Анжольрас, людина непохитної віри і ворог спиртного, зневажав цього безвірника й пияка. Він поблажливо приділяв йому трохи жалості. Грантер перебував у становищі невизнаного Пілада.[44] Постійно відштовхуваний Анжольрасом, він, проте, ходив за ним, наче тінь, кажучи: "Яка людина — тверда, мов граніт!"

2. Надмогильна промова Боссюе[45] професорові Блондо

Одного полудня Леґль стояв, недбало прихилившись до одвірка кав’ярні "Мюзен". Він дивився на майдан Сен-Мішель і досить безтурботно думав про одну невеличку пригоду, яка сталася з ним позавчора на юридичному факультеті й дещо змінила його плани на майбутнє, плани, правда, досить-таки туманні.

Незважаючи на свій напівдрімотний стан, Леґль, чий погляд ліниво ковзав по майдану, раптом помітив двоколісний екіпаж, що їхав повільно й наче нерішуче. Чого тут треба цьому кабріолетові? Чому він суне так повільно? Леґль заглянув у той екіпаж і побачив поруч із візником якогось юнака. Перед юнаком лежав дорожній мішок. На карточці, нашитій на мішок, виднілося написане жирними чорними літерами ім’я: МАРІУС ПОНМЕРСІ.

Це ім’я вивело Леґля з його замріяно-сонного стану. Він випростався і гукнув, звертаючись до юнака в кабріолеті:

— Пане Маріусе Понмерсі!

Кабріолет зупинився.

Юнак, який теж, здавалося, перебував у глибокій задумі, підвів погляд.

— Що таке? — обізвався він.

— То ви пан Маріус Понмерсі?

— Поза всяким сумнівом.

— Я шукав вас, — сказав Орел із Мо.

— Чого б то? — спитав Маріус, який щойно покинув дім свого діда, а цього молодика бачив уперше: — Я не знаю вас.

– І я вас не знаю, — відповів Леґль.

Маріус подумав, що натрапив на жартівника, який вирішив розіграти його серед білого дня. Він насупився, бо йому було не до жартів.

Орел із Мо незворушно вів далі:

— Позавчора ви не були на лекціях.

— Можливо.

— Точно не були.

— Ви студент? — спитав Маріус.

— Як і ви. Позавчора я випадково заглянув на факультет. Знаєте, іноді спадає на думку така фантазія. Професор саме почав перекличку. Якщо на триразовий виклик ви не відгукнетесь, вас викреслюють зі списку, і пропали ваші шістдесят франків.

Маріус почав дослухатися. Леґль провадив:

— Перекличку робив Блондо. Ви знаєте, як він любить винюхувати своїм гачкуватим носом відсутніх. Він підступно почав перекличку з літери "П". Я не слухав його, бо до цієї літери мені діла немає. Перекличка посувалася без запинки. Як по маслу. Всі були на місці, Блондо зажурився. "Еге, приятелю, — подумав я, — сьогодні тобі не доведеться чинити розправу". Аж раптом Блондо викликає: "Маріус Понмерсі!" Ніхто не відгукується. Блондо, повеселівши, повторює, уже голосніше: "Маріус Понмерсі!" — і береться за перо. Повірте, серце в мене не камінь. Я й кажу собі: "Ось славний хлопець, якого зараз викреслять зі списку. Це справжня жива людина, яка не дотримується безглуздого розпорядку, це не той студент, що протирає штани, зубрячи науки та всяку премудрість. Це достойний ледар, який б’є байдики, виїздить гуляти за місто, упадає за гарненькими дівчатами і який у цю хвилину, можливо, перебуває в моєї коханки. Врятуймо ж його! Смерть Блондо!" У цю мить Блондо умочає в чорнило своє замацане перо, обводить хижим поглядом аудиторію й запитує втретє: "Маріус Понмерсі?" — "Тут!" — відповідаю я. Тому вас і не викреслили зі списку.

— Послухайте-но… — почав Маріус.

— А мене викреслили, — додав Леґль.

— Я вас не розумію, — сказав Маріус.

— Нема нічого простішого, — пояснив Леґль. — Відгукнувшись на ваше прізвище, я почав пробиратись до дверей, щоб ушитися. Професор пильно подивився на мене і раптом перескочив на літеру "Л". А моє прізвище Леґль.

— Орел! — урвав його Маріус. — Яке чудове прізвище!

— Отож Блондо добирається до цього чудового прізвища й вигукує: "Леґль!" — "Тут!" — відповідаю я. Тоді Блондо дивиться на мене з посмішкою тигра й мовить: "Якщо ви Понмерсі, то ви не Леґль". Сказавши це, він мене викреслив.

— Добродію, мені так прикро!.. — вигукнув Маріус.

— Насамперед, — урвав його Леґль, — я хочу вшанувати Блондо кількома схвильованими словами. Припустімо, він помер. Від цього він не стане ні кощавіший, ні блідіший, ні смердючіший. От я й скажу: "Тут покоїться Блондо, Блондо Носатий, віл дисципліни, цепний пес усталеного порядку, геній перекличок. Він був прямолінійний, невблаганний, тупий, чесний і огидний. І ось Господь викреслив його зі списку живих, як він викреслив мене з факультетського".

— Мені так прикро… — повторив Маріус.

— Молодий чоловіче, нехай вам це послужить наукою, — сказав Леґль. — Надалі будьте пунктуальнішим і поводьте себе так, щоб вашого ближнього не викреслювали зі списків.

— Я просто в розпачі…

— А я в захваті! — голосно засміявся Леґль. — Адже я мало не зробився судовиком. І ось я врятований — мене виключили. Я відмовляюся від адвокатських лаврів, я не захищатиму вдів і не кривдитиму сиріт. І все це завдяки вам, шановний пане Понмерсі. Тому я хочу зробити вам подячний візит. Де ви живете?

— У цьому кабріолеті, — відповів Маріус.

— То ви багатий, — не змигнувши оком, підхопив Леґль. — Така квартира має коштувати принаймні дев’ять тисяч франків на рік.

У цю мить із кафе вийшов Курфейрак.

Маріус сумно посміхнувся.

— У цій квартирі я проживаю тільки дві години і хотів би вибратися з неї. Та лихо в тім, що я не маю, куди переселитись.

— Переселяйтеся до мене, добродію, — сказав Курфейрак.

— Право першості, власне, належить мені, — зауважив Леґль, — але в мене самого нема домівки.

— Замовкни, Боссюе, — урвав його Курфейрак.

— Боссюе? — здивувався Маріус. — Але ж ваше прізвище Леґль.

— Леґль-із-Мо, — уточнив той. — А коротше — Боссюе.

Курфейрак сів у кабріолет.

— Готель Порт-Сен-Жак, — сказав він візникові.

І того ж таки вечора Маріус оселився в готелі Порт-Сен-Жак, в одному номері з Курфейраком.

3. Маріус розширює свій кругозір

За кілька днів Маріус і Курфейрак стали приятелями. Молодість — це пора, коли люди сходяться легко, а рани рубцюються швидко. Поруч із Курфейраком Маріусові було легко дихати — відчуття зовсім нове для нього. Курфейрак не ставив йому ніяких запитань. Навіщо марнувати слова? У цьому віці все написано на обличчях. Для взаєморозуміння досить глянути один на одного.

Проте якось уранці Курфейрак несподівано запитав:

— До речі, ви маєте політичні переконання?

— Аякже! — відповів Маріус, ображений таким запитанням.

– І хто ж ви будете?

— Демократ-бонапартист.

— Колір досить-таки сірий, — сказав Курфейрак.

Наступного дня Курфейрак привів Маріуса до кав’ярні "Мюзен". Там він познайомив його зі своїми приятелями, упівголоса додавши: "Учень". Маріус не зовсім зрозумів, що він цим хотів сказати.

Звикши до самоти й до розмов із самим собою, Маріус трохи розгубився, потрапивши в це осине гніздо інтелектів. Він чув, як тут розмовляють на теми філософії, письменства, мистецтва, історії, релігії під зовсім несподіваними для нього кутами зору. Відмовившись від дідових поглядів на користь поглядів батька, він вважав, що знайшов істину; і ось тепер із тривогою в душі Маріус почав підозрювати, що це не так. Кут, під яким він дивився на світ, знову почав мінятися. Чіткі обрії його уявлень раптом заколивалися.

Здавалося, для цих молодих людей не існує нічого святого. Ніхто з них не вживав слова "імператор". Один Жан Прувер іноді казав: "Наполеон". Усі інші називали його Бонапартом, а Анжольрас навіть вимовляв Буонапарте.

Одна розмова між його новими знайомими, в якій він сам узяв участь, глибоко запала Маріусові в душу.

Того вечора в тильному приміщенні кав’ярні "Мюзен" зібралися майже всі "Друзі абетки".